Офіційні дискусії стосовно створення державного музею сучасного мистецтва в Україні розпочалися публічно ще минулоріч. 2020-го музей назвали одним із пріоритетів Міністерства культури та інформаційної політики. Коронавірус, карантин, секвестр бюджету додали складнощів нашій мистецькій галузі, тож рішення щодо музею відтерміновується.
Перша спроба створення музею сучасного мистецтва в Україні на державному рівні відбулася 2004 року. Тоді йшлося про фондування його Віктором Пінчуком. Костянтин Дорошенко розпитав виконавчого директора “PinchukArtCentre” Дмитра Логвина про появу та розвиток цього проєкту.
Костянтин Дорошенко (К.Д): Як усе починалося?
Дмитро Логвин (Д.Л.): У команді Віктора Пінчука я працюю з 1995 року, фактично займаючись усіма проєктами, що пов’язані з інвестиціями у культуру. Ми зробили чимало цікавого в Україні. Організовували концерти "Віртуозів Москви", які мешкали тоді в Іспанії, концерт творів Ендрю Ллойда Веббера та спектаклі різних визначних колективів.
В грудні 2002-го Віктор Пінчук сказав мені, що думає про створення українського музею сучасного мистецтва, і запропонував зайнятися підготовкою цього проєкту. Це мене здивувало – я очікував від нього будь-якої пропозиції в царині мистецтва класичного, але ніяк не сучасного. В той час саме поняття "сучасне мистецтво" було в Україні ближче до чогось лайливого.
Тим не менше, вже в лютому 2003-го ми провели в Пущі-Водиці конференцію “Яким бути українському музею сучасного мистецтва?” Запросили Ніколя Бурріо з Франції, Марата Гельмана з Росії, Костянтина Акіншу із США, Олександра Соловйова та Олександра Ройтбурда з України, ще ряд українських художників. Три дні працювали по секціях, кожний висловлювався, все фіксувалося. На підставі цієї дискусії ми почали краще розуміти, які імена є в сучасному українському та світовому мистецтві та куди нам рухатися. Тоді виникла ідея використати для музею київський Арсенал.
К.Д: Венеційська бієнале частину будівель тамтешнього гігантського Арсеналу використовує для демонстрації сучасного мистецтва з 1990-х. Але київський Арсенал тоді ще не належав Державному управлінню справами?
Д.Л: 2003-го він був закритим майданчиком міністерства оборони, де розташовувалися певні ремонтні цехи. В процесі довгої роботи вдалося домогтися того, щоб Міністерство оборони передало Арсенал у підпорядкування Міністерства культури. Після конференції в Пущі-Водиці створюється фонд “Сучасне мистецтво в Україні”, і бренд “PinchukArtCentre” ("РАС"), що з’явився згодом, належить цьому фонду.
А 2004 року Міністерство культури оголосило конкурс на проєкт музею сучасного мистецтва в Арсеналі, ми подали заявку. І в районі серпня отримали офіційного листа про те, що рішенням конкурсної комісії наш фонд виграв конкурс і ми можемо братися до роботи.
Ми запросили французьких архітекторів, почалися розробки, і тут відбувається наша перша революція. Наприкінці листопада 2004-го ми отримуємо листа від нового міністра культури, де коротко повідомляється: "Рішенням міністра культури усі попередні рішення стосовно конкурсу в Арсеналі скасовуються".
К.Д: Музей в Арсеналі планувався, як приватний?
Д.Л.: Була пресконференція, на котрій чітко зафіксовано, що ми не претендували на будівлю. В тій конфігурації музею, про яку ми говорили, Арсенал залишався у стовідсотковій власності держави. Фонд отримував в управління простір для створення музею – формування колекції, проведення виставок.
Куратором фонду став Олександр Соловйов, завдяки йому та Олександру Ройтбурду, який був з нами в команді як консультант, ми стали придбавати роботи українських митців – Арсена Савадова, Олега Тістола, Василя Цаголова, Миколи Маценка, того ж Ройтбурда. Експертами на чолі з Соловйовим був створений перелік: перша, друга і третя черга імен, в залежності від світового визнання і значущості на вітчизняній артсцені. І ми достатньо далеко зайшли в цьому переліку, українська колекція фонду гідна музею. Це великий зріз від 1980-х до середини 2000-х. У тому числі представлені групи, що вже перестали існувати, художники, котрі пішли з життя.
К.Д: В Арсеналі ви встигли провести заявкову виставку "Прощавай, зброє!". Як вона готувалася?
Д.Л.: Коли ми вперше увійшли до Арсеналу – просто обімліли: по коліно машинного масла, все було в грибку, чорне, страшне, освітлення не було. Ми заповзялися усе це вичищати, фарбувати, створювали електропроводку. Виставка "Прощавай, зброє!" викликала аншлаг. Хочу тут підкреслити, і сподіваюсь, це залишиться кредо нашого фонду, ми ніколи не продавали квитків на жоден захід. Завжди це було безкоштовно для відвідувачів.
К.Д: Кураторами виставки були Ніколя Бурріо та Олександр Соловйов?
Д.Л.: Так. Ніколя Бурріо вже тоді був одним із провідних філософів міжнародного сучасного мистецтва.
К.Д: Він актуальний і сьогодні. Останній його голосний проєкт – Стамбульська бієнале 2019 року. Стосовно ж "Прощавай, зброє!", цікаво, що виставка відбувалася в час, коли Україні намагалися нав’язати "Кольчужний скандалМожливим "кольчужним скандалом" для Президента назвав експерт Інституту Горшеніна Володимир Застава інформацію американського видання The Washington Post про постачання зброї з України до Сирії.", який залагоджував наш посол в США, а потім міністр закордонних справ Костянтин Грищенко. В результаті з'ясувалося, що Україна не продавала зброю Ірану, всупереч звинуваченням.
Д.Л.: Пам’ятаю, але скажу відверто, що це жодним чином не пов'язано. "Прощавай, зброє!" ми назвали на честь роману Гемінґвея. Після виставки фонд продовжував працювати над реконструкцією Арсеналу, вивозити звідти камази сміття. Аж ось приходить лист: "Всі рішення скасовані".
К.Д: Арсенал, втім, не довго залишався у власності мінкульту, його було передано в Державне управління справами, бо у Віктора Ющенка виникла ідея “українського Ермітажу”.
Д.Л.: Я пам'ятаю ту пресконференцію, коли він розповідав, що створить "український Ермітаж або Лувр", і питання когось з журналістів, промовлене достатньо тихо, проте чітко, бо революція дозволяла вже говорити в обличчя все, що думаєш: "Вікторе Андрійовичу, але Ермітаж — це ж не лише стіни, що ви будете показувати?". Віктор Ющенко почав говорити про археологічні розкопки та щось іще, але сучасного мистецтва там геть не було.
К.Д: Ідея Віктора Ющенка про український Ермітаж завдала б колосальної шкоди музеям всієї України, бо він збирався звезти усі значущі витвори мистецтва з них до Арсеналу. Але найбільш дикунським був план оформити все це у рами з бурштину, а всередині зробити підвальну бурштинову каплицю. Добре, що усе це не було реалізоване.
Д.Л.: Це територія державна, влада може робити там усе, що бажає. Ми прийняли рішення не воювати, не оскаржувати, ні – так ні.
К.Д: Проте до 2006 року Бурріо приїздив до України, повідомлялося про продовження його роботи з фондом над музеєм сучасного мистецтва.
Д.Л.: Проблема була в тому, що альтернативного приміщення, котре можливо було б взяти під музей, ми не знайшли. Потрібно було будувати, Віктор Пінчук бул готовий і на це, але необхідна була б земля, це був тривалий процес, і ця земля навряд чи влаштувала нас десь на Троєщині. Прийшли до того, що знайшли приміщення, в котрому нині розташований "РАС".
К.Д: Будівля “Арена Сіті” з'являється 2005 року. Коли вона будувалася, вже було розуміння про місце там майбутнього "РАС"?
Д.Л.: Будівля була, але ще не заселена, площі там здавалися і продавалися частками. Спочатку ми отримали простір з 4-го по 6-й поверх. Головним архітектором центру став француз Філіпп Кіамбаретта. Було багато цікавих знахідок: наприклад, білосніжна кав'ярня, система перфорацій на металевих сходах, яка повторилася в логотипі премії PAC. Або гранітні підлоги, що за рахунок ліній фактури ніби ведуть по залах.
Лише коли Філіпп поїхав, ми придбали інші приміщення – спускалися вниз, розширялися у боки. Він допрацьовував проєкт вже знаючи простір. Проте фактично вийшла ілюстрація фрази "впихнути невпихуєме", тому що ми маємо лише один вхід, він же вихід, він же й підйом для робіт. А сучасне мистецтво вирізняється в тому числі часто великими розмірами, об'ємами, вагою, висотою. Іноді доводиться створювати справжні інженерні дива, адже будівля початково не призначена для такого експонування.
К.Д: Якщо згадати масштабну ретроспективу Дем’єна Херста, частина його відомих акул експонувалася у дворі "Арена Сіті", бо не вмістилася у стінах "РАС".
Д.Л.: А для чотиритонних скульптур Аніша Капура ми спеціально зміцнювали балки, робили розрахунки. Це вельми складна праця, нітрохи не менша, ніж робота кураторська.
К.Д: 2006 року виставкою "Новий простір" відкривається ваше приміщення в "Арена Сіті" вже під брендом PAC.
Д.Л.: Ми зрозуміли, що простір, який маємо у розпорядженні, може бути хай і одним з найбільших у Східній Європі, але – центром сучасного мистецтва, не музеєм. Музей передбачає набагато більше понять, окрім виставкової діяльності. Потрібні лабораторії, реставраційні цехи, підсобні приміщення для зберігання. А ми насилу вміщуємо в наявний простір власні виставкові плани. Нині ще активно розвиваємо освітню та дослідницьку програми, але ми не маємо права займати виставкові площі, інакше це перетвориться на офісний центр із колекцією. У нас – інша ціль.
К.Д: 2006 року газета "Коммерсантъ" писала: "На початку 2000-х з подачі Марата Гельмана пан Пінчук зацікавився сучасним мистецтвом". Від Гельмана мені також доводилося чути, що саме він переконав Віктора Пінчука зайнятися сучасним мистецтвом. Свого часу і засновники, разом із покійним Романом Віктюком, мистецького “Фонду Мазоха” Ігор Дюрич та Ігор Подольчак говорили мені, що це вони привернули увагу Пінчука до цього напрямку. Очевидно, прикладом тут став і авторитет Джорджа Сороса, який підтримував таке мистецтво у світі. Наскільки це обґрунтовані версії?
Д.Л.: Я не був присутнім при жодній розмові, де Джордж Сорос, Марат Гельман або “Мазохи” пропонували Вікторові Пінчуку зробити музей сучасного мистецтва. Не можу ані спростувати, ані підтримати ці версії. Гельман на самому початку, буквально в перший місяць, надавав організаційну та консультаційну підтримку. Він порекомендував нам Костянтина Акіншу, Олександра Соловйова. Олександра Ройтбурда ми знали як директора галереї Гельмана в Києві. Безперечно, роль Марата в проєкті є. Проте не думаю, що Віктора Пінчука можна переконати зробити те, чого він сам не хоче.
К.Д: Як у керівництві "РАС" опинився Пітер Дорошенко?
Д.Л.: Ще перед тим, як Ніколя Бурріо прийняв запрошення стати куратором “Tate Britain”, було зрозуміло, що ідею музея доведеться відкласти. Тоді до команди приєднався Пітер Дорошенко, американський українець, який на той час працював директором музею в Ньюкаслі. Він приїхав сюди спочатку як куратор, потім став президентом "РАС" (така була у нас посада, зараз її немає). Бурріо поїхав, Дорошенко залишився.
К.Д: У Пітера Дорошенка було кілька спірних проєктів, зокрема велика персональна виставка співака Пола Маккартні. Безкоштовний концерт одного з творців “The Beatles” в центрі Києва, організований вашим фондом, став подією знаковою. Проте виставка картин Маккартні викликала зніяковіння у професіоналів: з точки зору сучасного мистецтва він аматор.
Д.Л.: Виставка Маккартні без концерту - це була б історія з великим питанням, але з концертом проєкт знімав це питання. Це було комплектом, і для глядачів дуже цікавим: дізнатися про ще одну сторону творчості дійсно великого сучасного музиканта.
К.Д: 2008 року команду PAC очолює Екхард Шнайдер. З чим пов'язана його поява?
Д.Л.: Екхард Шнайдер тоді був вже міжнародним світилом. З посади директора Брегенцького кунстхауса до нас він прийшов генеральним директором - це була його умова. До того у нас не було такої позиції, я був просто директором. Шнайдер на той час вже 30 років займався сучасним мистецтвом, Херст, Кунс, Гормлі, Фабр та багато інших художників-зірок ним створювались як куратором. Він написав чимало досліджень. Це вже був справжній big boss, котрий багато чого змінив.
Шнайдер дав поштовх освітній програмі “PAC”. Потім Бйорн Гельдхоф, який при ньому був куратором, а нині є артдиректором "РАС", розвинув та багато додав у цьому напрямку. До того Гельдхоф працював у Яна Фабра. Але першим, хто сказав нам, що для серйозного центру замало однієї лише виставкової діяльності, був Шнайдер.
К.Д: Чому з "РАС" пішов Пітер Дорошенко? Вони не спрацювалися зі Шнайдером?
Д.Л.: Ми йшли весь час угору, кожна виставка була новим кроком, і Екхард ініціював великий ривок. Дуже важливо те, що Пітер Дорошенко робив конкретно кураторську роботу, створював цікаві, проте дещо популістські виставки. Його проєкти подобались багатьом. Наприклад, поєднати в “Степах мрійників”, що представили Україну на Венеційській бієнале 2009-го, Іллю Чичкана з японським дизайнером кросівок Міхарою Ясухіро - його ідея.
К.Д: А оголосити тоді куратором українського павільйону Володимира Кличка?
Д.Л.: Це було вже у нас таке спільне рішення.
К.Д: Можна сказати, що Дорошенко був попкуратором, більше налаштованим на ефект у широкої публіки?
Д.Л.: Так, він безумовно грамотний шоу-організатор. Шнайдер же ставив лише найвищу планку. Рівень, якого дозволяють досягти можливості Віктора Пінчука та знання Екхарда Шнайдера, мусив бути максимальним. Пітер не завжди цю планку міг тримати, йому достатньо було організувати класну виставку: вау-ефект, натовп, всім весело, привид їздить на роликах…
Вражаюче, але це трохи не рівень MoMA чи музею Гуггенхайма. На відміну від того, що робив Шнайдер. Дорошенко ставив на аттрактивність. Мені з ним було працювати дуже комфортно, він з добрим гумором людина.
К.Д: Чи продовжується формування колекції фонду?
Д.Л.: Ми зменшили темп. Коли ми починали з нуля, потрібно було придбавати роботи постійно, тому що не було би що показувати. Ми зібрали колекцію, тому зараз купуємо тільки щось знакове. Віктор Пінчук як правило купує роботу переможця премії “PAC” для молодих українських художників та міжнародної “Future Generation Art Prize”. Не завжди це той фаворит, на котрого він ставив під час конкурсу, але він придбаває, бо якщо художник тут перемагає - він стає знаковою фігурою.
К.Д: Коли в Україні все-таки створять державний музей сучасного мистецтва, чи готовий "РАС" ділитися з ним роботами для виставок чи постійної експозиції?
Д.Л.: Ми і зараз періодично ділимося роботами з колекції з тими, хто до нас звертається – наприклад, з Мистецьким Арсеналом, Національним художнім музеєм. Якщо нам надають гарантії безпечної та правильної експлуатації. Тому, якщо держава збудує музей або відкриє в будівлі, що вже існують, різні ходять розмови про Український дім, і там буде гідний підхід до роботи, – так, звісно.
Думка автора може не збігатися з позицією редакції
Читайте також
Інтерв'ю з Андрієм Сігунцовим, новим куратором Музею сучасного мистецтва Одеси
"Місце історії ідей". Федір Андрощук про перспективи Національного музею історії України
Багатогранну творчу діяльність Ути Кільтер представить Музей сучасного мистецтва Одеси