Військові на Луганському фронті на початку повномасштабного вторгнення чотири з половиною місяці стримували сили армії РФ. Лише під час штурму Сєвєродонецька загинули більше 10 тисяч військових окупаційної армії, каже очільник ОВА Сергій Гайдай. Нині, за його словами, військові на фронті чекають лише зброї, аби почати контрнаступ на Луганщині. Область боронять різні підрозділи, за рік вдалось сформувати бригаду тероборони. Про висновки перших місяців війни, катування на окупованих територіях, колаборантів та бюджетні закупівлі начальник Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай розказав в інтерв’ю Суспільному.
"Без Javelin та Himars ми показали максимум"
Чи готувались до повномасштабного вторгнення?
На Луганщині війна була з 14 року й по великому рахунку ті, люди, які чи стверджують, чи під знаком питання с таким наголосом говорять про те, що хтось готувався, чи не готувався, вони або не розуміють про що вони говорять, або вони просто дурні.
У нас було розміщено командування ОТУ "Північ", в нас були командири ОТУ "Північ", в нас були війська, в нас були обстріли постійні. Тому де-юре займалися оборонними питаннями, організаційними питаннями, щодо оборони, той, яка потрібна на сьогоднішній день, так й на майбутнє, військові. Ми їм допомагали.
Сказати, що ми розуміли, що буде повномасштабне вторгнення Росії по всій території України? Можливо, десь там в останній день, десь припускали, але до цього часу, ми більш менш мали напевно — це не надія — мали таке припущення й в принципі все до того йшло, що скоріш за все буде активізація бойових дій. Ми вважали, що Донецька, Луганська області вони підуть. Ну, максимум — ще, можливо, Харківський напрямок на стику Луганської й Харківської областей. Десь уявити собі, що буде таке по всій Україні — ні.
За два місяці до 24 лютого, я вже підіймаю всіх кого тільки можливо, тому що нам прикордонники й розвідка сказали, що вони підтягнули танки до кордону в районі Мілового, пару десятків. І тоді я всіх підіймав для того, щоб нам дали якусь там чи бригаду, чи хоча б батальйон механізований саме для того, щоб боротись з важкою технікою.
Луганська область має найбільший кордон з Російською Федерацією. Загальна кількість кордону — більше 700 кілометрів. З урахуванням частини окупованої території з 2014 року, це більше 500 кілометрів. Не було у нас стільки людей, щоб ми витримали оборону по всій лінії кордону плюс по лінії розмежування. Тому, я вважаю, що рішення, яке прийняли військові, що вони відійшли, але сконцентрувались на більш компактній невеликій частині Луганщини і протримались чотири з половиною місяці, — це непоганий результат. Тому що тільки на одному штурмі Сєвєродонецька загинули більше 10 тисяч росіян чи військових "ЛНР", кадирівців.
По-перше, це призвело до великих їхніх втрат: як особового складу, так техніки. По-друге, ми сконцентрували на собі величезні сили ворога. Це дало можливість в певних напрямках Донецької області (нашим сусідам) більше часу, щоб побудувати захисні споруди.
Враховуючи те, що в нас не було на той час ні "Хаймерсів", ні "Джавелінів, ні якоїсь ще додаткової західної зброї, ні броньованих автомобілів. На деяких позиціях наших військових за годину було більше 180 прильотів різних. Ми відповідали: 12-14 пострілів. Це — максимум. І з урахуванням того, що на початку вторгнення, ми витримали чотири з половиною місяці, мені здається — чудовий результат.
Як формувалась тероборона на Луганщині?
До 24 почала збиратись територіальна оборона, ставлення до неї було дуже обережне, тому що треба було перевіряти кожного кандидата. Все, що потрібно було нашій теробороні, ми з громадами надавали: починаючи від приміщень, закінчуючи котлами чи ремонтами цих приміщень. На жаль, великої кількості людей в нас не було.
Керівник тероборони, на сьогоднішній день вже має дуже потужну бригаду. Він приймав участь в багатьох бойових операціях й зараз вони воюють саме на Луганщині. В нього зараз колектив величезний: це навіть не сотні, це більше тисячі людей особового складу.
Зараз вони — непогана бойова одиниця, вони воюють, захищають Луганщину. Але можу сказати, що від територіальної оборони чекати над величезних показників не можна, адже це ж не кадрові військові. Уявіть собі: це цивільні, в основному, за виключенням деяких атовців, які мали досвід бойовий. Але в основному, це — цивільні люди, які пройшли швидку підготовку — й от вони воюють.
"Евакуаційні автобуси були як решето після обстрілів, але жодна людина не загинула"
Як відбувалась евакуація цивільних з Луганської області?
Ми не знали, де буде проходити лінія фронту, чітка лінія фронту, тому що, чесно кажучи, не знали в перші дні, наскільки просунуться вперед окупаційні війська. Треба віддати належне Укрзалізниця, яка з нами була до останнього. Якщо на початку було більш менш легко вивозити людей, бо працювала залізниця. Із Рубіжного, із Лисичанська, із Попасної могли вивозити. З кожним днем все важче й важче було, бо потроху йшло руйнування залізничної колії: була зруйнована на одній станції, потім на другій станції. Потім ми вивозили людей виключно з Донецької області. А на Донеччину підвозили автобусами. Автобуси я постійно просив й у міжнародних партнерів, й в своїх колег по іншим областям. Мені давали різні шкільні автобуси, тому що в нас їх було небагато. І можна було провести евакуацію вночі, їх поставити десь там припаркувати – вночі чи під ранок будуть прильоти — й все автобусів нема. Запланована евакуація могла зірватись.
Десь орієнтовно 50 тисяч людей ми вивезли автобусами, залізничним транспортом, якимись бусіками. Жодна людина не загинула. Я розумію, що тут не можна говорити лише про професіоналізм. Тут десь без якоїсь вищої сили не обійшлось. Іноді, коли автобуси повертались на базу, потрапивши під обстрілі. Я особисто заходив в автобус й дивився —вони були як решето. Повністю всі прошиті осколками.
Чи звертались до вас окупанти чи представники РФ?
Контакту в мене не було. Але телефонували декілька разів на початку — погрожували. Я почув — й заблокував одразу. А другий телефонний дзвінок був буквально через два тижні. І третій десь через місяць, через півтора: щось вже там намагались нібито домовлятись. Знаєте, яким чином? Попросили зустрітись біля обласної адміністрації. Враховуючи те, що, на жаль, скоріш за все в них всюди були коригувальники, то це було для того, щоб виманити десь й потім, щоб обстріляти.
Були ситуації, коли я приїжджав на зустріч, наприклад, десь біля готелю. І через 3-4 хвилини після того, як зустріч почалась, мені приходило від співробітників нашого СБУ повідомлення, що Володимировичу, їдьте звідти. Я виїжджав. І потім мені показували Telegram-канал з якоюсь "зедкою", де через 3 хвилини, після того, як я приїхав на місце зустрічі, була фотографія автомобіля, мене, номер автомобіля, координати зустрічі. І писали: ось губернатор Луганської області зустрічається.
Скільки зрадників та колаборантів серед співробітників ОВА?
Серед заступників й керівників департаментів у нас таких не було. Рядові колаборанти залишились там, або поїхали до Старобільська (місто окуповане на початку повномасштабного вторгнення — ред.) чи далі на окуповану територію, чи у Сватове. Хтось залишився в Сєвєродонецьку. Не знаю їх долю, бо немає зв'язку.
Якщо брати голів військових адміністрацій чи голів громад, то в нас їх небагато. Зважаючи на те, що росіяни постійно говорили, що Луганська — повністю проросійська область.
Але Марківка, Рубіжне, Мілове, Білокуракине, Станиця Луганська — п’ять керівників, голів об’єднаних територіальних громад або військових адміністрацій, які не тільки залишились, але й співпрацювали з військовими. З них, напевно, вони всі — для мене рівні зрадники. Але мер Рубіжного відрізняється від них. Бо він ще й чітко водив кадирівців показувати проукраїнські налаштованих жителів Рубіжного. Тобто він просто "зливав" — й іноді люди просто зникали й ми розуміємо, що їх просто розстрілювали, можливо. Дай бог, щоб ми їх потім колись знайшли живими й обміняли. Але іноді інформація підтверджувалась — і він чітко розумів, що він робить це свідомо.
З ним лікар рубіжанської лікарні став зрадником. До речі він, падлюка, ще й встиг зарплату через НЗСУ отримати. Якщо б воно проходило через нас, то ми б відреагували трохи інакше, але в них там своя вертикаль.
Я хотів, щоб всі судові справи стосовно колаборантів та зрадників були публічні й щоб вони отримали максимальне покарання за біду, яку принесли у наш дім. Я особисто буду наполягати, якщо треба буду приходити в зали суду й брати участь особисто.
Щодо звичайних людей: не всі там колаборанти. Є й люди, які нам допомагають, не дивлячись на небезпеку, на яку вони себе наражають. А ті люди, які співпрацюють з колаборантами…В них не було розуму, і вони дуже багато фіксацій самі зробили: виходили з прапорцями російськими, допомагали в псевдореферендумі, пішли в "державні" установи працювати, очолили якісь установи. Всі люди, які співпрацювали з росіянами, або з якимось там гауйляйтерами, яких поставили, повинні відповідати по закону України.
Якщо люди працювали, до прикладу, у магазині — треба дивитись. Якщо людина не приймала участі в колаборації, а працювала — вона ж не зрадила по великому рахунку державу. Й якщо ми бачимо, що вона ніде не допомагала окупантам, ставлення не буде такого: що всі, хто там залишились — зрадники й колаборанти.
Що відомо про воєнні злочини — насильство та катування на окупованих територіях?
Області різні — росіяни всюди однакові. В нас є інформація, але ми коли деокупуємо територію, в нас будуть свідчення. На сьогоднішній день є інформація про знущання з людей в Рубіжному. В нас є інформація, що в Старобільському районі є катівня. Люди, які туди потрапляли, ті, яких випустили, розповідали дослівно: "ми не уявляли, на що здатний людський організм". Дуже страшні речі там відбуваються. Коли деокупуємо, будемо знати всі ці факти.
Але є факти, що Новопскові намагаються побудувати крематорій. Це ж не тільки для того, щоб своїх військових спалювати, адже немає тіла — немає компенсації, нема статистики. Це, можливо, щоб приховувати сліди злочинів. Те, що в нас на Луганщині набагато збільшилась кількість поховань — це факт. Наприклад, під час обстрілів у Рубіжному ховали людей просто у дворах будинків. Або ще один приклад: Гірська громада. Керівник військової адміністрації Олексій Бабченко, коли ще до окупації проїжджав по селах, вже під обстрілами, казав: село усіяне тілами, обстріли йдуть, місцеві не можуть вийти. Пауза якась між обстрілами, виходять люди, бачать, що там розірвані тіла сусідів, хочуть їх поховати, а тут новий обстріл. І тих, хто намагався поховати, їх розриває.
І це лише про обстріли. А скільки катувань, ми дізнаємось тільки після того, як деокупуємо територію.
Що може пришвидшити контрнаступ на Луганщині?
Контрнаступ залежить від швидкості постачання для нас важкої зброї. Щоб проводити наступальну операцію, нам потрібна важка техніка. Не тільки танки, не тільки авіація: і броньовані автомобілі як Bradley, Marder і самохідні установки й боєкомплект до них.
Ця війна показала, що це війна артилерії. Але західна зброя не була розрахована на таку кількість пусків. Вони просто не розуміли взагалі кількості. Одна гармата розрахована на 300 пострілів, а вона робить 3000. Звісно, виходить з ладу. Але як тільки ми всі отримаємо, я сподіваюсь, що ми це отримаємо вже в березні, то ми одразу підемо в контрнаступ.
І хоч проти нас величезна махіна з обмеженими, але величезними запасами людей і артилерії, хай застарілої, але важкої техніки, якщо ми будемо сидіти постійно в обороні, то наші хлопці будуть гинути в окопах. Ми будемо стояти на місці, а вони будуть просто артилерією розбирати наші позиції.
Всі по лінії передової в Луганській області — підрозділи, які боронять й Білогорівку й Кремінну й Сватівський напрямок — всі вони налаштовані йти вперед: дайте техніку, дайте артилерію. Хлопці говорять: краще загинути в наступі, якщо доля загинути, чим сидіти постійно в окопі. Всі готові йти вперед, всі готові звільняти Луганщину взагалі Україну до адміністративних кордонів, але поки що не вистачає наступальної зброї.
Який бюджет Луганської області і на що витрачають бюджетні кошти?
Ми потроху закупаємо техніку, тому наша — та, яка була в громадах, розбита. Ми закумулювали фінанси, нікуди їх не направляємо. Єдине, що купуємо, — допомогу для військових. Незважаючи на те, що ми не отримуємо податки, незважаючи на релокований бізнес, ми накопичили під два мільярди гривень. Це для Луганщини не малі кошти.
Трохи закупаємо будівельну техніку, щоб ми могли працювати на відновлення області з першого дня. Щоб не було такого, що, до прикладу, звільнили Рубіжне, й ми оголошуємо тендери, чекаємо місяцями, поки ми закупимо техніку, поки будемо її перевозити й потім будемо починати роботи. Ми одразу будемо починати працювати, ми одразу закупаємо захисні споруди мобільні, як в різних містах біля зупинок встановлюють. Біля гуманітарних центрів будемо встановлювати захисні споруди, щоб люди мали можливість просто сховатись.
Читайте також про окупацію Луганської області
"Вивішуйте білий прапор". Очільниця Старобільська про спротив містян, допити автоматників та виїзд з окупації
Жіночий опір "військовій еліті у дірявих дутіках". Як голова сільської громади голіруч зупиняла російські танки
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram