Магнуса Мазімпаку у цьому місці знають усі. І він, здається, так само усіх знає. Поки ми сидимо у кавʼярні біля схожої на розрізаний плід ананаса будівлі конференц-центру у середмісті Кігалі — столиці Руанди, до нього постійно підходять вітатися, телефон не замовкає. Магнус фільтрує дзвінки, бере трубку лише на один, найважливіший: донька — одна з десятьох його дітей, питає, коли тато приїде додому. Усі діти Магнуса, крім старшого сина, живуть в Руанді й не планують їхати з неї. Для нього це — найкращий показник того, наскільки змінилася країна після пережитого геноциду.
У 1994-му лишень за сто днів, з квітня по липень, у Руанді — країні на сході Африки, загинуло близько мільйона людей. Понад 200 тисяч стали вбивцями. Представники народності хуту винищували етнічну меншину тутсі, а також інших хуту, які їх підтримували. Ця історична травма навіть за 30 років впливає на реальність Руанди. Суспільне побувало у Кігалі, і розповідає, як живе країна з болісним спадком, але неймовірною історією примирення та економічного відновлення.
Передчуття
"Усе почалося не в 1994-му. Історія сягає коренями глибше. Я народився біженцем, у Танзанії. Моїх батьків змусила втекти етнічна ідеологія, яка ширилась щонайменше вже сто років", — розповідає Магнус Мазімпака, головний редактор руандійського видання Taarifa, яке спеціалізується на розслідуваннях про корупцію.
До 1895 року Руанда була незалежною країною. Нею правили тутсі — одна з трьох основних соціальних груп. Вони становили близько 15% мешканців країни. Решта — хуту (84%) та тва (1%). Історично хуту були землеробами, тутсі — переважно скотарями, а тва — мешканцями лісів. У хуту і тутсі була спільна мова, змішані шлюби не були дивиною.
Наприкінці XIX століття у Руанду прийшли колонізатори — спершу з Німеччини, а потім з Бельгії. Вони вважали, що тутсі та хуту — відмінні народності, зокрема через зовнішні особливості: зріст, форму черепа, специфічні риси. Хоча можна було говорити лишень про соціальний розподіл: тутсі становили заможнішу, більш впливову частину суспільства, а хуту — біднішу.
Після екскурсії у музейному комплексі Меморіал геноциду в Кігалі найімовірніше складеться враження, що саме поведінка колонізаторів стала спусковим гачком для майбутнього геноциду. Тамтешні гіди розповідають: за правління Бельгії в 1926 році у Руанді ввели посвідчення особи, яке включало етнічну приналежність — мовляв, це і поклало початок ворожості між групами. У 1950-х вона вилилась у селянські повстання хуту. А потім — у значно масштабніший протестний рух більшості.
Знаковим став 1959 рік. У Руанді почалась революція: хуту проти тутсі. На тутсі полювали, їхні будинки підпалювали, насильство ширилося по всій країні. Ключову роль у його завершенні тоді зіграли колонізатори — бельгійці: вони виступили на захист хуту та провели місцеві вибори, які привели до влади представників хуту.
Руанда після століть монархії перетворилась на республіку, а вже за рік стала незалежною від колоніального правління. Проте це не принесло миру. За час революції щонайменше 336 тисяч тутсі втекли до сусідніх країн, як і батьки Магнуса. Повернутися їм не дозволяли. До 1980-х утікачів було вже понад 480 тисяч.
Тутсі, які лишилися в країні, протестували проти політичної системи, де вся влада належала хуту, а вони мали проблеми навіть з працевлаштуванням. У Руанді діяла так звана система етнічних квот — тутсі відводили не більше ніж 9% доступних в країні робочих місць.
Протистояли владі хуту бійці Руандійського патріотичного фронту (РПФ), який постав з тутсі, що мешкали за кордоном. У 1990-му РПФ зʼявився на території Руанди, вимагаючи перерозподілу влади. У відповідь угруповання атакувала урядова армія. Три роки в країні точилась громадянська війна.
Аж ось зʼявився шанс домовитися про мир. У квітні 1994-го Жювеналь Хабіарімана, тодішній президент Руанди (представник хуту) вирушив до Танзанії на переговори з лідером РПФ Полем Кагаме. Попередньої угоди вдалося досягти, та дорогою назад літак Хабіарімани збили. Хто саме — невідомо, але в усьому звинуватили тутсі.
Це був день, коли в країні почалися три місяці масових вбивств тутсі.
Біль
Точніше, вбивали не лише тутсі, а й поміркованих хуту. Зокрема наступного дня після початку геноциду вбили першу й поки єдину в Руанді жінку-премʼєрку Агату Увілінгійіману — хуту. Радикальні хуту проголосили новий уряд. Він заохочував до геноциду. Ключову роль відігравала підконтрольна уряду армія та групи ополчення хуту — ІнтерахамвеБойовики хуту, до яких долучалися звичайні люди, представники хуту, з метою винищення тутсі (що в перекладі означає "ті, хто атакують разом"). Вбивства відбувалися по всій країні, але найбільше постраждали регіони Кігалі, Кібує, Бутаре та Гітарама.
Підживлювали геноцид й підконтрольні новій владі ЗМІ, які закликали знищувати тутсі. Основним знаряддям вбивств були мачете. Також близько 250 тисяч жінок тутсі зґвалтували, чверть з них заразилась ВІЛ/СНІД.
"Коли міжнародний трибунал почав розглядати докази, було очевидно, що йдеться про етнічну групу, яка була мішенню для знищення. Наприклад, були так звані "Десять заповідей хуту", що пояснювали, як ви маєте поводитися з тутсі, чому не можете довіряти їм. У школах дітей навчали, що тутсі — інакші, що вони "змії", "таргани", — розповідає Суспільному Еліс Вайріму Ндеріту, спеціальна радниця Генерального секретаря ООН із запобігання геноциду (це актуальна посада Ндеріту на момент запису інтервʼю: у листопаді її звільнили — ред).
Ми говоримо з Ндеріту, стоячи між братськими могилами на території Меморіалу геноциду в Кігалі. На могильних плитах — свіжі троянди. Під ними — останки приблизно 300 тисяч людей.
Ндеріту розповідає, що геноцид став кульмінацією багаторічного підживлення ворожнечі та першим випадком в історії міжнародного правосуддя, коли можна було з упевненістю говорити саме про злочин геноциду. Неабияку роль у підбурюванні до них зіграли медіа, зокрема "Радіо й телебачення тисячі пагорбів" та газета "Кангура".
"Радіожурналісти казали, наприклад, що час "зачистити" ось цю конкретну територію. Мовляв, хто зараз там — прямуйте негайно. Була військова координація між урядовими силами, армією у партнерстві з interahamwe і радіостанціями. Спільна мета — знищити тутсі", — розповідає Ндеріту.
Але світ назве те, що відбувалося в Руанді, геноцидом, вже після того, як все станеться. "ООН мала тут офіс і знала, що уряд планує знищити певну частину руандійців. Ця тема обговорювалася кілька років. Але врешті стався геноцид, — говорить Магнус. — Ніхто не сказав: "Слухайте, там люди просто божеволіють, зробімо щось!". Ні. Казали: "Надішліть їм більше мачете, нехай добивають один одного".
За даними Human Rights Watch, найбільшим постачальником зброї Руанді, яку потім використали під час геноциду, був Єгипет. Також багато озброєння надсилали Південна Африка й Франція. Ба більше, Франція розгорнула до 680 військових у країні, але заперечувала, що вони відігравали будь-яку роль у боях на боці урядових військ (правозахисники HRW, однак, знайшли підтвердження протилежному). Уганда ж надавала зброю Руандійському патріотичному фронту. Серед іншого — реактивні системи залпового вогню "Катюша" радянської розробки.
Напередодні масових вбивств очільник місії ООН в Руанді, генерал Ромео Даллер, отримав розвіддані про загрозу геноциду і виявив секретні сховища зброї хуту. Він надіслав декілька листів до Ради Безпеки ООН з проханням розширити мандат місії, щоб та, зокрема, могла конфіскувати зброю. Його прохання проігнорували, а місію ООН у розпал геноциду взагалі евакуювали.
Та попри все, руандійці в першу чергу розуміють власну відповідальність, говорить Магнус Мазімпаку: "Ми вбивали своїх. Ми вбили себе. Ми зруйнували країну".
Памʼять
Меморіал геноциду в Кігалі — головна точка у місті. Як для туристів, так і для місцевих, особливо у щорічний стоденний період вшанування памʼяті жертв геноциду.
Для Фредді Мутангухи меморіал — багаторічне місце роботи й "дім", як він сам його називає. Тут похована уся його родина — четверо сестер і батьки. Коли стався геноцид, Фредді було 18-ть. У меморіалі він працює уже 20 років, нині очолює комплекс.
"Це місце, де ті, хто вижив, почуваються комфортно і де зустрічаються зі своїми близькими", — розповідає Фредді.
Багато руандійців досі не знають, що сталося з їхніми рідними. На могильних плитах над масовими похованнями немає імен, адже сотні тисяч тіл так і залишилися неідентифікованими. На стіні памʼяті тут є хіба що напис великими літерами Kwibuka — мовою кіньяруанда це означає "памʼятати".
"Власне, меморіал тут для того, щоб люди розуміли кожен крок, зроблений для того, аби геноцид став реальністю. Нам пощастило, що руандійці врешті обрали жити у процесі примирення та прощення", — каже Фредді.
Примирення ніколи не було простим, говорить він, але це був свідомий вибір. Наприклад, донині в країні діє проєкт так званих "сіл примирення", де злочинці, які вже відбули покарання, та їхні жертви, що вижили, живуть поруч. Та невіддільною частиною процесу примирення все ж було правосуддя.
Відповідальність
"Ви коли-небудь брали інтервʼю у вбивці? — питає в мене Магнус. — Хоча б в одного? А тепер уявіть, ви як журналіст відвідуєте сотні судових сесій, слухаєте, робите записи. Дивитеся в очі злочинцю, який розповідає, як розрізав одній матері утробу, витягнув звідти плід і розбив його об стіну".
У 2005-2006 роках Магнус висвітлював внутрішні судові процеси, зокрема гачача — суди "сидячи на траві". Власне, десь так вони й відбувалися. Це не були суди у класичному розумінні цього слова, і згодом лунало чимало критики щодо їхніх рішень. На суди приходили жертви, кривдники та старшини громад, які й керували процесом. За роки, поки діяли гачача, розглянули майже 3 млн справ, з них 1 млн завершився виправданням. Вироки тих, кого визнали винними, варіювалися від сплати репарацій до смертної кари.
Магнус каже, ці процеси мали насамперед виховну функцію, адже було зрозуміло: покарати усіх винних через їхню неймовірну кількість неможливо. "Ви хочете посадити мільйон людей? Тоді заберете мільйон робітників, які мають сім’ї. Ні, нехай повертаються і відбудовують країну. Але ціна, яку вони заплатять — розповісти, що сталося. Стояти перед сотнею людей і розповідати, як ти вирізав сотню людей — жахливо. Це було боляче, але це також була і терапія", — говорить журналіст.
Крім того, для покарання винних створили й міжнародний трибунал на основі резолюції Ради безпеки ООН. Він переважно розглядав справи організаторів геноциду. До 2015-го трибунал засудив 62 людей, зокрема — пропагандистів та медійників, які підживлювали геноцид. Але тоді правосуддя не завершилося. Оскільки чимало обвинувачених втекли з країни, ООН створила Міжнародний залишковий механізм для кримінальних трибуналів, який діяв і після завершення основних судових слухань. Так у 2020-му у ньому опинився Фелісьєн Кабуга — гендиректор радіостанції "Тисячі пагорбів". Втім, 90-річного Кабугу так і не засудили: суд вирішив, що він неповносправний через деменцію.
Наратив
Еммануель Мугіша — людина, яка чи не найкраще розуміє, як медіа стали таким впливовим інструментом в Руанді. Понад десять років він — виконавчий секретар Комісії зі ЗМІ країни (RMC). Каже, працює над тим, щоб в Руанді була чітка і єдина лінія комунікування геноциду. Я запитую в Еманнуеля, чи не відбив геноцид у руандійців довіру до медіа, на що той пояснює:
"У нас є така приказка: "Усе, що говорять ЗМІ, сприймається як євангельська правда". Люди їм повірили й тоді. На жаль, під час геноциду у нас були лишень державні ЗМІ, керовані інтересами політиків".
Після геноциду в Руанді зʼявилося законодавство, що регулює свободу преси. Зокрема, воно забороняє підбурювання до геноциду. Але за даними Репортерів без кордонів, відтак "привід геноциду використовується для виправдання обмежень, які уряд накладає на ЗМІ". "Ми все ще віримо в силу медіа. Якщо вони використовувалися для знищення, можуть бути використані й для розбудови миру, — запевняє Еммануель. — Потрібно продовжувати розповідати цю історію, бо найвищий рівень геноциду — його заперечення. А ті, хто заперечує геноцид, не мовчать".
Зцілення
"Ось ти прокидаєшся і згадуєш, що вбив сотню людей. І що за це отримав? Нічого. У вас немає сусідів. Немає друзів. Усі загинули. Батько вбив дочок і синів. Дядько вбив двоюрідного брата, свекруху… Що це був за демон, який захопив країну? Відповіді на це досі ніхто не має", — міркує Магнус, пригадуючи історії, які почув на судах.
Тут справді у кожного є що розповісти про власний досвід геноциду. І здається, більшості хочеться ділитися ним. Таксист, до якого сідаєш в автівку, щоб поїхати в іншу частину міста, розповідає про те, як під час геноциду втратив геть усіх близьких. Такі історії добре знають зокрема й ті, хто народився вже після геноциду. Квізера Рулінда народився у 1998-му, але каже, досвід родини, що пережила геноцид, а також щорічне вшанування памʼяті, вплинули на його життєвий вибір.
"Є наслідки, які можна побачити, але є й інші, невидимі. У нас існувало багато непорозуміння щодо проблем психічного здоров’я. Використовувалася хибна термінологія, коли людей із такими проблемами, називали umusazi, що означає "божевільний", — розповідає Квізера.
Він пояснює: що глибше занурювався у питання боротьби з колективною травмою, то більше проблем бачив. Після геноциду влада зосередилася на економічному й соціальному відновленні країни. Квізера пригадує, що у його дитинстві в початковій школі часом в класах бракувало стільців, вчителів та й самих приміщень для класів. За таких умов для розв'язання питань психологічного здоровʼя не вистачало ресурсу.
"Після 1994 року в Руанді було обмаль психологів. Сьогодні у нас їх понад дві тисячі, вони обслуговують понад 13 мільйонів людей", — каже Квізера.
Близько 94% людей у Руанді під час геноциду пережили принаймні одну травматичну подію. Щонайменше 25% населення страждали від посттравматичного стресового розладу. "Нещодавнє дослідження Руандійського біомедичного центру показало, що ті, хто пережив геноцид, майже втричі більше зазнали психічних травм і депресій у порівнянні з іншою частиною населення", — говорить Квізера.
Демократія
Василь Івашко та Максим Жолобецький — співробітники посольства України в Руанді, яке відкрилося в Кігалі у квітні цього року. На кінець липня їм було відомо лишень про 11 українців, що мешкають в країні. Ймовірно, їх більше, говорять Василь та Максим, але Руанда не надає статистики.
"Основні статті руандійської економіки — туризм та галузь послуг. І сільське господарство. У Руанді діє політика відкритості, їхній президент — панафриканіст, просуває ідею про єдність Африки. Зараз йде робота над створенням надсучасного аеропорту за 40 км від Кігалі, який будують за катарські інвестиції. Та й загалом по місту будівництво кипить", — говорить Василь Івашко.
Економічне зростання в Руанді — одне із найкращих з-поміж африканських країн, і становить у середньому 8% на рік упродовж останніх десятиліть. Співробітники посольства розповідають, що через дорогу від будівлі, де воно розташоване, ще кілька місяців тому були нетрі. Але хисткі будівлі знесли, людей розселили. Куди саме — мене везе показати Магнус. Нові чотириповерхові будинки на околиці міста, довкруж — доглянута територія та ідеальне дорожнє покриття. Магнус звертає увагу, що в цій частині міста часто зустрінеш автівки з позначкою "навчальний". Мовляв, це свідчить, що люди мають можливість не просто зводити кінці з кінцями, а й купувати коштовні речі, як-от авто.
"У Руанді нульова толерантність до корупції, — говорить журналіст. — Ви можете надати інформацію на будь-якій інтернет-платформі, позначити поліцію чи президента, кого завгодно. І буде реакція".
Але є нюанс, на який звертають увагу дослідники: досягнення Руанди часом складно перевірити на відповідність реальності. Країну не можна назвати демократичною у класичному розумінні. У липні 2024-го на виборах президента в ній знову переміг Поль Кагаме — лідер збройних повстанців Руандійського патріотичного фронту, вторгнення якого по суті завершило геноцид в країні у 1994 році. Він керує Руандою з 2000-го. Цього разу на виборах здобув понад 99% голосів. Західна преса писала про ці вибори як про "ані вільні, ані чесні".
"Руанда справді досягла разючого прогресу з точки зору економіки, охорони здоров’я, освіти. Та на жаль, ці зміни не відповідають основним правам людей — громадянським і політичним", — говорить Льюїс Мадж, директор Human Rights Watch у Центральній Африці. Він — уже третій представник цієї правозахисної організації, якого за останнє десятиліття вигнали з Руанди через критику влади.
Мадж називає руандійську демократію "виставою", де влада робить усе можливе, щоб примусити її критиків мовчати. Одне зі свідчень цього — історія Поля Русесабагіни, прототипа головного героя стрічки про геноцид "Готель Руанда". Через зв'язки Русесабагіни з Руандійським рухом за демократичні зміни — групою, яка виступає проти президента Кагаме, його викрали та увʼязнили на два роки й сім місяців. А тоді — змусили підписати лист, що він не буде критикувати уряд.
Та попри це частину місцевих все одно дратує, що захід критикує демократію у Руанді. "Наша логіка полягає в тім, що якщо ми віримо в силу, яка дає нам добро, чому повинні це змінювати? — говорить Еммануель Мугіша. — Руанда була майже нічим. Люди довгий час працювали без зарплат. Ні валюти, ні бізнесу. Всі розділені. Аж тут з божої ласки хтось, хто погодився узяти на себе відповідальність. Якщо демократія відкидає таку людину, вона неправильна, тому що демократія — це про благо для людей".
***
Я дивлюся на Кігалі з тераси на горішньому поверсі Музею кампанії проти геноциду, який розповідає про те, як саме Руандійський патріотичний фронт звільняв Руанду. Музей розташований у приміщенні парламенту — одній з рідкісних будівель в місті, яка вціліла під час геноциду. Після ремонту, схоже, зумисно, тут лишили сліди від куль на стінах — як нагадування про те, чого коштував мир країні.