Перед початком повномасштабного вторгнення вони мали документи, аби виїхати за кордон — мріяли з дітьми оселитися у Канаді. Але у березні 2022-ого віддали дітей бабусі, а до рук взяли зброю. Разом із чоловіком відбивали Київщину. А потім, у щойно деокупованому Ірпені, обвінчалися.
До Дня Сержанта Збройних Сил України, який відзначають 18 листопада, історія сержантки з позивним "Клумба".
Нині Клумба на ротації — живе з іншими військовими у бліндажі, який будують власноруч. Хоч і не на полі бою, але умови польові.
"У бліндажі ми чергуємо і живемо. Для того, щоб збудувати такий бліндаж треба взводу десь тиждень, але ми досі його будуємо. Ми зараз готуємося до зимового періоду. У нас стоїть буржуйка. Наші хлопці молодці – це дуже шикарні умови для такого бліндажа. Тут є лежанки, все утеплене. Під час бойових дій такий бліндаж збудувати дуже важко".
Клумба стала на захист країни, бо не могла відпустити свого чоловіка. Навіть схитрувала:
"Мені соромно зараз зізнатися, але коли я прийшла у свій перший батальйон мені треба було піти на хитрість, сказати, що я вмію стріляти і знаю різні тактичні штуки. Так, дещо я знала, але не навчалася два роки".
Жінок-стрільців, додала Клумба, тоді не брали:
"Нас було 860 людей на позиціях – я була єдина жінка-стрілець на весь батальйон".
У березні 2022 року відбивали Київщину пліч-о-пліч з чоловіком. А коли деокупували Ірпінь, ухвалили найважливіше для себе рішення:
"В один день нам кажуть, що до нас їде наш капелан. Сказали, що хто хоче може сповідатись. Мені чоловік каже: «Ми з тобою давно хотіли повінчатися». Ми тільки запланували – коронавірус, тільки запланували – ще якась ситуація. І тут — війна. І ми розуміємо, що завтра з нами буде, як воно буде", — пригадала Клумба.
Тому вирішили більше не відклади.
" Під час того, як деокуповані території розміновували. Під вибухи йшло наше вінчання. В мене було саме гарне плаття – форма Збройних Сил України. І в нього теж".
За гостей на вінчанні були лише бойові побратими. Хоча дуже хотіла бачити там своїх батьків і дітей:
"Я безмежно за ними сумую. Мені дуже їх не вистачає. Слова «Мам» мені в моєму житті зараз дуже мало".
Нагода побачити дітей іноді випадає раз на кілька місяців. Часто переглядає їхні фотографії в телефоні. А як оберіг завжди носить їхні перші шкарпетки на своїй плитоносці.
"Вони дуже виросли за ці півтора року. Дуже. У мене таке враження, що я спілкуюся з дітьми, яким по 17, а не по девʼять. Це лякає".
Додала: саме за це і пішла на війну, бо жодна дитина не заслуговує рости під звуки сирен і вибухів. Тому мріє, аби її дітям ніколи не довелося брати до рук зброю.
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
