Життя вчителів Золотоніської гімназії імені Скляренка, як і життя мільйонів українців, три роки тому обернулося "з ніг на голову". Нині їхня робота залежить від повітряних тривог.
Як працюють з дітьми в укритті, де беруть мотивацію та що тримає українську освіту в часи "повномасштабки" — розповіли Суспільному.
Руханка посеред уроку та розсада на підвіконні — це те, що нині допомагає і їй, і учням "триматися на плаву", зазначила вчителька початкових класів Оксана Стець. Адже той стрес, який пережили у перші дні "повномасштабки", дається взнаки і зараз:
"Перші дні я чітко пам’ятаю. Заціпеніння було, мабуть, в усього колективу. Ми цілий тиждень були вдома. Я не знімала з себе навіть одягу, телевізор був увімкнений і я спала на одному місці, дивлячись новини".
Аби не учні, у такому стані перебувала б і досі, зазначила педагогиня. Але "розкисати", додала, не може, бо її внутрішній спокій — це спокій усього класу:
"Коли навколо хаос, єдиний порятунок — це коли ти налаштовуєш себе внутрішньо. А потім фізично, психологічно і соціально облаштовуєш все навколо себе".
Це розуміння, пояснила пані Оксана, прийшло до неї з часом. І нині дуже допомагає у моменти, коли лунає повітряна тривога.
Зошити діти беруть з собою в укриття. Туди, коли лунає сирена, спускається вся школа. Поки на Україну летять ракети — діти у сховищі за партами. Попри все, вчителька намагається продовжувати уроки. І так майже завжди під час тривоги, розповіла першокласниця Кіра Гандзюк:
"Ми у підвалі сідаємо дописувати".
Після відбою тривоги діти повертаються у клас, а вчителька — на своє робоче місце. Яким би комфортним не було укриття, краще до нього не ходити, вважає пані Оксана:
"Повноцінного уроку я там, звичайно, не можу провести. Єдине, наприклад, те, що зазвичай діти самостійно можуть прописи, виконувати якісь завдання з математики — як додаткове, щоб надолужити час".
За час повномасштабної війни написала дві збірки прози та поезії, розповіла пані Оксана. Додала: якби не війна, уже, мабуть, закінчила б і третю.
"Моя перша моя збірка мала назву «Щоб не плакать, я писала». Це моя терапія, мені це допомогло в емоційному плані".
Аби вивільнити негативні емоції, писати почали й учні, додала директорка гімназії Валентина Бойченкова. Результат їхньої роботи — світ побачив альманах "Народжені перемагати". У цю збірку увійшли твори учнів та їхні малюнки.
"Знаєте, важко й учителю працювати в цих умовах. Але, напевне, вони десь черпають свій ресурс ззовні і цю всю любов, теплоту в ці важкі дні передають дітям", — додала пані Валентина.
Для вчителя інформатики Андрія Швидкого натхненням стала робота — в українській школі, у комфортних класах. Адже під Куп’янськом, де він жив, коли почалася війна, було геть по-іншому:
"Освіта зупинилася взагалі. Всі люди бігли і займалися, скажімо так, виживанням. Ніхто не знав, що, де і як робити. Тоді ще працював інтернет. Про Бучу по телевізору ми бачили".
При першій же нагоді разом з родиною втекли з окупації. Це було у листопаді 2022 року. Тоді пан Андрій і влаштувався на роботу в гімназію.
"Це така страшна біда, про яку, на щастя, тутешні вчителі не знають. Справа в тому, що в якийсь момент ти розумієш, що ти хочеш працювати в школі, а не можеш, бо школи просто немає. Тому це таке велике щастя, що ти можеш працювати і робити все життя те, що вмієш", — зазначив він.
Для учнів за щастя навчатися у класі, а не в укритті, розповіла школярка Діана Даценко:
"Це важко. Тривоги кожного дня і матеріал не дуже засвоюється. Кожного разу туди-сюди ходимо і нічого не встигаємо. Тоді не розумієш, яка програма. Наприклад, якщо нова тема, то взагалі не запам’ятовуєш її".
І хоч вчителі знають, як надолужити програму, нині мріють про одне — завершення війни.
"Якби не війна, то я б жив би там, де жив своє життя. Я нікуди ніколи не збирався переїжджати. І так би само працював би, виховував свою доньку, жив би зі своєю дружиною, все було б добре", — зазначив Андрій Швидкий.
"Зараз я розумію, що я не буду повертатися, бо там по лісах купа нерозірваних снарядів, розруха. Навіть, якщо бойові дії зупиняться, а росіяни зберуться і поїдуть додому, то там все одно дуже близько до кордону. Везти туди дітей, на мій погляд, нерозумно".
