Черга на прощання. Чому впізнання зниклих безвісти українців розтягується на роки

Меморіальна алея з іменами загиблих героїв — єдине місце, де Ірина може побути з Євгеном. Фото: Суспільне

Ірина Карась через 14 місяців змогла похоронити свого загиблого чоловіка, бійця «Азову» Євгена Карася. Таких родин, які місяцями, а то й роками чекають на шанс попрощатися з рідними, — тисячі в Україні. Журналісти редакції розслідувань Суспільного у розслідуванні «Черга на прощання» дали відповідь, чи все Україна зробила, щоб скоротити цей час болісного очікування. Дивіться розслідування — тут.

Ірина

Ввечері 23 лютого 2022 року Ірина Карась і її дочка Настя покидають Маріуполь — із двома рюкзачками й сіренькою сумкою. З собою дозволено взяти тільки ручну поклажу.

Ірина розгублена: як скласти життя в рюкзак? Чомусь бере дитячі літні сарафани серед зими. Зрештою найнеобхідніше (документи й трохи теплого одягу) їй допомагає спакувати чоловік Євген. Завжди ними опікувався, але тепер він — військовий, боєць «Азову» — залишається.

— Треба забрати твої бойові нагороди, — наполягає Ірина.

— Не зараз, пізніше вишлю поштою, — каже Євген.

Цього ніколи не станеться.

Силует

Коли Євген проводить Ірину з дочкою до полкового евакуаційного автобуса, вона злиться: чому має покидати дім?

— Я ж повернуся за три дні? — хапається за цю думку як за ниточку, що зв’язує її з дотеперішнім життям.

— Так-так, — киває чоловік.

Вони прощаються, автобус рушає. Коли Ірина проїжджає повз базу Євгена, бачить його силует із вікна. Він швидко розчиняється в темряві й Ірину пронизує думка: «Можливо, я бачу цей силует востаннє».

Євген Карась — боєць бригади «Азов». Фото з домашнього архіву Ірини Карась

Через війну — в Україні тисячі побачених востаннє силуетів. Зниклих безвісти можуть шукати місяцями, а то й роками. Їхні рідні, не маючи достеменної інформації, плекають надію на диво, що може обернутися для них новим горем.

Українські ДНК-лабораторії, які ідентифікують загиблих, перевантажені експертизами. Слідчі, навантажені іншими справами, не встигають або забувають вчасно проконтролювати. Рідні не можуть попрощатися й спробувати жити далі.

Шукати й ідентифікувати таку кількість загиблих під час війни, що триває, стало б викликом для будь-якої країни світу. Але чи усі шанси використала Україна, щоб скоротити болісний перелік тих, хто очікує на результати ДНК-експертиз решток?

Життя заново

Перший час після евакуації жили в Києві. Ірина влаштувалася мерчендайзером та щодня мала обійти 14 супермаркетів по місту. Київ здавався надто гамірним і забирав багато сил. Одного дня Ірина відкрила карту України.

— Куди поїдемо? — спитала в Насті.

Настя примружилася — має поганий зір.

— Сюди — місто з довгою назвою.

— Давай, — погодилася Ірина.

Втративши все, мали принаймні свободу обирати, де облаштовувати життя заново.

Ірина з Настею облаштували нове життя у Хмельницькому. Фото: Суспільне

У Хмельницький Ірина з дочкою приїхали торік у липні.

Ірина прочиняє двері квартири, яку вони орендують. Називає її холостяцькою: мало речей, мало часу проводять. Вранці розходяться: Ірина — на роботу в благодійну організацію «Карітас», Настя — до школи, а тоді на малювання, на англійську, на уроки укулеле.

Світло заливає квартиру, полиці й холодильник прикрашені малюнками і листівками Насті. Веде нас до своєї кімнати, показує іграшки, книги. Хом’як у клітці гризе горіхи.

— У Маріуполі у нас було шестеро хом'яків!

Хом’яки залишилися у попередньому житті Насті, разом із усім її дитячим світом. 10-річна дівчинка сьогодні у розмовах із мамою міркує цілком по-дорослому:

— Я не хочу, щоб мій тато був героєм — я хочу, щоб мій тато був живим.

Євген Карась у цьому домі присутній на численних фотографіях, розвішених на стінах. Іра наче знала, що їх точно треба взяти.

Малювання — одне з хобі 10-річної Насті Карась. Фото: Суспільне

«Азов», початок

Ірина і Євген — родом із Херсонщини. Познайомилися у 2007 році, коли обоє навчалися в агротехнічному коледжі неподалік Каховки. Викладачі й однокурсники ще задовго до шлюбу пари називали її подружжям. Старший на рік Євген після коледжу вступив до Кримського агротехнологічного університету. Наполягав, щоб Ірина йшла вчитися за ним, щоб здобула вищу освіту. Ірина погодилася.

Пара жила в Каховці. 1 жовтня 2012 року у них народилася Настя.

Євген працював агрономом у різних фірмах, Ірина доглядала дитину — поки у 2014-му не почалася війна. Зненацька їхній дім почав обростати баулами, а поміж одягом з'явився камуфляж.

— Куди зібрався? — спитала Ірина.

— До Києва, на місяць і повернуся, — відказав Євген.

Вона багато не розпитувала, він особливо не розказував. Мали правило: не лізти одне одному в душу.

У жовтні 2015-го Насті виповнилося три роки. Задули свічки на торті й провели Євгена на автобус до Києва.

«Качаю прес, бігаю кілька кілометрів», — ухильно оповідав, що робить.

Коли повернувся, повідомив, що пройшов КМБ (курс молодого бійця) в «Азові».

Що таке «Азов», Ірина тоді й не знала. Але від того часу війна назавжди увійде в життя їхньої сім'ї.

Лисичка

Невдовзі Євген підписав річний контракт і розпочав службу в Маріуполі. Виїздив на завдання в Красногорівку, Авдіївку, брав участь у боях за Світлодарську дугу. Після боїв контракт закінчився, й Ірина сподівалася, що чоловік повернеться додому. Натомість дізналася, що він пройшов ще один КМБ.

Часто був не на зв'язку й не мав змоги говорити. Тоді в подружжя склалася традиція: щоб Ірина знала, що все гаразд, Євген мав прислати смайлик-лисичку. Поки Ірина не отримувала лисичку, не лягала спати.

Сім’я Карасів у Маріуполі на березі Азовського моря. Фото з домашнього архіву Ірини Карась

У 2019-му сім’я вирішила, що мають жити ближче одне до одного. Ірина з Настею переїхали до Маріуполя.

— Восени ми брали теплий чай і їхали до моря або гуляли парками. Попри його роботу, виїзди, полігони, у нас було спокійне звичайне життя, — каже Ірина. — У Євгена з'явилося більше часу, щоб бувати вдома, піклуватися про Настю. Я ніколи не залишилася сама: якщо не було поруч Євгена, приїздив допомогти його рідний брат або побратими.

За тиждень до повномасштабного вторгнення Євген сказав: їм із Настею треба буде виїхати до Запоріжжя на кілька днів. Ірина натоді вже мала роботу, працювала мерчандайзером. Мали з чоловіком невеликий бізнес — сушили й продавали м'ясні снеки. Крутилися як могли, виплачували іпотеку за квартиру.

23 лютого Ірина їхала з роботи, коли отримала повідомлення від чоловіка: «Сьогодні евак».

Полкові автобуси «Азову» мали вивезти сім'ї військових до Запоріжжя. Ірина до останнього не хотіла їхати й сердилася через це на чоловіка.

«Найдорожче, що в мене є, я залишаю тобі», — Євген обняв Настю на прощання і пішов.

Кінець зв'язку

Ірина спинилася в родичів у Києві, а потім виїхала з ними на дачу у Фастів. З Євгеном спілкувалася коротко, зв’язок гіршав. Чоловік розповідав, як місто охоплює хаос і як згорають від прильотів рідні їм місця.

5 березня Ірина поговорила з Євгеном по телефону: місто ось-ось опиниться в блокаді, авіація не стихає і вночі, люди виносять футбольні м’ячі з розбомблених магазинів.

6 березня Євген озвався з чужої сторінки в інстаграмі. «Кінець зв'язку», — написав він наостанок, хоч ніколи не завершував так повідомлення.

— Було «Люблю», «Обнімаю», «До завтра», але не «кінець зв'язку».

Наступні дні Ірина чекала дзвінків або принаймні смайлика-лисичку, але телефон мовчав. Прокручувала, що могло статися: сів телефон або перебуває на позиціях, де немає зв'язку, — казала сама собі.

Євген Карась, позивний — Тахо. Фото з домашнього архіву Ірини Карась

12 березня Ірині написав побратим Євгена:

«Вибач, але в мене для тебе погані новини».

«Поранений?» — промайнуло в Ірини. Поки на екрані миготіли крапочки — «пише», відтягувала до останнього думку про найстрашніше.

«Вибач, Іро, але твій чоловік, наш друг загинув».

Тієї миті Ірині здалося, наче все всередині неї обривається й вона відокремлюється сама від себе. А коли трохи оговталася, спитала: «Де тіло?». У наступні півроку це мучитиме її найбільше.

Пошуки

Із розповідей побратимів Ірина дізналася, як загинув чоловік. Під час бою у мікрорайоні Маріуполя Каменську біля Євгена розірвався снаряд. Згодом побратими робили кілька вилазок, щоб забрати тіло, але росіяни закидали їх мінами — мусили відступати.

Ірина самотужки береться за пошуки й телефонує на гарячі лінії Міноборони, Нацгвардії. Зв'язується з військкоматом і військовою частиною. Усюди чує:

«Ситуація складна. Як тільки відбудеться деблокада, з Маріупольського гарнізону вивозитимуть тіла».

Переглядає російські телеграм-канали, прокручує у голові сотні «чому» і «якщо». А якщо не загинув? Раптом помилка?

Шукає знайомих, які ще залишилися в Каменську й можуть оглянути місце бою. Таких людей усе менше.

Чи не щодня Ірина дізнається, що хтось зі знайомих, із якими жили поруч, гуляли, пили каву, загинув. Зв’язується з пошуковцями, які шукають загиблих військових, але доступу до міста, охопленого боями, в них немає.

Отож, жодна з цих спроб не дає результату. Найбільше Ірина боїться, що чоловік залишиться в братській могилі й вона не зможе його гідно поховати.

Наприкінці травня 2022-го Ірина отримує довідку від військової частини: «Євген Карась загинув при обороні міста Маріуполя». Із цією довідкою потрібно піти в поліцію і здати зразки ДНК.

ДНК-експертиза потрібна, щоб знайти та встановити зниклого безвісти на війні. Передусім родичам потрібно звернутися у відділ поліції з заявою про розшук рідного. Слідчий відкриває кримінальне провадження. Кровний родич зниклого здає зразки для виділення ДНК-профілю. Це кров, слина та епітелій із ротової порожнини.

Євген загинув, але Ірині ще треба пройти довгий шлях, щоб це довести.

Після того, як Євген загинув, Ірина місяцями боротиметься за право його поховати. Фото з домашнього архіву Ірини Карась

ДНК. Нове коло чекання

Натоді Ірина жила у Києві. Один за одним вона обходить відділки поліції у Святошинському районі:

— Треба, щоб моя дитина здала зразки ДНК.

— Ні-ні, то не до нас, — чує від чергових.

Настя здала зразки ДНК лише після того, як Ірина зателефонувала на гарячу лінію МВС. Слідчий відкрив кримінальне провадження. Для Ірини розпочалося нове коло чекання й невідомості. Тепер вона пильнує, щоб зразки ДНК потрапили до бази й перепитує про співпадіння.

— З червня телефонувала в НДЕКЦ (науково-дослідний експертно-криміналістичний центр. — Авт.). «Почекайте ще два тижні», — щоразу чула у слухавці.

Так тривало, поки ДНК-зразки зрештою не потрапили в базу у вересні.

У цьому ж місяці загиблого Євгена Карася повернули до України під час обміну з російською стороною. Ірина поки цього не знає. Вона знаходить бійця, який повернувся з полону і який намагався евакуювати її Євгена з поля бою. До цієї розмови у ній ще жевріє надія, але боєць каже:

— Коли я відтягував Тахо (позивний Євгена. — Авт.), його серце вже не билося. Не мав шансів.

Ірині здається, наче йдеться не про її чоловіка. Вона не відчуває нічого, крім нової гігантської хвилі болю, що збиває її з ніг.

— Ти вмираєш один раз — коли стається найстрашніше. А потім ще раз і ще раз.

Став промінчиком

Півтори сотні портретів загиблих воїнів простягаються головною пішохідною вулицею Хмельницького. Серед них — фото чоловіка Ірини. «На кубах» — так називає меморіальну алею, де зустрічається з подругами після роботи.

Ірина довго не могла підібрати слів, щоб пояснити Насті, що сталося. Чекала: як тільки сама трохи оговтається, щоб стати опорою для доньки, — скаже. Але час минав, повідомлення, які Настя писала татові, залишилися непрочитаними.

«Азов» має традицію щороку вшановувати полеглих бійців. На щиті пишуть позивний побратима. Гуртом його вигукують, а прожектор випускає в небо промінь. Настя раніше бувала з татом на двох таких «Містеріях».

— Насте, тато став промінчиком, — Ірина зібралася з силами.

Сльози покотилися градом, дівчинка затуляла очі й вуха. Не хотіла й чути.

Довгими місяцями куби — єдине місце, куди Ірина і Настя можуть прийти з квітами й побути з найріднішою людиною. Не знають, скільки ще чекати, щоб облаштувати поховання.

Справа губиться

Ірина працює в Хмельницькому, та водночас стежить за ходом справи. Пише слідчому — той не відповідає. Ірина набирає й чує, що її справу передали до СБУ. Дізнатися кому саме, не вдається — слідчий блокує номер Ірини. У грудні 2022-го вона самостійно розшукала нового слідчого зі Служби безпеки, який тепер опікувався її справою.

«Чекайте», «Таких, як ви, багато», — ці слова щоразу заново роз’ятрюють її рану.

Невдовзі справу передають далі, і до лютого 2023-го Ірина не знає, до кого їй тепер звертатися. У лютому телефонує новий слідчий: є збіг ДНК із дитиною, буде призначена порівняльна експертиза. Наприкінці березня Ірина здає свої зразки і — вкотре — чекає. Минає рік, відколи загинув її чоловік.

— Я свої ДНК супроводжую як маленьких дітей. Щоб ніде не застрягли, не загубилися. Так само й особову справу.

А якщо це не її чоловік? Якщо експертиза не зійдеться? Якщо стан тіла настільки поганий, що зразків більше не взяти? Сотні «якщо» крутяться роєм і позбавляють спокою.

Відповідь

10 травня 2023-го лунає дзвінок, якого Ірина чекала 14 місяців.

«Вірогідність — 99,9», — слідчий повідомляє результати експертизи. Це знову розбиває її. До таких новин не підготуєшся. Залишилося забрати тіло — або ж радше те, що від нього залишилося.

Ірина їде до Києва. Переступає поріг моргу. У ніс б’є різкий трупний запах, що не дозволяє пробути всередині понад п’ять хвилин. Видають два пакети. Ірина зазирає всередину і побачене змушує плакати знову.

Чужа куртка, чужі кросівки — Євген не мав таких речей. Вона поховає усього кілька кісток, але перед тим ще останні приготування.

— Вам на банкет? — питає офіціант, коли Іра заходить у ресторан замовити поминальний обід.

— Вам на свято? — питає продавчиня квітів. Ірина купує оберемок жовтих тюльпанів, щоб вистелити в крематорії.

Позірна міська безтурботність відчувається особливо гостро для тих, хто не може собі її дозволити.

14 травня 2023-го проходить похорон Євгена Карася. Фото: Суспільне

Наступного дня над труною Євгена побратими-азовці зачитують молитву українського націоналіста і тужлива мелодія «Плине кача» розриває простір.

Ще через день Ірина пише: «Так дивно — вперше за стільки часу не треба про щось турбуватися».

Тепер нарешті вона може відновлювати бойові нагороди Євгена Карася. Ті згоріли разом із їхньою маріупольською квартирою.

Дві війни

Щоранку, коли Ірина їде на роботу, вітається з Євгеном. Борд із його портретом та підписом «Назавжди 33» височіє поблизу зупинки громадського транспорту. Веде подумки якісь розмови з ним, часом свариться — усе як за життя.

Коли позаду залишилися поневіряння з похованням, Ірина переймається новою ціллю:

— Мій чоловік віддав життя за Україну. Дуже хотілося б, щоб кожен пам’ятав, якою ціною нам дається вільна країна. Наша свобода. Наша незалежність.

Щодня Ірина проїжджає повз борд із іменем її чоловіка. Фото: Суспільне

Тільки зі сповіщення про смерть Ірина дізналася, що Євген Карась був командиром снайперської групи. Оберігав її від зайвих знань, лише казав: «Трохи стріляю. Хлопців вожу на «ельці» (пікап Mitsubishi L200. – Авт.)».

Так на шлях родини Карасів випало дві війни. Одна — на полі бою. Інша, потому, — за пам’ять.

Зниклі безвісти

У 2014 році, коли Росія вторглася на схід та у Крим, Україна постала перед новою для себе проблемою: зниклі безвісти військові та цивільні. Україні на допомогу почали приходити міжнародні інституції.

Одна з них — Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти, заснована у 1996 році. Тоді вона запропонувала новий метод для пошуку жертв війни: збирати ДНК-зразки живих і померлих та виявляти між ними збіги за допомогою спеціальної комп'ютерної програми.

МКЗБ допомогла ідентифікувати державам приблизно 20 тисяч зниклих безвісти. Найбільше — у Балканських країнах, де йшла війна. Висновки їхніх експертів міжнародні трибунали розглядали як докази воєнних злочинів.

— Відносини МКЗБ з Україною тривають майже 10 років, із 2014-го, — розповідає Метью Холідей, директор європейських програм Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти. — Комісія брала участь в ідентифікації екіпажу та пасажирів авіалайнера MH17, який був збитий над сходом України. Тоді наша лабораторія ДНК обробила багато-багато сотень зразків, щоб допомогти ідентифікувати жертв.

Метью Холідей — директор європейських програм Міжнародної комісії з питань зниклих безвісти. Фото: Суспільне

Зараз Міжнародна комісія з питань зниклих безвісти пропонує Україні допомогу у проведенні ДНК-експертиз та наповненні реєстру ДНК-даних.

Лише у 2022-му, на восьмому році війни, парламент ухвалив закон «Про державну реєстрацію геномної інформації людини», який передбачає створення в Україні електронного реєстру геномної інформації та визначає категорії людей, які обов'язково мають здавати зразки ДНК.

Під час воєнного стану це, зокрема, військовослужбовці, поліцейські, представники служб цивільного захисту, а також члени добровольчих формувань територіальних громад. У реєстрі також будуть зразки ДНК родичів зниклих безвісти українців.

— Щоразу, коли знайдуть підпільне чи масове поховання та дістануть людські рештки, всі ці зразки мають бути профільовані. І цей профіль необхідно порівняти з усією базою даних. Це перевірка всіх посмертних профілів зі всіма наявними зразками в базі даних, — каже Метью. — Це означає, що жоден із них не загубиться.

Але комісія не може повноцінно допомагати, бо за українським законодавством ідентифікувати загиблих мають тільки українські державні інституції. Міжнародна угода між МКЗБ та урядом дозволила б це робити. А поки — експертна служба МВС єдина в Україні встановлює збіги між ДНК живих та померлих.

Лабораторія

За склом чоловік у захисному костюмі заміряє й фотографує череп. Ми — у ДНК-лабораторії державного науково-дослідного експертно-криміналістичного центру при МВС. ДНК-експертизи, які проводять тут, допомагають ідентифікувати загиблих на війні. Але щоб загиблому повернули ім'я, потрібен час і низка процедур.

Завідувачка лабораторії біологічних досліджень Анна Повх пояснює:

— Щоб встановити ДНК-профіль саме з кісткових залишків, експерт повинен розчинити клітинні оболонки та дістатися до ядра клітини, де міститься ДНК. Надалі він працює з чистою ДНК. Просто відрізати шматок кістки і помістити її до приладу — так це не працює.

Робота уповільнюється через стан решток, які потрапляють на дослідження.

— Багато тіл довго лежать на окупованих територіях, звідки немає змоги їх забрати. У спеку тіло швидко розкладається, гниє — ДНК руйнується, — каже Анна. — Не завжди з першого разу можемо встановити ДНК-профіль. Робимо по кілька десятків спроб. Ніколи не підтверджуємо спорідненість по одному родичу. Ми повинні застосувати якнайбільше методів або якнайбільше родичів.

У лабораторіях Експертної служби МВС проводять ДНК-експертизи. Фото: Суспільне

У системі експертної служби МВС діє 10 лабораторій, що працюють, зокрема, із рештками загиблих — їх називають повнопрофільними. Одна з них відкрита вже під час повномасштабної війни. Ще 14 працюють, щоб збирати зразки ДНК живих людей. Вони не впораються з обсягами роботи.

— З початком повномасштабного вторгнення Росії навантаження [на лабораторії] збільшилося в десятки разів, — каже Руслан Аббасов, заступник директора ДНДЕКЦ МВС. — Це до трьохсот експертиз на фахівця в місяць.

Станом на серпень 2023-го експертна служба МВС провела 31 тисячу експертиз по злочинах, пов'язаних із військовою агресією Росії. Кількість експертиз, які ще потрібно провести, змінюється. Обміни загиблими, нові масові поховання або розшукані рештки впливають на цю цифру. Наразі це приблизно три тисячі експертиз.

Водночас потужності МКЗБ для України — 5 тисяч посмертних зразків на рік, крім того, ще багато тисяч зразків від членів родин зниклих безвісти, говорить Метью Холідей.

Угода

МКЗБ не може повноцінно працювати без угоди про співпрацю. Торік у червні комісія подала проєкт угоди про співпрацю до Міністерства закордонних справ України. Відтоді і до січня 2023-го комісія проводила зустрічі й обговорення з усіма міністерствами, причетними до розшуку зниклих, — щоб узгодити текст договору. З січня угода «застрягла» між Міністерством реінтеграції та Міністерством закордонних справ.

— Потрібно, щоб Кабінет Міністрів України вирішив, яке міністерство має запропонувати угоду Кабміну для підписання, — каже Метью Холідей.

Ми довго й безрезультатно шукаємо, яке ж це міністерство та чому угоду досі не підписано. Генпрокурор під час спілкування з журналістами скерував Суспільне до керівника департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу генпрокурора Юрія Бєлоусова.

— Напряму правоохоронні органи не можуть залучити наразі цю комісію. Знаю, що вони [МКЗБ] потужні та відомі. Я був у їхньому офісі в Гаазі. Але парламент має ратифікувати угоду, — коментує Бєлоусов. — Я ще пів року тому цією темою займався, а зараз навіть не знаю, на якому вона етапі. Ми не дуже напряму перетиналися — не мій напрямок.

19 травня 2023 року з представниками МКЗБ зустрічався заступник керівника Офісу президента України Андрій Смирнов. Пізніше, коли ми звернулися до директорату з питань інформаційної політики Офісу президента України, щоб Андрій Смирнов розповів, як планують налагодити співпрацю з МКЗБ, нам сказали, що відповісти особливо нічого. Мовляв, це була робоча зустріч щодо можливого відкриття представництва комісії в Україні — за запитом самої комісії.

Очільник Мін’юсту брав участь у дискусії з МКЗБ, але на запит розповісти більше у пресслужбі нам відповіли: нема ані угоди, ані іншої співпраці.

Запит до очільника уряду залишився без відповіді. У МВС через місяць після звернення нам відповіли: українські слідчі не уповноважували міжнародну комісію відбирати біологічні зразки.

У Міністерстві реінтеграції зазначили, що готові були підписати з МКБЗ меморандум, натомість комісія наполягала на угоді з урядом, яка б давала можливість легально працювати. Більше інформації у них немає.

Тим часом МКЗБ припинила робити в Україні навіть те найменше, що робила — брати зразки ДНК у родичів зниклих безвісти — поки не буде визначений її статус.

Минає 14 місяців, відколи комісія подала проєкт угоди українському уряду. Стільки ж часу знадобилося Ірині для того, щоб ідентифікувати рештки і поховати чоловіка. Тисячі інших сімей все ще чекають. Єдиний реєстр зниклих безвісти, що запрацював у травні 2022 року, станом на середину липня налічував понад 24 тисячі людей. За рік міжнародна комісія могла б обробити 5 тисяч зразків ДНК. Але поки не може встановити навіть тих, хто в Україні відповідальний за зволікання з угодою.