Церковний дипломат і кар'єрист, освічений, гнучкий і багатогранний — так характеризує митрополита Олексія Громадського доктор історичних наук Володимир Борщевич. Архієпископу Польської автокефальної церкви, керуючому Волинсько-Кременецькою єпархією, до якої входила й Рівненщина, главі Української автономної православної церкви в юрисдикції Московської патріархії, який служив, викладав і проповідував українською мовою, умів порозумітися з оунівцями і нацистами, він присвятив свою нову книгу. Для ґрунтовної праці обсягом на понад тисячу сторінок дослідник опрацював утричі більше джерел, серед яких — матеріали з архівів України, Польщі, Білорусі й Канади.
Про роль митрополита Олексія Громадського в історії українського православ'я першої половини ХХ століття, його вбивство, заяву УПЦ (МП) про канонізацію та чому цього так і не сталося — Володимир Борщевич розповів у інтерв'ю Суспільному.
— Книга доволі об'ємна і присвячена лише одній постаті, чиє ім'я, власне, й бачимо в назві. Тож хто такий Олексій Громадський?
— Громадський родом з Підляшшя, його батько — простий псаломщик, був дяком в уніатський церкві, потім — в православній, коли в ХІХ столітті з Російською імперією сюди прийшло російське православ'я. А Олексій Громадський до 1939 року служив у Польській автокефальній церкві, був архієреєм Кременецько-Волинської єпархії. В ній, до слова, у 30-х роках 2/3 парафій повністю чи частково використовували українську мову в богослужіннях. Тобто у нас 100 років тому в більшості храмах лунала українська мова!
— А потім прийшла радянська влада...
— Опинившись з 1939 року на території СРСР, Олексій Громадський та Олександр ІноземцевАрхієпископ Поліський і Пінський Польської православної автокефальної церкви (1927-1939). Під час Другої світової війни був одним з творців Української автокефальної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським). Голова церковного Собору УАПЦ 1942 року в Пінську. Зведений у сан митрополита УАПЦ. В 1944 році з Пінська евакуювався в Мюнхен. Перейшов в юрисдикцію Російської православної церкви закордоном (РПЦЗ). Загинув в кінці лютого 1948 року при трагічних обставинах в Мюнхені. вирішили зберегти послух своєму главі церкві й утворили тимчасовий синод, доки розв'яжуться політичні питання й стане ясно, як і в якому статусі розвивати церкву. Але згодом Громадський зрозумів: щоб себе зберегти — треба йти на компроміси з владою й він погодився визнати над собою юрисдикцію Московської патріархії. Його, правда, понизили страшенно, з майже 700 парафій у його підпорядкуванні в 1941 році, перед приходом нацистів, залишилося 60. В червні почалася війна і в той же день в Кременці радянська влада його заарештувала. Спочатку Громадський був у тернопільській тюрмі, а перед наступом німців його етапували.
— Чим вас зацікавив митрополит української церкви в юрисдикції Московського патріархату?
— Років двадцять тому, коли я захистив кандидатську, зрозумів, що митрополит Олексій Громадський — яскрава і неоднозначна постать в історії нашого краю, України й навіть у європейському просторі. І ще тоді виник задум написати працю про цього видатного церковного дипломата, який ніколи не обривав зв'язків із тими, з ким, можливо, потрібно буде порозумітися. Кар'єрист, але з великими інтелектуальними здібностями, тут треба віддати йому належне. Для Громадського церква — це було головне, він був молитовником, служив, здійснював треби. Але разом з тим не забував і себе в церкві й не розумів, чому має віддати владу в церкві менш гідним, на його думку. Збирати матеріали почав десь з 2011 року, а з 2014 року вже почав писати. Книга вийшла об'ємною, бо діяльність митрополита Олексія подана на широкому церковно-історичному тлі, щоб зрозуміти, звідки його система цінностей, як вона формувалася.
— Кілька слів про джерельну базу, бо в її списку — більше тисячі позицій.
— Вказав основні джерела, насправді, їх більше, майже три тисячі. Матеріали з архівів Рівного, Луцька, Тернополя, Житомира, Польщі і БілорусіЗа даними Володимира Борщевича, з 1923 по 1934 рік Олексій Громадський був керуючим Гродницько-Новогрудської єпархії Православної автокефальної церкви в Польщі., ще коли туди можна було поїхати і попрацювати, архівів служби безпеки у Рівному, Луцьку і Тернополі. Листувався і з церковним істориком в Канаді Тимофієм Міненком, нині покійним. Він написав, як на мене, одну з найкращих праць про православну церкву на Волині й в Україні в період війни і надав велику кількість ксерокопій архівних матеріалів, які знайшов в Канаді. Їх вивезли наші українці-емігрантами наприкінці Другої світової війни і після неї. Це листи Громадського, це постанови Почаївського собору, який в серпні 1941 року проголосив автономну церкву в Україні на чолі з Олексієм Громадським.
— Що це за автономна церква?
— Ця автономна церква була в молитовному єднанні з Московською патріархією, тобто проросійська. Вона визнавала свою причетність до російської церкви, але не визнавала влади кількох сталінських єпископів, яких влада призначила представляти Московську патріархію.
— Ви згадали про архіви Служби безпеки і те, що Громадського радянська влада арештувала. Знайшли його карну справу?
— Так. Справу сформували у Кременці, де його арештували, потім вона послідувала за ним в тюрму в Тернопіль, а вже в незалежній Україні була передана в Київ, як інші справи на видатних діячів українського визвольного руху, дисидентів, церковників. У справі Громадського є санкція на арешт, на обшук, його паспорт, фотографії, хоча багато фотографій знищено, пропали і його нагороди, документи, листування. Справа не є об'ємною, але надзвичайно важливою для дослідника. До речі, в ній нема вироку, оскільки Громадського, хоч і арештували, до 30 червня ще потримали в Тернополі, але, на відміну від інших, не розстріляли при відступі.
— Чому Громадського тоді не розстріляли?
— Бо він ще був потрібен радянський владі, все ж таки архієпископ, глава єпархії. І Громадський співпрацював із радянською владою, яка прийшла у 1939 році, а десь через рік комуністи почали вирішувати тут "православне питання". В умовах початкової окупації одразу застосувати репресії — це ризик налаштувати проти себе населення. Отже, першим завданням було підпорядкувати існуючі церковні структури контрольованій Московський патріархії і радянська влада підтримала ту частину єпископів, які пішли на повну співпрацю з радянським режимом.
— Митрополит Олексій був агентом Кремля?
— Серед українського підпілля, членів ОУН, був поголос, що НКВС свідомо його залишило, щоб сіяти розбрат в українській церкві. Коли він опинився в юрисдикції Московської патріархії, а не вернувся до свого глави церкви митрополита ДіонісіяМитрополит Православної церкви Польщі, один з активних прихильників створення УАПЦ. У 1944 році Собором єпископів відновленої УАПЦ у Варшаві був проголошений Патріархом всієї України., бандерівці казали, що Громадський — московський агент. Можливо, але в кримінальній справі немає, чи був він завербований. Немає Громадського і в списках завербованих з Волинської і Рівненської областей священиків, рабинів, пресвітерів у архіві СБУ в Києві. Громадський — дуже гнучка і освічена людина, він вважав, що зможе знайти форму співіснування з радянським режимом. Більше того, Громадський в липні 1941 року видав ультрапатріотичну відозву, щоб підтримували українську владу, мається на увазі відновлення Української Держави у Львові 30 червня. А через кілька тижнів він радикально змінює позицію.
— Звідки такі швидкі зміни в поглядах?
— Громадський побачив, що насправді ця українська адміністрація не має реальної влади, а його життєве правило — орієнтуватися на реальну владу політичну. А такою на той час була німецька окупаційна, яка чітко заявила про те, що нібито не втручається в церковні справи. Хоч по факту це означало підтримку розколу в українському православ'ї. Тому що частина виступала за створення української церкви і була частина тих, хто залишався в юрисдикції Московської патріархії. Цим, між іншим, давали зелене світло проросійським силам, які утворили по факту частину РПЦ під назвою автономна церква. Так, як зараз УПЦ (МП). До речі, Громадський є героєм для священиків і єпископів Московського патріархату в Україні.
— Що маєте на увазі?
— Петро ВлодекПетро Влодек (1924-2017) — священнослужитель УПЦ МП, професор богослов'я, перший ректор відродженої Київської духовної семінарії (1989—1991). у передмові до перевидання Михайла ТучемськогоМихайло Тучемський (1872-1945) — український релігійно-освітній, громадський діяч, публіцист, краєзнавець. "По глухих закутках Волинського Полісся", дуже гарна праця, зазначив, що Тернопільська єпархія Московської патріархії збирає документи для канонізації Олексія Громадського. Це писалося років 15-20 тому. Але дотепер, і я так в передмові своєї книги й пишу, цієї канонізації не відбулося. Бо якщо вчитатися в документи і почати вивчати біографію Громадського, то виявиться, що він не дуже то і вболівав за Московську патріархію. Московська патріархія була для Громадського лише інструментом для реалізації церковної кар'єри. От і все.
— З чого такий висновок робите?
— Тому що Громадський в липні 1941 року підтримує оунівців, потім орієнтується на німецьку окупаційну владу. А до 1939 року в Громадського взагалі була яскрава кар'єраГромадський був секретарем синоду Польської автокефальної церкви, написав низку полемічних праць на захист Польської автокефальної церкви, нагороджений багатьма орденами. в польській церкві, а в 1941 році він каже, що та церква була неканонічною. Як так? Він же ж про неї цілі книжки писав. У Громадського тоді було два шляхи — або повернутися в підпорядкування автокефальної церкви митрополита Діонісія Варшавського, або вибудовувати свою лінію, використовуючи проросійські настрої єпископату, духовенства. Він обирає друге і разом з тим заявляє, що це в нього такий шлях до автокефалії української. Так зараз робить УПЦ (МП), хоча вони ніколи в автокефалії не будуть. А Громадський — молодець, він дуже вдало імітував.
— Чи відстоював він за таких умов саме українську церкву, чи вболівав за неї?
— Українська ідентичність в ньому була. Бо в 1920-21 роках, коли був ректором духовної семінарії, викладав, служив і проповідував українською мовою. Хоча це робив тільки там, де вимагали обставини і домовленості з польською автокефальною церквою на підтримання деросіянізації, тобто відновлення використання української мови в богослужіннях. В серпні 1941 року одне з його рішень — це дозвіл служити українською там, де це здійснювалося в міжвоєнній Польщі. Тобто позиція Громадського — дати, що вже є, але не більше, не стимулювати інші парафії. Більше того, діловодство Волинської духовної консисторії в Кременці велося українською мовою. 8 жовтня 1942 року Олексій Громадський від автономної церкви підписав у Почаївській лаврі акт єднання з автокефальною церквою. До нього поїхали Степан Скрипник, уже єпископ УАПЦ Мстислав, і архієпископ Никанор Абрамович, архієпископ Київської автокефальної церкви. Цей акт говорив, що віднині існує єдина Українська автокефальна церква. А пізніше Громадський активно протистояв спробам українців створити автокефальну церкву — забороняв у священнослужінні, позбавляв сану, писав гнівні листи до німецької окупаційної адміністрації.
— Щодо того, як закінчилося життя Олексія Громадського — це помилка, навмисне вбивство?
— У книжці я висловлюю думку про те, що смерть Громадського, певною мірою, стала важливішою, ніж його життя. Тому що факт вбивства митрополита надзвичайно активно використали німці. В підконтрольній україномовній пресі вони розтиражували повідомлення, що це страшний злочин НКВС, радянських партизан, які замордували главу автономної церкви. Це був інструмент боротьби за прихильність українського населення, коли німці вже зазнавали поразок на початку 1943 року й вони використали авторитет Громадського, його вбивство.
— Але хто його вбив насправді?
— Макс Скорупський був учасником тої засідки мельниківців у Смизі на початку травня 1943 року. У своїх спогадах він пише, що вони з крупнокаліберного кулемета розстріляли німецького легковика — і в ньому виявився митрополит Олексій з секретарем Волинської духовної консисторії Федором Юркевичем, перекладачем Марком Жихарєвим і водієм — всіх їх було вбито. Думаю, мельниківцям не було сенсу вбивати Громадського, бо за певних обставин він ішов з ними на компроміс. І не був таким категоричним прихильником Московської патріархії, на відміну від інших єпископів автономної церкви, які категорично не сприймали української церкви. Громадський їхав машиною гебітскомісараОфіційна назва посади в нацистській Німеччині в часи Другої світової війни, керівник адміністрації округи (ґебіту). і логічно, що цей легковик для повстанців був бажаною ціллю. До речі, є спогади, що Громадського ще живого привезли в Кременець і там він помер через тяжкі поранення.
— Якби Громадський не загинув у 1943 році, якою могла би бути його дальша доля?
— Думаю, що Громадського б заарештували і, швидше за все, він би загинув в застінках НКВС. Як його наступник — глава автономної церкви Дамаск Малюта, якого радянська влада арештувала й він загинув у тюрмі. Громадського вже арештовували в 1939 році і не закінчили слідство. Більше того, в справі є документи, що після війни його справа не була закрита й до неї повернулися. Допитали монашок Кременецького монастиря, інших свідків, де подівся Громадський, що з ним сталося і тільки по факту смерті закрили цю кримінальну справу.
— Щодо намірів УПЦ (МП) канонізувати Громадського. Чому він їм такий важливий?
— Відмовитися від Громадського — це визнати, що їхньої юрисдикції в Україні не було, тобто, що вже в 1944 році вони сюди прийшли і незаконно встановили юрисдикцію Московської патріархії. Але вони, фальшуючи минуле, вирішили зробити з митрополита Олексія ревного захисника Московської патріархії, що абсолютно не так. Кажучи, що він мученик, дуже хитро обходять те, що Громадський служив українською мовою, що саме за його керівництва Волинсько-Кременецькою єпархією дві третіх парафії стали частково чи повністю україномовними, що він давав гроші на українські переклади богослужбових книг, що він дав 2 000 злотих на україномовний Октоїх, що він підтримував деросіянізацію, соборноправність. І, зрештою, те, що він в 30-х роках виступав проти Московської патріархії, захищаючи Польську автокефальну церкву і проти єпископів російської церкви в Америці, які казали, що в Польщі православну церкву переслідують і так далі, а він заперечував їхні твердження. Тобто у них такий вибірковий підхід до постаті митрополита Олексія. Але Громадській — один і це все —його життя і діяльність.
— Ваша книга — перша така ґрунтовна праця про Громадського?
— Громадський давно був в полі зору науковців, найбільше статей написано з приводу його вбивства. Тому що, тавруючи український визвольний рух, приписуючи так звані злочини, радянська, а тепер — російська пропаганда, серед іншого піднімала й тему вбивства Олексія Громадського. Щодо своєї праці скажу, що 90-95% моментів з його біографії з'ясовано. Готувати книгу до друку почав ще до війни, а її вихід у світ – це просто завершення. Ми переможемо у війні з окупантом – це однозначно, і зараз ця книга, а далі — тим більше буде потрібною, бо істина нас визволить, істина робить нас вільними від упереджень, хибних поглядів, від брехні, від пропаганди, російської зокрема, бо людина, яка володіє правдою, — вільна. Тому вважаю, я це писав і в соцмережах, що це невеличка перемога. Але певен, що вона дасть свій результат, люди будуть читати.
Читайте і дивіться Суспільне Рівне на платформах: