Черги під час ВЛК, неналежне ставлення медперсоналу, нехтування психологічною допомогою, сваволя деяких командирів – з цим зіштовхуються поранені військові із системи Міністерства внутрішніх справ (МВС) під час лікування та реабілітації.
Про це йдеться у дослідженні Правозахисного центру "Принцип".
Аналітики дослідження намагались зрозуміти шлях поранених бійців в системі МВС, мова йде про військових Національної поліції, Національної гвардії та Державної прикордонної служби, та дослідили основні проблеми, з якими зустрічаються поранені військові.
“Все залежить від людини”
Учасники дослідження зазначили, що шлях пораненого часто може залежати від особистості командира, представника частини чи лікаря. З однаковим пораненням різні військові можуть зіштовхнутися з різним ставленням до себе.
Хтось може отримати необхідні виплати, а комусь доведеться за них боротися; хтось може перебувати у частині між проходженням ВЛК, а комусь дозволять провести цей час вдома; хтось може отримати додаткову відпустку за станом здоров’я, а хтось — ні.
“Військові часто не розуміли, хто і за що є відповідальним та які кроки вони мають зробити, щоб був якийсь результат. Як наслідок, поранені часто не розуміли, коли їхні права порушуються. Це призводило до негативних наслідків, коли вони не отримували належних виплат, відпустки та стикалися з іншими проблемами, яких можна було уникнути, якби правила та процеси були простішими та більш зрозумілими”, – сказала Любов Галан.
Проблеми з ВЛК
Аналітики ГО "Принцип" зазначають, що проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) забирає дуже багато часу у поранених військових із системи МВС. Нерідко вони змушені їздити по 4-7 разів, щоб пройти всіх лікарів.
Респонденти зазначали, що в поліклініках МВС діє загальна черга для поранених та невійськових працівників, а також тих, хто вже вийшов на пенсію. Це, за словами представників Правозахисного центру, дуже перенавантажує лікарів і негативно позначається на досвіді поранених.
“Загальна черга та перенавантаженість лікарів також створюють конфлікти в коридорах, адже військові змушені витрачати купу часу та зусиль, щоб пройти ВЛК. Респонденти скаржилися на необхідність проходити додаткові обстеження в інших медичних закладах і, відповідно, додатково пересуватися містом, що є дуже складно для травмованих та поранених”, – зазначив аналітик ГО “Принцип” Євген Лисенко.
74% респондентів вказали, що потрапити до лікарів ВЛК вони змогли саме через живу чергу. Електронної черги, яка вже функціонує в ЗСУ – майже немає.
Відсутність єдиної інфраструктури госпіталів та поліклінік
Відомства розділяють між собою фізичну інфраструктуру та самих військових: хоча часто йдеться про єдині Сили безпеки та оборони. Так, один військовий може пройти всі обстеження в одному закладі, а іншому – доведеться витрачати час на переміщення між різними медустановами. Те саме стосується і закладів лікування чи реабілітації.
“Самі лікарі та представники частин часто плутаються в тому, як має відбуватися процес на різних етапах шляху пораненого. Що вже говорити про військових, які часто залишаються без розуміння — хто і за що відповідає і що потрібно зробити для того, щоб відстояти свої права”, – додав головний аналітик дослідження Іван Шматко.
Проблеми психологічної підтримки
Більшість респондентів дослідження вказали на поганий стан психологічної допомоги в системі МВС. Військові зазначили, що спеціалісти часто ставилися до психологічного обстеження без інтересу до їхніх проблем.
Військові з черепно-мозковими травмами (ЧМТ) часто стикалися з нерозумінням через неврахування специфіки травми мозку та її можливих наслідків. Як у випадку психічного здоров’я, так і у випадку ЧМТ, поранені стикалися з недовірою зі сторони командирів та лікарів. Через це дехто не повідомляв про свої негаразди, щоб не відчувати на собі недовірливого ставлення.
“Має відбутися уніфікація та обмін кращим досвідом, а військові мають розраховувати на той пакет можливостей і сервісів, які є найкращими загалом в системі Сил безпеки та оборони. Різниця досвідів є невиправданою, адже всі військові однаково несуть службу і мають однакові соціальні та медичні потреби”, – підсумовує Любов Галан.
