Юлія Лоцман з Черкас не планувала ставати військовою: виховувала дітей у дитсадку та ростила власних. Але після початку повномасштабної війни вирішила стати на захист.
Суспільному розповіла: навіть у військовій формі пам'ятає про дітей. Це — сьома історія зі спецпроєкту «Ровесники незалежності».
Ранок вихідного Юлії Лоцман починається з ринку. Купує фрукти, ягоди та інші ласощі для вихованців дитячого будинку. З її слів, їздить туди вже зо три роки й добре знає, чого там потребують найбільше.
«Це фрукти свіжі, печиво, соки, цукерки, тобто те, що їдять діти».
Дорогою до дитячого будинку Юлія Лоцман розповіла: обіцянку допомагати дітям, позбавленим батьківського піклування, дала собі ще змалку.
«Колись я до тітки приїжджала в Черкаси і ми проходили біля дитячого будинка. Я в тітоньки запитала: "Це дитячий садочок?" Вона відповіла: "Ні, це дітки, від яких відмовилися батьки". Для мене це був просто великий шок. І після того я собі дала обіцянку, що обов'язково в дорослому житті допомагатиму якомусь найближчому до мене дитячому будинку».
За словами нацгвардійки, крім двох власних дітей, виховувала й гурт — працювала вихователькою у дитячому садочку.
«У шкільні роки я хотіла своє життя поєднати з дітками. Школа це буде чи садочок — для мене це було неважливо. А тато мріяв, щоб я була у військовій формі, але не склалося. Я пішла навчатися у педагогічний університет, закінчила його і стала вихователькою в дитячому садочку».
Тепер зі спогадів про роботу в садочку — запіканка, яку завжди готує для родини, зазначила Юлія. Далі були два декрети й переїзд до Черкас. Та усе змінилося після початку повномасштабного вторгнення, зазначила нацгвардійка.
«На другий день війни зателефонувала моя подруга, яка з дітками виїжджала за кордон. Каже: "Юлю, бери діток, негайно виїжджаємо за кордон. Майбутнього тут уже не буде. Треба спасати дітей". У мене тут батьки, моя велика родина, песик. Як я це все залишу? Друзі також залишились, не всі поїхали. І ми залишилися вдома. Допомагали своєю родиною, як могли. Фінансово ми допомагали людям, які приїжджали з окупованих територій».
Згодом Юлія Лоцман почала стежити за сторінками військових частин у соцмережах. З її слів, довго думала, чи зможе бути корисною в армії.
«Спершу я пішла на співбесіду, поговорила, чим можу допомогти країні, де і в чому можу бути корисною. І мені запропонували: була вільною посада діловода в службі забезпечення в секції бойової підготовки».
Бажання допомагати країні з'явилося ще у шкільні роки, додала нацгвардійка.
«Була Помаранчева революція у 2004 році, ми ходили ще в сьомий клас. Взяли, як зараз пам'ятаю, помаранчевий прапор і йшли в районний центр: дощ, сніг, калюжі дуже великі — десять кілометрів. І кричали: «Разом нас багато, нас не подолати! Україна тільки вперед! Ми бачимо себе в Європі! Ми незалежні, вільні! Ми що хочемо, те робимо! Ось наша свобода! Віра в наше майбутнє!».
У Національній гвардії нині Юлія вже своя. Розповіла: працювати у чоловічому колективі ніколи не боялася — до цього звикла ще змалку поруч із батьком.
«Я завжди була з ним поряд. Ми їздили, памʼятаю, на бензовозі на різні заправки, заправляли нашу сільгосптехніку. Потім садили ліси — це моя перша зарплата була в дитинстві. І там всі були чоловіки. Ніколи мені не було страшно працювати з ними».
Про маму-військовослужбовицю ніколи навіть і не думав, та це, зазначив син Данііл, ще один привід нею пишатися:
«Я пишаюся своєю мамою. Вона смілива, що пішла на такий складний крок».
Серед мрій Юлії сьогодні — мирне небо для всіх, а особливо для дітей.
«Я чекаю, що все-таки друзі, знайомі повернулися в Україну. Хочу, щоб дітки наші, яких ми зараз виховуємо, щоб були справжніми патріотами своєї держави. І це все, що зараз відбувається, тільки заради наших дітей і нашого майбутнього».