Навесні 2022 черкащанин Руслан Осадчий залишив роботу за кордоном і став на захист України. Служив у складі президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Після отриманого поранення його звільнили у запас, проте захисник продовжує допомагати війську.
Про вибір боронити Україну, про особисту мотивацію і бойовий досвід Руслан Осадчий розповів Суспільному.
Три роки тому в березні ви повернулися в Україну. Тоді вже почалася повномасштабна війна, йшли бої на Чернігівському напрямку. Росіяни наступали на Київщині, Херсонщині, Миколаївщині. Ви залишили роботу в країні Євросоюзу і приїхали туди, де війна. Чому?
На початок повномасштабного вторгнення я працював у Польщі. Там дуже багато інформації було по телебаченні. І потім же повномасштабна і душу розривало: Маріуполь, Буча. Не знаю, як в Україні, але в Польщі показували дуже масштабно. І я просто не міг витримати це все. Дружині кажу: Лена, ти собі як хочеш, а я буду їхати. Тримали, не пускали.
Подзвонив кум з Ізраїля, каже: "Кум, а будеш їхати?". Відповів, що буду. Домовилися на дату. Прилетів він до мене з Ізраїлю у Вроцлав. Ми ніч переночували і квиточки вперед на потяг і до України. І таким чином опинився я тут.
Я прагну кращого для своїх трьох доньок, для своєї родини. У мене внуків вже троє. То я щасливий дідусь і тато. І в мене немає бажання, щоб вони жили в цій державі, де керують москалі, і ця вся нечисть. Хоча, як поїхав, дружина не дуже рада була. Багато хто казав: дурень. Ну а як? Воно моє рідне. Я тут народився, тут мої пращури.
Коли ви повернулися в Україну, що першочергово зробили?
Я пішов до сільської ради, бо прописаний в селі, з документами, все як потрібно. Став на військовий облік і вже чекав направлення. Мене направили в тероборону. І там я був півтора місяця.
У вас є військова спеціальність? Ви проходили строкову військову службу?
Строкову проходив. Спеціальність була — будівельні війська. Зараз такої немає, тому пройшов підготовку на гранатометника.
Маєте позивний "Пенсія". Яка історія його походження?
Після мобілізації ми жили в спецтехучилищі. Лежимо на підлозі, дивлюся: донька моя старша виставила у фейсбук нову фотографію. І мій побратим побачив, каже: "о, познайом". Кажу: ні-ні-ні, це доня моя. А він спитав скільки їв років. Говорю: 27. А він: "ого, то ти вже пенсіонер. Пенсія". І з того моменту, як пішло. Хоча в мене позивний "Бек".
Як ви потрапили саме в президентську бригаду імені Богдана Хмельницького? Чи була у Вас можливість вибирати підрозділ військовий?
Я сам прийшов. Мені яка різниця була, куди я потраплю? Ну, так розподілили в президентську. Батальйон формувався. І не один, їх там три на той час, як ми приїхали.
На яких напрямках ви служили?
Ми приїхали, у першу чергу, в Нью-Йорк. Ми там пробули два тижні. Далі був наказ, дві години на збір і погнали на Кліщіївку. Це за чотири кілометри від Бахмута. І вже там пішов повний контакт з росіянами.
Що ви там бачили? В якому стані тоді був населений пункт? Чи були там ще місцеві жителі на той момент?
На той момент один дідусь був, йому років 70. Казали, що хотіли вивезти. Він каже: ні, я буду тут. Один єдиний. Через один будинок руїни, електропередачі порвані. Той дідусь в підвалі жив. Продукти йому заносили. Казали, дідусь, виїжджай, а він: "Ні. Ви тут, я не буду їхати". Хлопці мої загинули там, у Кліщіївці.
Ви пам'ятаєте свій перший бій?
Пам'ятаю. 29 листопада 2022 року. Ми приїхали на позиції. Зайшли 28, десь о 10 вечора, ніч. Зайшли в посадку окопуватися. Морозець, пам'ятаю, був такий, градусів 10. І пішли копати. Прильоти, пару мін прилетіло. Плюс-мінус 10-20 хвилин. Не знаю, що робити. Ямка по коліна, а міна летить. До ранку окопались по груди.
Десь в районі восьмої ранку мінометний обстріл хвилин 20. Наче притихло, голову підіймаєш, а тут вже росіяни летять. Стрілянина, кулі над головою летять. А зі мною в ямці був мій побратим, і ми з ним по черзі відстрілювалися.
Десь через пів години їхній літак пролетів, нас обстріляв. Потім вертоліт. Потім знову міни. Потім атаки. І тоді в нас вже пішли перші трьохсоті. Чую по рації, там заступник командира кричить: "я трьохсотий. Евакуація". А міни літають. Хвилин двадцять і ще троє трьохсотих. Я дуже вдячний 110 бригаді, вони там з нами стояли. 71 бригада, вони нам допомагали. Одночасно відбивали ті атаки.
Як ви після цього оговтувалися?
Особисто в мене цей адреналін тримався тижнів три. Там вже не розумієш нічого, відстрілюватися, тільки відстрілюватися. Це перший мій бій. І як виходили теж. Заходило сім, а вийшло двоє.
Як ви отримали поранення?
Теж заходили на позиції в Кліщіївці. Кожен собі викопав ямку. Ми хлопців поміняли. Мої вскочили, але я не встиг. Бо, як кажуть, своєї міни не чуєш, коли твоя летить. Так вийшло, що бахнуло за три метри. Я вже прийшов до тями через пів години. Каски немає, автомат руками намацав. Одне пам'ятаю, перші слова: "Всі живі? О, пенсія, обізвався. Значить, живий, все нормально". Це найдовший бій був у нас тоді. У сім вечора почалося, в чотири ранку закінчилося. Я до кінця достояв. Тобто нас повинні були поміняти в шість ранку, а якось так сталося, що поміняли о першій дня. Бо не було ким поміняти. Бо в нас 6 грудня багато хлопців загинуло, багато отримували поранення. Тоді серйозний штурм був. Цю Кліщіївку і Бахмут вагнерівці хотіли, тяжко було. Зараз дронова війна. Раніше було: біжать, ми відстрілюємося, якщо все нормально. А зараз йдеш в одну сторону, не розумієш, чи ти повернешся, чи не повернешся. Це служба піхотинців.
Як зараз ваше здоров'я? Чи довго тривала реабілітація?
Я ще лікуюсь. Бо воно так безслідно не минає. І коли воно все закінчиться, не можу знати. Зараз я звільнений в запас за станом здоров'я. Якщо піду на позиції, то туди може дійду, а назад навряд.
Якби здоров'я дозволяло, чи хотіли б ви ще повернутися?
Зі своїми хлопцями хоч на край землі. Реально. Скільки житиму, стільки з хлопцями буду спілкуватись. То трошки більше, ніж родина. Будем так казати. Два рази в рік, а то і три ми вшановуємо побратимів загиблих. Це ж по всій Україні.
Тут, в тилу, ви продовжуєте допомагати ЗСУ?
Я прагну. У нас є чоловік з позивним "Стар" з Умані. Він з волонтерами з першого дня. Він сконтактував з Іриною Федишин. Вона нам підшукає машини, які потрібні для хлопців. І ми переганяємо, передаємо вже в підрозділ. Не сидимо склавши руки. Я хочу, щоб воно швидше закінчилось, щоб вже люди повертались до себе додому, в кого залишився будинок. Кліщіївка, Бахмут, Вугледар — нема нічого. Росіяни зрівняли все з землею.
