"Русский мір" – єресь чи неонацизм? Розбирається Костянтин Дорошенко

Ексклюзивно

Суспільне Культура запускає проєкт про історію впливу Росії на розвиток України. Спроби зруйнувати українську ідентичність почалися не за тиждень. Як саме впродовж століть російська влада нищила все українське – пояснюють українські знавці й знавчині історичного контексту.

Усі ці тексти ми публікуємо у двох версіях – українськомовній та англомовній. Для українців проблема інформаційної агресії Росії – частина повсякденного дискурсу, який особливо актуалізувався після Майдану 2014 року. Тепер необхідно поширити цю інформацію за кордоном, щоби показати, що Росія завжди мала нищівний вплив на Україну.

Український мистецтвознавець Костянтин Дорошенко розбирається, звідки взялася концепція "русского міра" та пояснює її зв’язок із релігією й нацизмом.

Англійська версія колонки за посиланням.

Наукове редагування – Михайло Назаренко.

Доктрина "русского міра" (російського світу) стала базисом експансіоністської політики путінської Росії. Поставивши при владі свого висуванця, представники російських силових структур були свідомі економічної та технологічної відсталості власної країни. Ідея розвитку у прозорій співпраці із західним світом не влаштовувала їх вимогами цього світу щодо прав людини та інших універсальних цінностей.

На тлі економічних потрясінь 90-х, що призвели до масового зубожіння на всьому післярадянському просторі, в Росії розпочалася пропаганда з дискредитації ліберальних, а згодом і демократичних цінностей, яка вийшла на рівень державної. Зростання економіки завдяки світовій кон’юнктурі запиту на російські енергоресурси і результатам ринкових реформ супроводжувалося роздуванням реваншистських ідей, культу ретроспективної величі та ксенофобських настроїв, притаманних російській культурі історично.

Наявність у Росії ядерної зброї підгодовувала її браваду навіть в роки вбогості й животіння, а економічна стабілізація гальванізувала сутність російської державності. За зростання комфорту російське суспільство сплатило відмовою від прав і свобод, практикуючи замість них ритуали національної мегаломанії.

Ідея "русского міра" як імперського проєкту в протистоянні колективному Заходу була артикульована в середині 1990-х в колі Московського методологічного гуртка – російських інтелектуалів, які болісно переживали програш у галузі світової гуманітаристики.

"Сьогодні для Франції розповсюдження французької філософії може бути одним із останніх конкурентоздатних транснаціональних виробництв. Бо на ринках вина і сиру, на ринках атомної енергетики і автомобілебудування вони поступаються своїми позиціями. Та зате Фуко – найбільш читаний філософський автор в американських університетах", – ревно зауважував методолог Петро Щедровицький, один із батьків концепції "русского міра". Він наполягав на тому, що в Росії сформувалися "специфічні способи мислення, котрі кардинально відмінні від того, про що пише Габермас, і від того, про що пишуть сучасні французькі філософи".

Близько 1997 року Щедровицький зі співавторами запропонував бачення "русского міра", за яким "сьогодні Росія влаштована так, що в кордонах Російської Федерації і в тій "Росії", що не окреслюється цими просторовими кордонами, – однакова чисельність людей". До складу так званої "зовнішньої Росії" методологи записали всіх, хто говорять російською мовою, незалежно від національності, громадянства та їхньої власної волі. "Включалися і білінгви, оскільки інакше не виходило б такого точного кількісного збігу", – зізнається Щедровицький. І підкреслює, що доктрину цю визнав саме Путін: "Він став вимагати від низки державних чиновників ставлення до росіян за кордоном як до потенційних громадян".

За Путіна починається постійна і структурна реалізація такого ставлення через пропагандистську, економічну, шпигунську та підривну діяльність на територіях сусідніх із Росією держав, що триває десятиріччя. Її результатом стала війна з Грузією, анексія Криму і кривава авантюра з "ЛДНР", а тепер й імперіалістична агресія проти України. "Адже це спосіб пристосування, адаптації Росії як РФ до глобалізації, – пояснював "русскій мір" Щедровицький. – Маленькі країни пристосовуються шляхом пропускання глобалізації, а великі – шляхом входу в простір глобалізації. Вони шукають спосіб пристосуватися до глобального світу: або шляхом колоніального захоплення, або шляхом діаспор. <...> Росіяни за межами РФ – це наша імунна система щодо глобалізації, що нагряне не за рік або два, а за 50 років. Її удар буде сильним, набагато сильнішим, ніж усе, чого ми зазнавали впродовж останніх 15 років".

Сьогодні ми бачимо, що доктрина, запропонована методологами заради порятунку імперського конструкту Росії, в реальності веде до краху. Бо трактує "велич" держави поза категоріями економіки, етики, свободи і соціальної вмотивованості, які лежать в основі лідерства філософської думки Заходу. У глобальному протистоянні сили закону і закону сили побудований на другому "русскій мір" виявляється приреченим як більш примітивна система. Але його викорінення – питання усвідомленої і скоординованої міжнародної протидії.

Популярна політологія говорить про вплив на російську верхівку в її розгортанні до шовіністичного мілітаризму ідеолога євразійського руху філософа Олександра Дугіна. Реальність показує, що значення цього демонізованого персонажа є вельми перебільшеним. Путін є фетишизованим образом великого хана в геополітичних фантазіях Дугіна, тоді як внутрішня і зовнішня політика російського диктатора не характеризується жодними сантиментами до тюркського та азійського світу.

Вимушений орієнтуватися на Китай, як більш слабкий партнер у протистоянні Заходу, Путін залишається вірним сталінському баченню імперії, де панує "великий російський народ". Саме за нього підняв перший тост на бенкеті на честь перемоги у Другій світовій війні радянський вождь, миттєво і категорично знецінивши подвиг і трагедію представників всіх інших національностей СРСР, що пліч-о-пліч поборювали нацизм. Проте концепція "русского міра" всотала й ірраціональність, яку Дугін протиставляє західному інтелектуалізму.

Озвучити цей "духовний" складник російської неоколоніалістської доктрини, як і піднести саму назву "русскій мір", доручили у 2009 році новообраному патріарху Московському Кирилові.

"Ядром "русского міра" сьогодні є Росія, Україна, Білорусія, і святий преподобний Лаврентій Чернігівський висловив цю ідею відомою фразою: "Росія, Україна, Білорусь – це і є свята Русь". Саме це розуміння "русского міра" закладене в сучасній самоназві нашої церкви. Церква називається російською не за етнічною ознакою. Ця назва вказує на те, що Російська православна церква виконує пастирську місію серед народів, що приймають російську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності або принаймні як її істотну частину. Ось чому в цьому сенсі ми й Молдову вважаємо частиною цього "русского міра"", – поспішив прооголосити експансіоністські претензії Кирило.

Інструменталізація церкви, її зрощення із державою стали наріжним каменем у побудові Кремлем свого антисвіту в протиставленні секулярній цивілізації Заходу. Проте амбіції "русского міра" були засуджені й християнською богословською спільнотою. Волоська Академія богословських досліджень (Греція) оприлюднила декларацію, яку підписали понад триста богословів з різних континентів і країн включно з Росією. Документ засуджує вчення "русского міра" як єретичне, таке, що порушує засадничі принципи світового православ’я.

Декларація констатує: "Від 2014 року, коли Росія анексувала Крим і почала проксі-війну в українському Донбасі, аж до початку повномасштабної війни з Україною та в ході цієї війни Путін і патріарх Кирило використовують ідеологію "русского міра" як основне виправдання вторгнення. <...> Це вчення стверджує, що цьому "русскому міру" протистоїть корумпований Захід, очолюваний Сполученими Штатами та націями Західної Європи, що вже капітулював перед "лібералізмом", "глобалізацією", "християнофобією", "правами гомосексуалістів", які розширюються завдяки гей-парадам, та "войовничому секуляризму". Проти Заходу та проти тих православних, що вже впали в облуду та розкол (такі, як Вселенський патріарх Варфоломей, та інші помісні церкви, що його підтримують) виступає Московський патріархат разом із Володимиром Путіним, як справжні захисники православного вчення, яке вони трактують в категоріях традиційної моралі, ригористичному і непорушному розумінні традиції та пошани до Святої Русі. <...> Ми відкидаємо єресь "русского міра" і ганебні дії російської влади щодо розв’язання війни проти України, яка спричинена цим мерзенним вченням, що не має виправдання – за потурання Російської православної церкви, як дії глибоко не-православні, не-християнські і противні людству".

Але "русскій мір" – не лише єресь. Він є неонацистською ідеологією: має конкретного тоталітарного вождя, вміщує в себе та використовує у своїй риториці та політиці шовіністичні, фашистські, расистські, ксенофобські ідеї, заклики, образи й цілі. Його мета – та сама, що у націонал-соціалістичного вчення Гітлера: насильницьке розширення імперського простору під приводом особливого цивілізаційного права та шляху.

Про це свідчать слова Владислава Суркова, котрий за мандатом кремлівської верхівки займався впровадженням доктрини в життя: "Для мене що таке "русскій мір"? Це всюди, де люди говорять і думають російською, або де дуже поважають російську культуру, там, де бачать в російській моделі національного розвитку альтернативу для того, що у них є вдома, там, де поважають нашого Путіна, там, де люди бояться російської зброї, – це і є наш вплив. Це також будь-яка країна, що сподівається на Росію, на її захист і заступництво, на те, що вона може прихилитися до неї у випадку конфлікту. <...> Ця ідея "русского міра" – бути поверх бар’єрів, дивитися далі своїх кордонів, і якомога більше взяти в цьому світі, володіти світом в чистому сенсі цього слова, адже російська експансія не корислива… ми не торгова імперія, ми імперія не корисливості, ми нерентабельна імперія – цим ми відрізняємося від англосаксів". Чисте насилля, безпрецедентне свавілля і нахабство.

"Русскій мір" не враховує ані міжнародного права, ані суверенітету інших держав, ані волевиявлення окремих народів, не кажучи вже про права і свободи кожної окремої людини, яку Москва вписує до свого світу автоматично. 2014 року створена "Декларація російської ідентичності", за якою "росіянин – це людина, що вважає себе росіянином, не має інших етнічних уподобань, говорить і думає російською мовою, визнає православне християнство основою національної духовної культури, відчуває солідарність із долею російського народу".

Що чекає на тих, навіть російськомовних людей, які не готові визнати цей символ віри, бажають залишатися громадянами власних країн, – ми бачимо сьогодні щодня у Харкові, Маріуполі, Чернігові, Мелітополі, Ірпені та інших українських містах, які зазнають нищення від вандальської російської навали. "Жити під ними – це і є смерть", – написав мені друг із окупованого "русскім міром" Херсона.

Війна Росії проти України не залишає сумніву в тому, що доктрина "русского міра" несе загрозу всьому людству. Ця ідеологія має бути засуджена світовим співтовариством і юридично заборонена як неонацистська, тоталітарна та екстремістська.

Авторська колонка передбачає висловлення думок автора й може не збігатися з політикою Суспільне Культура.

Читайте також