Ута Кільтер – серед унікальних облич сучасної культури Одеси та України. Мисткиня, перформерка, кураторка, одна з улюблених кіноакторок і приятелька Кіри Муратової, телеведуча, себе вона в першу чергу вважає арт-критикинею. Незмінно пояснюючи: "Я займаюсь соціальною філософією та через неї розглядаю мистецтво".
Ута Кільтер — культурна подвижниця. Двадцять п’ять років, з 1992 по 2017, на одеському телеканалі Art вона створювала програму "Ситуація Ута", присвячену актуальному мистецтву — безпрецедентна історія для України. Вона першою показала українському глядачеві Венеційську та Стамбульську бієнале, Байройтський фестиваль Ріхарда Вагнера, що є місцем найновіших рішень у режисурі та сценографії, відзняла сотні годин репортажів про мистецькі імпрези в різних містах України. Її безцінний відеоархів досі не відцифрований та не досліджений — у державних і приватних інституцій немає на це уваги та коштів.
Читайте також: "Десять українських митців десятиріччя. Рейтинг Костянтина Дорошенка"
Проте в першу чергу Ута Кільтер — перформативна артистка. Після падіння горезвісної стіни 1989 року вона поїхала до Берліна, стажувалась на німецькому, австрійському, французькому телебаченні та пройнялася перфомансом, як способом критики й дослідження світу, діалогу з ним. Такий підхід в науці про культуру, названий перформативним поворотом, сформувався на Заході в 1970-х і сьогодні є важливим методом гуманітаристики. Як мисткиня ж Кільтер зосередилася на video dans performance, виступи та майстер-класи якого давала в Європі та Україні. Найвідомішою її роботою тут є "Ута — Вірі", присвячена зірці німого кіно Вірі Холодній, що завершила життя в Одесі.
Тексти і репортажі Ути Кільтер — теж окремий перформанс. Як і манера поведінки – що на публіці, що у приватному житті. Вона принципово протистоїть економній пластиці людини радянської: "Цей своєрідний "монументалізм" не випадковий, бо він є плодом роботи десятиліть із винищення засадничих основ особистості у людини в тоталітарній державі".
Беручи або даючи інтерв’ю, Кільтер може перервати співрозмовника, повідомивши, що він говорить не те, і порекомендувати правильні, з точки зору її розуміння концепції розмови, акценти. У текстах вона використовує власну пунктуацію, вставляє іноземні вислови (втім, люб’язно перекладаючи їх читачеві), виокремлює слова прописними літерами, як інтонаційно робить це у мовленні. Приділяє описам власного настрою або асоціаціям, прямо не пов’язаним з темою рецензії, уваги не менше, ніж аналізу виставки чи практики художника. Такий підхід, коли критика перетворюється на самостійний творчий вислів, найчастіше її нівелює, бо збиває з осмислення об'єкта аналізу. Але не у Кільтер: вона лаконічна та влучає в ціль. Відсебеньки ж виявляються радше рамою чи приправою, що відтіняють, нюансують оцінку критикованого.
Читайте також: "Як Кмитівський музей імені Буханчука взаємодіє з сучасним мистецтвом"
Перформативний поворот породив поняття living art — мистецтво життя, де людина у прямому сенсі проживає свою художню практику та її принципи, не роблячи різниці між творчим жестом і повсякденністю. Переконливим прикладом такого геть непростого шляху є російський акціоніст Петро Павленський. Такою є й Ута Кільтер. Її методи, інтереси, дослідження та прояви — інакші, бо інша й особистість. Але спільне тут — концентровано індивідуальна логіка та позиція у взаємодії зі світом. Власна етична й естетична правда замість гри за правилами. На перший погляд, це перегукується з потягом до театралізації життя, властивим пізньорадянській творчій інтелігенції. Але між цими підходами є принципова різниця.
У другому випадку кондовій серйозності офіційної культури та соціального політесу протиставлялася саме гра. Приміряння на себе ролей втаємниченийх баронів мюнхгаузенів і піднесених ланцелотів у протистоянні набундюченим бургомістрам та властолюбним драконам, яке вихлюпнулося надокучливим стьобом, зубоскальством місцевого мистецького постмодернізму. Чимало його піонерів, таких як Оксана Забужко, носіїв радянського хатнього нігілізму, з часом захворіли на снобізм. Нещадно викриваючи остогидлий "совок" у часи, коли за це давно не карають, а дають премії та ордени, вони відчули себе національною елітою. Спрямувавши своє презирство вже на простих співгромадян, що не бажають слідувати напучуванням достиглих інженерів людських душ.
Ута Кільтер так само ненавидить радянщину, проте не отруєна ані її пафосом, ані маньєризмом кінообразів Марка Захарова. Вона — як справжня лицарка у своєму поході. Невибаглива до життєвих умов, лаконічна в оцінках, не сентиментальна та абсолютно не емпатична. Чесна. Нецікаву їй тему в розмові, включно з незграбними спробами робити їй компліменти, перериває миттєво. Як і будь-яке марнослів’я чи скиглення. Гостро відчуває та цурається несмаку. Склавши думку про людину чи явище, Ута дозволяє собі бути різкою та неполіткоректною. Сама ж не образлива, не злопам’ятна, не має авторитетів серед живих. Судить про героїв арт-сцени, виходячи з їхніх актуальних проєктів і проявів, а не з попередніх заслуг і провалів.
"It’s My Life-2. Танатологічні штудії" — так називається її виставка, що відкриється 13 березня в експериментальному центрі Muzeon Музею сучасного мистецтва Одеси. Роздуми про смерть в назві проєкту також не гра і не поза. П’ять років тому в мисткині діагностували пухлину мозку. Тривале лікування зупинило та законсервувало хворобу, залишивши досвід проживання на делікатній грані, за якою життя уривається.
"Я закликатиму думати не про вічність або про саму смерть, а про відповідальність. Гостре та відповідальне ставлення до власного життя було притаманне мені завжди і не лише через отримання філософської освіти, але завдяки моєму світосприйняттю. Відповідальності не тільки за особисте життя, а й життя соціуму", — говорить Ута Кільтер.
Експозиція репрезентує ретроспективу діяльності мисткині за останні 30 років: відеодокументацію перформансів та акцій, випуски телепрограми "Ситуація Ута", архівні матеріали з фондів Музею сучасного мистецтва Одеси, речі з колекції Ути. А також — роботи інших авторів, присвячені Кільтер — фрагменти з фільмів Кіри Муратової, скульптури Paul Bretter, фотографії Оксани Канівець.
Думка автора може не збігатися з позицією редакції
Читайте також: "Вірус Середньовіччя. Реакція українців на евакуйованих з Уханя – наслідок освітньої деградації"