Колискова над труною сина. Мама Героя Артема Димида про життя і смерть хлопця

Мама загиблого військовослужбовця Артема Димида Іванка Димид. Фото: сторінка Іванки Димид у facebook

Іванка Димид — мама загиблого 27-річного Героя Артема Димида. Хлопець брав участь у Революції Гідності, потім воював за Україну у 2014-му. 24 лютого Артем був у США, але повернувся, щоб боронити країну. 18 червня під час мінометного обстрілу на Миколаївсько-Херсонському напрямку Артем загинув. З хлопцем прощалися у львівському храмі Святого Климента. Саме там мати зворушливо співала колискову над труною сина.

Текст створений за підтримки платформи пам'яті Меморіал. Кожен може долучитися до збору імен загиблих у війні Росії проти України. Аби повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Мій син не помер, а свідомо віддав життя за за Європу

Вперше ми зустрічаємося з Іванкою у храмі Святого Климента у Львові, де священник з вірянами моляться за українське військо. Слідом за нею до приміщення заходить іноземна знімальна група. Оператор кілька разів просить жінку вийти із храму для вдалого кадру. Це її дещо напружує.

Після зйомки залишаємося сам на сам. Пані Іванка говорить:

"Хотіли моїх сліз, а дзуськи! Вони пробували, чи вони вже влізли в рану, сліз не з’явилося, отже, вони ще не в рані, треба глибше пролізти. Черства: може, якийсь прийомний, чи не люблений, не бажаний? Не плаче! А їм треба сльози, сантименти".

Жінка розповідає, що відчувала себе балакаючою головою, яка має продати емоціями ефір: "Я гавкала англійською, що мій син не помер, а свідомо віддав життя за ту ж Іспанію, Німеччину, Францію, за Європу!".

Жінка говорить, що вбачала у погляді журналістки питання про сльози: "Її цікавило, чому ми, українські жінки, не збираємося для підтримки одна одної. Я відповіла, що ми працюємо, бо ще нічого не скінчилося. І підтримуємо одна одну, коли плетемо сітки, ліпимо тисячі вареників, у якийсь інший діяльний спосіб наближаємо перемогу!"

***

Наступного дня ми зустрічаємось у психіатричній лікарні — там Іванка проводить арттерапію з дітьми. Малі обступають жінку, дехто розказує про себе. Пані Іванка огортає увагою усіх, до кого може дотягнутися.

Каже, що біля дітей вона почувається на своєму місці — адже у самої п’ятеро. Та розповідає історію загиблого сина Артема.

Фото: Мирослава Ільтьо

Якщо ми віримо у воскресіння Христа, то маємо вірити у воскресіння наших дітей

На поховання я запізнювалася. Моя сестра забрала мене із польського аеропорту і привезла до Львова. Площа перед храмом Петра і Павла була повна людей. Але всюди панувала тиша.

Хор делікатно заспівав "Святий Боже". Раптом повіяв вітер. У Львові немає такого гірського вітру, це було щось дивне. Сильний вітер віяв мені в лице з тієї точки, звідки несли труну з сином. Це був політ, я сина зустрічала, я його вітала!

Мені хотілося розкрилити руки на вітру. Хотілося ще вище підняти, але Артем не схвалював всяких дурацтв, тож я тримала їх нижче, щоб не нервувати його. У ту мить у мене не було бажання кинутися в провалля чи щось таке, це був просто політ. Артем страшенно любив небо!  Він майже десять років професійно стрибав з парашутом. Відвідав 50 країн — і всюди стрибав.

Я ще в Бельгії знала, що заспіваю колискову Артему. Єдине — переживала, щоб голос не зірвався, не почала ридати чи взагалі не знепритомніла. Я попросила подругу-віолончелістку, щоб мені награла. Вона зробила тужливу і зворушливу композицію.

Перші рухи смичка — то був такий скрип, ридання тієї віолончелі — рип-рип-рип, як самотня хвіртка стукає від вітру. Вона передала те скрипіння, і потім та ніжна мелодія дуже трагічно зазвучала.

Бог дав мені сили відспівати колискову і "Христос Воскрес". Я дивилася на кожного священника і так в очі йому співала: "Христос Воскрес!", щоб всі зрозуміли це важливе послання: якщо ми віримо у воскресіння Христа, то маємо вірити у воскресіння наших дітей.

Після колискової зрозуміла, що мій час із сином закінчується. Бо через 15 хвилин — наступний похорон. Я зняла окуляри і поклалася зверху на домовину, притулилася до тих дощок. Усе те деко труни було залите моїми слізьми. Я просто лягла в ті сльози, в ту калюжу і занурилася у глибокий сон. Відчула запах подушок, як оце виставляєш постіль на сонце. Побачила дитячу голівку, хлопчик свіжокупаний із білими кучериками лежить на тих чистих подушках — спить.

Це дається зверху, це неможливо викликати в себе: мене Господь занурив у якийсь такий глибокий сон. Я стрепенулася десь за хвилину після того, повністю відпочивши, ніби п‘ять годин спала чи шість. Дивний стан релаксу, глибокий мир зсередини.

А потім думаю: ні-ні, це ж юнак, це ж 27-літній чоловік! І Артем би ніколи не дозволив, що він лежить, а я в нього на грудях. А тут я можу це зараз зробити. Вперше і востаннє.

Не думаю, що то було прийняття, бо я ще досі не прийняла. Та мені було дивно, адже чулася щасливою.

Сім'я Димид під час церемонії прощання і поховання загиблого Артема Димида, військовослужбовця ЗСУ, Львів, 21 червня 2022 року. Фото: сторінка Михайла Димида у facebook

Читайте також: "Наше життя закінчилося 28 лютого. Тоді вбили мого сина". П’ять українських жінок розповідають про загибель дітей

Переміг себе

Коли я приїхала з Бельгії хоронити дитину, першим запахом, що відчувала у Львові, був цвіт липи.

Коли я чекала на народження Артема в пологовому, там росли липи на подвір’ї. За день-два до пологів я рвала ці липи, нюхала їх. Навіть під час пологів липа лежала у мене на грудях, я вдихала цей запах.

Мій син з дитинства був гарною людиною. Якось у листі до Святого Миколая він записав добру справу, яку зробив. Там було лише два слова: "Переміг себе".

Він був щедрим. Якось я дала Артему двісті гривень, щоб передати вчительці на харчування. Він з тією купюрою побіг у їдальню, купив тістечко. Йому на здачу дали пачку грошей, колосальну решту! І він з тією пачкою купюр влітає в клас: "Хлопці! У мене є гроші! Беріть! Хочеш п’ять? А хочеш десять? На, тримай!"

Був жертовним. Пам’ятаю, якось на велосипеді їхав по сходах. І тут назустріч йому йде вагітна жінка, тримається за поручень. Артемові довелося обирати: або в неї втаранитися, або впасти на бік. Обрав зламану руку.

Був добросердим. У колегіумі, де мешкав студентом, окрім сестер-монахинь та студентів, жили також люди із особливими потребами. І там жив Вадік, хлопчина із важкою формою ДЦП. Артем почав Марії, мамі Вадіка, допомагати. Зняти з візка, перекласти на ліжко, погодувати часом. У день народження Вадіка, коли студенти прийшли його привітати, Артем додумався покласти Вадима горизонтально, і всі лягли біля нього, бо сидячи він би виділявся дуже, а Артем хотів, щоб Вадік почувався як усі.

Був милосердним. Якось на Майдані, уже після побиття студентів, хлопці спіймали одного беркутівця. Їх було десь п’ятнадцятеро, вони готові були його розірвати. Артем підняв його і не дав забити ногами, бо наші роз‘юшені хлопці вже були готові на помсту за знущання, та Артем був противником самосуду.

Був уважним. Одна дівчина на похороні мене так обняла, що я зрозуміла — це його кохана. Артем ніколи не ділився подробицями особистого життя, але ця дитина просто підійшла і розчинилася в мені.

Ми так стояли в обіймах і я її на вушко спиталася: "Ви цілувалися?" А вона відповіла: "Так, і не раз". І розповіла, як він спустився на коліно і зашнурував їй черевик.

Яскравий, швидкий, вогнистий. Де не з’являвся в товаристві — там був сміх. Я і зараз почуваюсь щасливою, коли друзі сина з "Пласту" наввипередки тараторять про його звитяги. Впізнаю риси свого сина в жестах, які він робив для інших, яким був із близькими чи незнайомими.

27-річний Артем Димид (на фото ліворуч) загинув під час мінометного обстрілу на Миколаївсько-Херсонському напрямку. На інших фото – Артем у дитинстві, з батьками і сестрою. Фото з особистого архіву сім'ї

Читайте також: "Важко зрозуміти, чому РФ може не потрапити під визначення держава-спонсор тероризму" — дослідник Крістофер Етвуд

Він горів життям, ніколи не сидів на місці

Пластування, стрибки з парашутом, мандрівництво і безліч різних музичних інструментів та спорту — усе це цікавило Артема. Він горів життям, ніколи не сидів на місці.

Відвідав понад пів сотні країн, але жити хотів в Україні. Тож на барикади за українську соборність також йшов першим. Був свідком подій 20 лютого 2014 року на вулиці Інститутській, а на початку окупації Криму поїхав на півострів. Сказав усім, що купувати мотоцикл, а насправді — підсилювати проукраїнські сили.

Після початку бойових дій на сході України вступив добровольцем у "Азов". Брав участь в боях у районі Широкиного. Пізніше перевівся в спеціальний підрозділ "Гарпун". Після повернення з АТО займався саморозвитком і подорожами, парашутним спортом та іншими екстремальними заняттями. 24 лютого 2022 року мін син був у США, проте відразу після вторгнення росіян вирушив в Україну.

Ще в Штатах купив бронежилет і каску та, щоб не платити за перевезення в літаку, надягнув броню на себе. Здивованій стюардесі сказав, що він з України, що так йому безпечніше. Удома зібрав решту спорядження з часів АТО, склав присягу і вирушив на передову.

Син завжди дивився на складні речі просто. Говорив, що для того, аби бути воїном, бути громадянином, треба постійно бути готовим померти.

Останні слова Артема: "Я вижив"

Звістка про смерть Артема була, як грім серед ясного неба. У той день все було, як завжди. Я провела діткам лекцію, ми малювали шеврони, я розказувала їм про лицарів, що тримають українське небо.

Аж тут есемеска: "Мені так шкода, слів не вистачає, прийміть співчуття!", — йшлося у повідомленні від журналіста. Я набрала цього хлопця і запитала: "Хто?!". Бо в мене обидва сини на фронті.

Коли я почула слово "загинув", це був такий свист ельфійського меча. Гострого прозорого меча, який відсік мені шмат руки. Я зрозуміла, що в мене частини тіла просто немає зараз.

Уже пізніше мені розповіли, що, коли хлопців накрив мінометний вогонь, Артема відкинуло в сторону з важкими травмами. Його знайшли, парамедик наклав джгути на обидві ноги. Через сильну контузію Артем мав опухлі очі та не чув. Він промовив: "Я вижив". Для мене незбагненна таємниця, як він вимовив ці слова. Бо, маючи черепно-мозкову травму, множинні осколки, опік такої сили, що прикипів одяг до тіла, це неможливо. У мене така вдячність до цього молодого парамедика, що він почув цю фразу і передав.

За дві години після звістки я говорила з чоловіком і батьком Артема. Сказала, що ми маємо заснувати фонд імені Артемія. Тільки дізналась про його смерть, а розум ясний, я чітко розумію — це важливо. У нього був дуже жвавий розум, він мав до всього інтерес, був допитливий, тож стипендія для студентів імені Артема Димида має бути.

Читайте також: "Азовсталь — місце, де українці ще раз показали, що вони — сталеві" — історія дружини загиблого "азовця"

Для мене Бог — та особа, на яку можу опертися

Перед похороном я думала, що буду ніч сидіти над домовиною. Але у воєнний час все інакше. Немає білого тіла у вишитій сорочці, облюбованого мамою, обцілованого. Є закрита труна і обмаль часу, адже у Гарнізонному храмі Петра й Павла у той день хоронили не тільки мою дитину.

Після похоронів мені захотілося робити те, що я не змогла зробити для свого сина. Асистувати, мити, прибирати кров, тримати чиюсь дитину, якій страшно, за руку.

З цим наміром я прийшла в госпіталь і запропонувала допомогу.

Лікар запитав мене, що можу професійно робити. І коли довідався, що пишу ікони, запропонував проводити арттерапію в центрі реабілітації.

Невдовзі я потрапила в психіатричну лікарню. Тепер щовівторка малюю з дітьми. Ми спілкуємося, просто ділимося присутністю поряд. Щоб рухатися по життю, нам потрібне паливо. Ми отримуємо його з емоцій. Діти отримують і щедро віддають емоції, вони справжні, чисті, хоч не завжди зручні. Не завжди такі, яких б, може, хотілося. Але й сенс у тому, щоб не ховатися від справжнього, проживати його сповна.

Нещодавно моя подруга, психологиня Юнона Лотоцька, запропонувала поговорити про опори. "На що ти можеш опертися? Бо на мрію і ілюзію не можна опиратися", — сказала вона. Я відповіла, що на сім’ю, на моїх доньок, на сина Дмитра. Її ця відповідь не влаштувала. Я довго думала і нарешті сказала, що на Бога.

Бог як найреальніша реальність, найнадійніша опора, який точно незмінний, який точно є. Для кожного та опора інша, але для мене Бог — та особа, на яку можу опертися.

Артем Димид. Фото з особистого архіву сім'ї

Читайте також: Вибухи на ринку, вода з опалювальних труб, розмінування та фільтрація — історія подружжя з "Азовсталі"

Відчуваю так, що наша сім’я раптово коронована

Корона — це терновий вінок, це боляче. Кому, як не Богу відомо про те, як боляче носити той вінок. Хай би це була надія для людей, які опиняються в стані горя, що хто, як не Господь, знає, що таке страждання, і хто, як не його мама, знає, що таке приймати смерть свого сина.

У Католицькому університеті є розп’яття, малюючи яке, я мала дилему. Марія там зображується разом із іншими двома Маріями — Магдаленою і Марією Клеоповою. Я їх намалювала, а потім стерла, бо зрозуміла, що ніхто з них не відчуває те, що Богородиця, і вони їй заважають своїми співчуттями. Їх забрала, а лишила відстань на тому місці між Марією і Христом. Марія не була богинею, відчувала усе, як проста людина, як казав Симеон: "Меч тобі прошиє душу". Оте прошивання мечем відчувають рідні. Тобі меч входить в серце, і ти так з тим мечем ходиш, щось робиш, купуєш продукти, вариш борщ. І мусиш з ним тепер жити.

***

На спинці стільця, на якому сидить пані Іванка і пише ікону, висить картата сорочка Артема. На підвіконні коло стола — свідоцтво про його смерть.

"Деякі ангели на іконах зображені зі зброєю, тож якщо є небесне військо, і там так само триває боротьба між добром і злом, мій син і далі тримає стрій на стороні Світла", — говорить пані Іванка. Телефон дзеленчить, на екрані — невідомий номер. Як з’ясується, це була мама побратима Артема. Пані Іванка попросила мене взяти слухавку — після того самого дзвінка їй стає зле від дзвінків з незнайомих номерів.

Авторка: Мирослава Ільтьо.

Читайте також

Вразливі. Як живуть ті, хто не може втекти від війни

"Наш обов’язок — витягти його з полону" — рідні і колеги про правозахисника Максима Буткевича

Пекло невідомості. Як в Україні шукають безвісти зниклих військових

Під час війни більшість людей переживають горе та втрати. Як із цим справляється наш мозок