Нещодавно очільник Львівської ОВА Максим Козицький запропонував Львівській міській раді перейменувати вулицю Володимира Винниченка. Пояснює це тим, що Винниченко був прихильником автономії України у складі Росії, критикував політиків-самостійників, був комуністом та противником створення української армії.
Володимир Винниченко — справді контроверсійна постать української історії. Він і сам усвідомлював суперечливість свого образу, адже не боявся раз за разом підважувати у своїй творчості суспільну мораль та епатувати сучасників неоднозначними політичними рішеннями й вибуховою вдачею.
Хтось звинувачує Винниченка в поразці УНР, інші засуджують його світоглядні орієнтири чи навпаки — захоплюються новаторськими творами, проте байдужим цей діяч не залишає нікого.
Найцікавіше про Володимира Винниченка — читайте в матеріалі Суспільне Культура.
З юності — революціонер
Володимир Винниченко народився 28 липня 1880 року в Єлисаветграді (нині Кропивницький) в родині заможного наймита з Херсонщини.
Навчався у Єлисаветградській чоловічій гімназії, де опанував російську, латинську, грецьку, німецьку та французьку мови. Однокласники дражнили Винниченка за "хлопське" походження та обзивали "свинопасом". Попри це він ніколи не намагався стати "добропорядним російським інтеліґентом", яким його намагалися виховати в гімназії, а також принципово говорив забороненою на той час українською мовою.
У старших класах хлопець написав революційну поему, за що потрапив на тиждень до "карцеру" і згодом його відрахували з гімназії. Атестат зрілості Винниченко отримав екстерном — склав іспити у Златопільській гімназії.
У 1901 році Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету Святого Володимира. Вже на першому курсі захопився революційною діяльністю: разом з однодумцями організував підпільну "Студентську громаду". У 1902-му його заарештували. Відсутність вагомих доказів не врятувала від суворих заходів: Винниченка відрахували з університету та заборонили мешкати у великих містах.
Водночас йому відмовили у відстрочці, тож молодого революціонера призвали до армії. Керівництво побоювалося неконтрольованого впливу Винниченка на інших солдатів, тому тримало його в канцелярії роти. Однак він регулярно втікав із казарми й, перевдягнутий у цивільне, спілкувався з київськими робітниками. Коли про це дізналося царське керівництво, бунтівника знову хотіли арештувати. Утім, Винниченку вдалося втекти на Галичину.
Тоді він вже був членом першої революційної партії України — РУП, а також публікувався у львівських підпільних газетах "Праця" та "Селянин". У 1903 році Винниченка спіймали на спробі перевезти заборонену літературу з Галичини до Києва — і знову арештували. Він вийшов із київської в'язниці аж за два роки через революційні події.
Після цього Винниченко емігрував до Європи, де разом із Михайлом Грушевським видавав часопис "Промінь" та займався літературною діяльністю. З початком Першої світової війни Володимир Кирилович повернувся в Росію — жив переважно в Москві, під чужим іменем.
Роль в Українській революції 1917–1921 років
Літературознавець Ростислав Семків у статті "Володимир Винниченко як проблема" зазначив, що його життя можна умовно поділити на чотири періоди: "20 років дорослішання (від 1880 до 1900), 20 років революції, 15 років метання закордонами й ще 15 осілого життя в Мужені на півдні Франції". І в цьому другому періоді, зазначає Семків, Винниченку вдалося побудувати запаморочливу політичну кар'єру.
Як політик Винниченко пройшов шлях від радикального соціаліста до державника.
Він став одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і після Лютневої революції 1917 року повернувся до України. Учасник Першого Всеукраїнського військового з’їзду (травень 1917), Винниченко незабаром став заступником голови Центральної Ради, а влітку 1917 року — генеральним секретарем внутрішніх справ новоутвореного Генерального секретаріату УНР.
У листопаді 1917-го, після Жовтневого перевороту в Петрограді, та під тиском обставин він фактично очолив уряд Центральної Ради (із грудня 1917-го — Раду Народних Міністрів). Під його головуванням 22 січня 1918 року проголошено ІV Універсал УЦР, у якому "Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною".
Проте незабаром після проголошення IV Універсалу уряд Центральної Ради був змушений піти у відставку.Після проголошення ІV Універсалу (22 січня 1918) та поразки під Крутами уряд змушений був укласти Брест-Литовський мир. Незабаром, після приходу до влади гетьмана Скоропадського (квітень 1918), Раду Народних Міністрів було відсторонено (10 травня 1918). Після цього Винниченко розробляв плани повалення гетьмана Скоропадського, а з падінням Гетьманату (листопад 1918-го) був обраний головою Директорії УНР спільно із Симоном Петлюрою.
Однак його ідеалістичні погляди й тяжіння до лівої опозиції всередині Директорії незабаром спричинили внутрішні конфліктиОсобливо часто виникали розбіжності в поглядах Винниченка та Петлюри. Винниченко наполягав на тому, щоб співпрацювати з більшовиками й домовлятися з радянською Росією.. У лютому 1919 року Винниченко вийшов у відставку з-поміж керівників Директорії, а незабаром остаточно припинив участь у внутрішній політиці незалежної України.
Чи був Винниченко політиком-невдахою
Історик Станіслав Кульчицький у 2020 році коментував Суспільне Культура політичну кар'єру Володимира Винниченка. Зокрема, він відкидає поширену думку, що той був невдалим політиком.
Історик вважає, що Українська Народна Республіка програла насамперед через значно більші сили Червоної армії (до 1,2 млн солдатів) і через те, що більшовики завдяки "чорному переділу""Чорний переділ" — це радикальна аграрна реформа більшовиків 1919–1920 років, коли всю землю поміщиків і багатих селян насильно забирали й передавали бідним селянам. здобули підтримку селянства, тоді як УНР не могла наслідувати такі радикальні методи. Крім того, західні держави, як-от Велика Британія та Франція, підтримували білогвардійців, а не УНР, тому Україні було важко чинити опір незалежно від того, хто її очолював.
А на думку історика Олександра Кучерука, автора книжки "Винниченко з бромом і без", Винниченко чимось був схожим на сучасних українських президентів, які думали, що з Росією можна домовитися.
"Це неможливо. І Винниченко свого часу прийшов до висновку та вивів формулу – «російська демократія закінчується там, де починається українське питання». Це абсолютно чинна до нашого часу формула. Неможливо з Москвою домовитися як рівний з рівним. Вони однаково хочуть нас бачити меншими, молодшими, дурнішими, покірнішими і так далі", — прокоментував Кучерук.
Створення Генерального секретаріату стало важливим кроком до української державності, який налякав Росію. Винниченко відіграв ключову роль у цьому процесі, але помилився, вірячи, що з більшовиками можна домовитися. Він довірився обіцянкам Леніна, недооцінивши його справжні імперські наміри. Олекандр Кучерук вважає, що найбільша політична помилка Винниченка — спроба шукати компроміс із Росією, яка завжди нехтувала українським питанням.
Водночас Ростислав Семків відзначає, що політичній кар'єрі Володимира Винниченка завадив його складний характер:
"Амбіція бути першим і найкращим не сприяла порозумінню з соратниками. Загальновідомо, що він по кілька разів покидав головування в уряді, його впрошували повернутися, він комизився і скандалив, повертався, а тоді знову йшов. Врешті таки завалив усю справу, знову образився й гордо поїхав на захід. Тінейджерщина якась".
Письменник додає, що Володимир Винниченко був щирим соціалістом і принциповою людиною, яка не хотіла миритися з диктатурою — ні більшовицькою, ні націоналістичною. Він відмовився співпрацювати і з Лєніним, і з нацистамиПід час Другої світової війни Гітлер пропонував Винниченкові очолити маріонетковий уряд на окупованій території України — і той відмовився. За це політика посадили в концентраційний табір, але через кілька тижнів відпустили., бо не хотів зраджувати свої переконання. Але водночас постійно сварився з іншими українськими лідерами — "чисто егоцентричний затятий підліток, що ніяк не подорослішає".
Варто зазначити, що Винниченко, хоч і очолював комуністичну групу, ніколи не був комуністом:
"Він висловлював інтереси так званого неусвідомленого соціалізму народних мас, а народні маси — робітники і селяни — не хотіли йти шляхом державного етатизму, держави-комуни, яка створювалася за кресленнями Кремля", — пояснив Станіслав Кульчицький.
За його словами, Винниченко хотів забезпечувати і свободу народу, і незалежність України:
"Ясна річ, що всі ці пустопорожні гасла більшовизму, він в них вірив аж до того моменту, коли у 20-му році побачив, що це означає. Потім він залишався ворогом радянської влади аж до кінця свого життя. Всім своїм життям він доводив, що він за народ і селянство".
Письменник кращий, ніж політик?
Дослідники постаті Володимира Винниченка практично одноголосно запевняють: до письменництва той мав більше хисту, ніж до політики.
"Про Винниченка писали як його, так і наші сучасники, описували політика залежно від власних політичних уподобань і переконань: одні бачили в ньому ледь не пророка, інші — зрадника. Про Винниченка-письменника писали стриманіше. Усі розуміли, що то чи не найкращий український письменник XX століття", — пише Олександр Кучерук у книзі "Винниченко з бромом і без".
Загалом творче надбання Винниченка охоплює десятки повістей, романів і драм. Серед найвідоміших — "Сонячна машина"Перший український науково-фантастичний та утопічний роман. Історія базується на досвіді воєнної і революційної руйнації. У центрі оповіді — вчений, який винайшов машину, що перетворює траву на хліб., "Федько-халамидник", "Записки Кирпатого Мефістофеля" та інші. Його творчість поєднувала реалістичний психологізм з експериментальним змістом, а стиль вирізняла динамічна мова, щирість і філософська глибина.
Ось так схвально відгукнувся Іван Франко про одну з перших збірок Винниченка "Краса і сила":
"Серед млявої тонко-аристократичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, всуміш, українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? — хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка".
У своїй ранній творчості Винниченко часто критикував традиційну старосвітську тематику, показуючи конфлікти робітників, селян, солдатів і молоді.
У 1907–1908 роках він написав п'єсу "Щаблі життя" та "Memento", а 1910 року вийшов його скандальний роман "Чесність із собою". У цих творах Винниченко розмірковує про "нову мораль" – ідею повної чесності людини перед собою: автор вважає, що людина може робити все, що хоче, якщо її не мучать докори сумління.
Попри те, що перший роман Винниченко видав українською мовою, другий вийшов російською. Уперше "Рівновага" ("На весах жизни"), що розповідає про життя емігрантів у Парижі, вийшла 1912 року — через рік після "Чесності з собою". Українською текст переклала українська письменниця Наталя Романович-Ткаченко, вийшов він у київському видавництві "Дзвін".
У 1910-ті роки, крім "Чесності з собою", з'явився роман "Записки Кирпатого Мефістофеля". Автор досліджував нетрадиційні моделі сім'ї та сексуальності, пропагуючи ідею вільного кохання і розриву зі "старою мораллю".
Винниченко не боявся влаштовувати психологічні експерименти над своїми персонажами. Наприклад, у драмі "Чорна пантера і білий ведмідь" він змалював конфлікт між талановитим художником і його жінкою: митець відмовлявся відвезти смертельно хворого сина з Парижа, поки не завершить свою картину. А у п'єсі "Гріх" показана трагедія революціонерки Марії, яка йде на поступки з власною совістю, щоб врятувати коханого, який є чоловіком її подруги.
Творчість письменника, що міцно спиралася на філософію Ніцше та соціалістичні ідеї, спричинила пристрасні дискусії. Критики дорікали Винниченку за аморальність і надмірну відвертість, тоді як багато молодих читачів захоплювалися його духом новаторства.
Складна особистість...
"Якби Володимир Винниченко жив зараз і поводився в політиці та з жінками так, як він поводився, люди б вважали його негідником. Біографія показує нам авантюриста, інтригана й некомфортну особу", — каже Ростислав Семків. Він додає: якщо проаналізувати щоденники Винниченка, то його "найбільшим захопленням у житті було нарікати на людей, обставини та свою долю".
А Олександр Кучерук у книзі "Винниченко з бромом і без" описує того як людину "імпульсивну, нерівну, загонисту".
Винниченко був надзвичайно амбітним та пихатим. "Я хочу слави... Я хочу великої оцінки", — піднесено промовляв він. Це марнославство відзначала і його дружина Розалія: "Він бажав слави, але тільки як визнання своєї дійсної вартости".
Свідомо чи несвідомо, та Володимир Кирилович постійно порівнював себе з Тарасом Шевченком і прагнув бути з ним на одному рівні (навіть підпис обрав схожий!).
Окрім цього, Винниченко мав серйозні наміри отримати Нобелівську премію з літератури — і робив ставку на "Сонячну машину".
"Чув я, що шановний Володимир Кирилович збирається Нобелівську премію одержати за цю кретинську повість, — сміливість і одвага надзвичайні!" — глузував Сергій Єфремов після прочитання цього твору.
Винниченко залишив після себе чимало особистих щоденників, де дуже детально описував свої почуття та думки.
"..без огляду на свою віру в світле чисте вчення соціялізму, почував себе моральним злочинцем, — я ходив до проституток, любив іноді випити, доводилось із-за конспірації брехати своїм же товаришам, бути нечесним з найблизшими людьми, робити часто несправедливі й брутальні вчинки", — писав він про себе.
А в листі до Євгена Чикаленка Винниченко визнав, що був "грубою, неделікатною людиною", яка часто говорила необдумано й цим ранила людей.
Окрім цього, характер його був запальним та агресивним. Наприклад, одного разу Винниченкові чимось не сподобалася перехожа: "Взяла страшенна лють на цю постать, хотілося зі сласною люттю вдарити її палицею по голові. Хвилин кілька не міг опанувати себе".
Складними були й стосунки Володимира Винниченка із жінками.
"Наш політик-письменник щедро винагороджував (сарказм) своїм спілкуванням численних революціонерок, постійно остерігаючись подарувати кожній наступній ще й дитину. Коли таке все ж траплялося — зразу зникав. Здається, одну зі своїх пасій він покинув вагітною посеред Європи взагалі без засобів до існування. Отакий привабливий мужчина. І блискучий письменник", — пише Ростислав Семків.
Світоглядно Володимир Кирилович був справжнім "неформалом" того часу. Він відкидав концепції традиційної сім'ї та шлюбу (із Розалією в них, до речі, були так звані вільні стосунки). Окрім цього, Винниченко захоплювався вегетаріанством та нудизмом (разом із дружиною вони часто відвідували комуну натуристів на острові на Сені — і навіть мали там власну земельну ділянку).
Між 1925 і 1935 роками Винниченко виробив власну філософію "конкордизму" — вчення про вселенську гармонію людини з собою, суспільством і природою.
...Та в будь-якому разі — непересічна
Останні роки свого життя Винниченко провів у Мужені, посеред французьких Альп.
Після Другої світової війни письменник жив у тяжких матеріальних умовах. У 1949 році Винниченко планував виїхати до США, але отримав відмову у візіЧерез радянсько-французькі політичні інтриги та бюрократію отримати візу було надзвичайно важко фактично для будь-кого з українських емігрантів.. Винниченко помер 5 березня 1951 року у віці 70 років.
Володимир Винниченко запам'ятався в історії як талановитий митець, діяч із високими ідеалами, які він намагався втілити у складному світі міжвоєнної Європи. Його життя й творчість продовжують викликати інтерес навіть десятиліття по тому: дослідники оцінюють Винниченка і як "письменника від Бога", і як політика-новатора, але неодмінно – як людину глибоко інтелектуальну та, зрештою, надзвичайно суперечливу.
Читайте нас у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через пошту: culture@suspilne.media