Я не планую помирати найближчим часом. Мабуть, ніхто не планує. Але після того, як на початку січня я підписала інформовану згоду на посмертне донорство органів, запитання про те, чи щось зі мною трапилося — одне з найпопулярніших.
Наступне за популярністю запитання, чому я це зробила.
На нього я відповім в цій колонці. А також розповім, чому це варто зробити всім здоровим людям, до кого і куди звернутися і що робити після підписання. Спойлер: жити далі своє життя.
Багато років тому я працювала над матеріалом про систему трансплантації органів в Україні. Під час роботи над текстом познайомилася з людьми, які були дотичні до розбудови цієї системи: лікарями, держслужбовцями та пацієнтами — і тими, хто пройшов через трансплантацію, і тими, хто чекав на пересадку, аби отримати шанс на життя.
Уявіть, як це роками залежати від процедур діалізу, часом щоденних. Як це не могти без задишки піднятися навіть на третій поверх, бо серце відмовляє функціонувати. Як батькам жити у невідомості — дійде чи ні черга до дитини на оплату лікування закордоном, де на той час українці в більшості робили пересадки? В українських лікарнях не було потрібного обладнання, систему розподілу потенційних донорів ще не запустили, а самих донорів було небагато.
Поступово це змінювалося. В країні створили Центри трансплант-координації та Єдину державну інформаційну систему трансплантації, яка за медичними показниками підбирає донорів для пацієнтів в списку очікування. Кількість трансплантацій зростала, а все більше лікарень отримували фінансування від держави на безоплатні операції. Наприклад, у 2016 році українські медики пересадили всього дві нирки, а вже у 2024-му — 311 нирок.
Попри те, що кількість трансплантацій щороку зростає, станом на 2025-й в Україні все ще діє презумпція незгоди на донорство. Тобто якщо за життя людина не задокументувала, що хоче стати донором органів після смерті, вона автоматично вважається незгодною.
Ще кілька років тому дати таку згоду було нереально — до того, як в Україні ухвалили закон "Про застосування трансплантації анатомічних матеріалів людині" форми такої заяви не існувало. Тривалий час це вирішувалося в ручному режимі. У випадку донорського збігу лікарі запитували згоду у родичів померлої людини. Тобто люди, які ще не оговталися від втрати, мали ухвалювати рішення виходячи з власних етичних, релігійних і особистих переконань.
У більшості країн діє презумпція згоди. Будь-яка померла доросла людина може стати донором, якщо за життя не задокументувала зворотне бажання. Ця логіка працює на користь пацієнтів, що потребують пересадки. По-перше, після оголошення смерті є не так багато часу, аби провести забір здорових органів і доправити їх до пацієнтів, наприклад, в інших лікарнях, або містах. По-друге, презумпція згоди збільшує шанси потенційних пацієнтів взагалі дочекатися органу. Адже шукати донора у ситуації, коли будь-хто може їм стати, легше, ніж шукати донорів лише серед тих, хто висловив згоду за життя.
У січні 2025-го я вирішила висловити таку згоду і підписати відповідні документи, які це засвідчують.
Я не маю жодних застережень стосовно свого донорства.
Я не вірю в міфи про "чорних трансплантологів" в Україні, які крадуть органи та продають їх закордон. Це майже неможливо, оскільки підбір донора і пацієнта складний, бо в обох мають збігатися різні медичні показники.
Я не маю жодних релігійних застережень.
Я здорова фізично і психологічно. А ще я не хочу, аби рішення про те бути мені донором, чи ні, ухвалювали мої родичі, а не я сама.
Як це було? Я підписала інформовану згоду у Київській міській клінічній лікарні #1. Список Центрів трансплантації у вашому місті, а також контактні номери телефонів можна знайти за цим посиланням.
За пару днів до події я написала повідомлення трансплант-координаторці, вона призначила дату та час зустрічі. З собою треба було взяти паспорт, ідентифікаційний код і довідку про прописку. Жодних додаткових обстежень чи аналізів. У них немає сенсу, адже невідомо, коли я помру, в якому стані на той момент будуть органи й чи вони підійдуть в той момент хоч комусь.
"Чому ви вирішили це зробити?", — запитала мене трансплант-координаторка перед тим, як видати папери. Я розповіла свою історію й у відповідь дізналася, що вона сама свого часу потребувала пересадки нирки, роками була на діалізі, а кілька років тому отримала здоровий орган і залишилася в лікарні працювати.
"Чи говорили ви про своє рішення з рідними?", — запитала трансплант-координаторка далі. Про це я не подумала. Звісно, розмова з рідними не впливає на моє рішення. Але я поговорила з мамою після підписання і перед тим, як розповісти про це в соцмережах.
Згода на посмертне донорство — це буквально три папірці, в яких я вказала персональні дані, запевнила, що роблю це добровільно, поставила галочки навпроти кожного органу, який планую віддати у випадку смерті. Підпис — і все. Я збираю речі і їду на роботу.
В коридорі біля кабінету трансплант-координаторки на стіні висіла картина з написом: "Коли смерть дарує життя". Це банальне, на перший погляд, абсурдне речення. Але воно має сенс для всіх пацієнтів та пацієнток, що зіткнулися зі смертельним діагнозом і чиє життя залежить від того, як інші люди ставляться до посмертного донорства. Насправді, підписуючи згоду на нього, ви не робите нічого дивовижного, чи особливого. Але при цьому, можливо, колись ви цим врятуєте чиєсь життя.
Коли я виходила з лікарні, запитала трансплант-координаторку, а що ж мені робити далі? Вона глянула на мене і сказала, що не вперше чує це запитання, але відповідь завжди одна:
"Просто собі живіть".