84-річний житель села Хацьки Черкаського району Петро Шкуро 75 років в'яже гачком, спицями та на спеціальній машинці. Виплетені ним речі, окрім України, знайшли господарів у Сполучених Штатах Америки, Канаді та низці країн Європи. Нині пан Петро виготовляє шкарпетки для військових.
Роботу цю любить і залишати не збирається. Як опанував таке ремесло і що планує в майбутньому — розповів Суспільному.
Плетінням Петро Шкуро захопився у дитинстві, починав із головних уборів та шкарпеток. Згодом опанував плетіння суконь і пальт. Розповів, як працює на машинці:
"Спочатку розраховую, скільки треба петель, скільки пройти рядів. Усе залежить від товщини ниток, від їх кількості, від розміру, від того, наскільки нитка пружна і чи вона м’яка. Загалом робота не складна, сидиш і кареткою водиш вліво-вправо. 300 разів провів — і одні шкарпетки готові. Якщо отримуєш від цього задоволення, то не втомлюєшся".
Резинку для шкарпеток пан Петро робить декілька хвилин. Наче й швидко, а водночас і забирає час, пояснив він.
"Я в’яжу також гачком, на спицях Люблю цю роботу, сам процес, отримую від цього задоволення. І дуже люблю, коли люди залишаються задоволені. Робота є завжди. Причому цікава така робота, яку робиш від душі і з користю і для людей, і для себе", — додав майстер.
У 2025-му виповнилося 60 років, як пан Петро почав в’язати на спицях.
"Я у цьому знаходжу відраду, задоволення. Приємно дивитися, коли бачиш, як на твоїх очах народжується щось нове. Там, де я жив, практично були одні жінки і діти. Чому я міг навчитися? І рушники вишивав, і все вишивав. В'язали тоді лише гачком чомусь, на спицях у нас тоді не в'язали, у 50-х роках", — розповів майстер.
Пригадав, як лише починав:
"Перша моя в'язальна машинка була із київського заводу «Большевик». Я коли лише починав в'язати, в мене не виходило нічого. Потім поїхав на курси в'язання, при заводі були. Мені пояснили, що і як. Потім я вдома працював. Згодом купив цю машинку, вже японську, яка візерунки в'яже. У неї багато функцій, які машинка заводу «Большевик» не мала. І так все життя. Тоді не було журналів. Так я в'язав безоплатно для товарознавця книжного магазину. І вона мені за це розраховувалась книжками".
Нині, додав пан Петро, є більше можливостей вчитися нового:
"Зараз в інтернеті все є, що треба — відкрив, подивився. Все є, все цікаво. Можна трохи менше поспати і більше зробиш. Але доба коротша стала, вмолодості вона була 24 години, а зараз, мабуть, годин десять. Не встигаю нічого зробити. Ті, хто в'яжуть, знають, що буває так, що щось не так пішло — і розпускаєш. Але я розпускаю з задоволенням, бо знаю, що знову буду в'язати".
Шкарпетки для військових теж в'яже на машинці:
"Ця машина не передбачена для шкарпеток, для них треба круглов’язальну. А це плосков’язальна. Як писали в одній газеті: «Можна тут зробити від купальника до пальта, будь-яку річ». Але я трошки деталі доробив. Близько 200 пар шкарпеток хлопцям передали вже. За тиждень було 30 пар".
Майстер вдячний тим, хто йому допомагає:
"Дякую всім, хто допоміг мені з пряжею. Бо був період, коли моя пряжа практично закінчувалася. Я кажу дочці, що не знаю чим далі буду працювати, а вона каже: «Фейсбук є». Кинула оголошення у фейсбуці і з того часу їздила по Черкасах і збирала нитки. Привезла майже багажник ниток. Люди дивуються, що я роблю носки і даю безоплатно. Понад двісті пар цього року зробив, то трохи хлопцям допоміг".
Стають у нагоді такі шкарпетки не лише в зимовий період:
"Я думав, що в літній сезон не треба буде. Але з'ясувалося, що для госпіталю треба. Коли привозять пораненого, то зрізають весь одяг і викидають, а тоді по-новому все треба".
Про те, що він в'яже, його оточення знало не завжди, додав пан Петро:
"Я років до сорока ховався, нікому не говорив. Ну, люди, звісно, знали між собою. Тепер уже всі знають і все. І я в цьому не бачу гріха. У мене навіть є машинка. Якби хтось побажав, то я б її подарував. І хай людина в’яже, я навчу. Я ще багато чого хочу зробити. І багато чого цікаво, і немає часу на експерименти. Якби ж було більше часу. А так не закінчив одну, а два інших уже в роботі".
