"Я знав, що ще пару годин вони можуть бути в моїй хаті. Так само всі відчували, що зараз буде погано, треба йти. І всі пішли".
Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Олександр Долбнєв працював в Миколаївському порту. Тоді зупинив роботу і пішов до військкомату. Оскільки через здоровʼя був непридатний — попросився добровольцем в роту охорони, а згодом у складі Національній гвардії України прослужив півтора року.
Нині з сімʼєю захисник переїхав у село на Черкащині та будує плани на майбутнє.
"Десь о 4 ранку Миколаїв почали бомбити. Тоді ми зупинили вантажити корабель і пішли до військкомату. За станом здоров'я мене не хотіли брати. До війни я потрапив в аварію, тоді мені зробили операцію і я не зміг би носити бронежилет".
Через знайомих Олександр зумів все-таки потрапити в роту охорони. Пригадав: вже через декілька днів місто було оточено.
"Коли росіяни підійшли до Миколаєва, вони хотіли його взяти. Взяти повністю. Їм потрібен був Миколаїв для проходу на Одесу. І танки зайшли, і на вертольотах вони там висаджувалися, бомбили, звісно, сильно. Дуже запам'ятав, як літак авіабомбу скидав".
35-річний Олександр мав проблеми зі здоров’ям, проте більшою була мотивація захищати:
"Тоді це був мій вибір, я доброволець. Мене туди не примушували йти. В перший день війни я вже був у військкоматі. Я знав, що ще пару годин вони можуть бути в моїй хаті. Так само всі відчували, що зараз буде погано, треба йти. І всі пішли".
Пригадав: як росіяни підходили до Миколаєва, то всі згуртувалися, велика підтримка була від волонтерів.
"Я вам скажу, спочатку війни геть нічого не було, навіть одягу. Коли ми готували коктейлі Молотова, танки зупиняли, не було геть нічого. То все волонтери допомагали. Все, що вони могли дістати, вони діставали. В місті у нас, в Миколаєві, коли ми оборонну лінію почали будувати, на третій чи четвертий день, то підприємці, особливо ті, у кого був інструмент, вони просто відкривали магазин і казали: «Хлопці, забирайте то все. Якщо вам це зараз потрібно, заберіть все. Тому що, якщо ви не заберете і нас не захистите, вони прийдуть і собі заберуть». Ось така була розмова".
Через деякий час Олександра зарахували до лав Національної гвардії. Під час служби пройшов майже усю лінію фронту.
"Десь через пів року, коли я потягав бронежилет — сам собі нашкодив. Там, коли по нас був приліт, в мене був невдалий стрибок і я «зламався». Зараз в мене права рука працює, але дуже погано. Не відчуваю її, скажімо так. Нервова система вся бита. Комісія вже визнала непридатним до служби і виключила з лав»
Загалом, розповідає Олександр в Національній гвардії України прослужив півтора року. Проте повернутись назад до Миколаєва не захотів.
"Є просто, скажемо так, побратими, до котрих хочеш повернутись, сісти і поїсти, як ми то робили, зібратись разом, побалакати з ними. Те відчуття іноді хочеться відчути заново. Є таке. Є тяга повернутися інколи заради того, щоб все це закінчилося. Тому що дивитися на те, як твої ж побратими вже гинуть і стають каліками, і тому немає кінця, то дуже тяжко. Тому іноді так буває, що хочеться повернутися".
Зараз Олександр разом з родиною проживає в селі, неподалік Умані. Там облаштували власне господарство та, як каже, разом вчаться жити по-новому:
"Я на місці точно не стоятиму. Так чи інакше буду рухатись далі. Але в селі, не в місті".
