"Питаю: Ми тут живий щит? Він схвально киває головою": жителька Ягідного про життя в окупації

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

24 лютого жителька Ягідного Чернігівської області Ольга Меняйло разом з чоловіком прокинулася від вибухів. Коли вибухи наближалися, сподівалися, що їх війна не торкнеться.

2 березня російські війська зайшли в село, усіх жителів почали зганяти до підвалу місцевої школи. Дійшла черга і до родини Меняйло.

Ольга разом із чоловіком, сином та невісткою провели 25 днів у підвалі, де загалом тіснилось 350 людей. Про все пережите у темному підвалі Ольга занотовувала на колінах наосліп у свій щоденник. Повертаючись до записів, жінка розказала про пережите Суспільному.

Думали, що війна нас не торкнеться

24 лютого ми спали. Крізь сон почули вибухи. Одразу подумали, що щось гримить – не зважали. Телефонувала кума о 6 ранку, каже "війна почалась", в неї родичі з Ріпкинського району, кажуть, вороги кордон вже перейшли.

Почали збиратися на роботу, увімкнули телевізор, а тут теж кажуть, що війна. І мені, і чоловікові на роботі сказали, що можемо не приїжджати на роботу. Ми залишились вдома. Вибухи все наближались і наближались.

Наступного дня вибухи були ще ближчими. Син разом із дружиною приїхали з Чернігова – рятувалися від війни.

Вибухи ми спочатку пересиджували в хаті. У нас двоє котів, то ми орієнтувались по них: якщо коти спокійно поводяться – нам нема за що переживати. Навколо села стояли наші війська, ми знали, що це стріляють наші. Коли ж коти почали ховатися – ми розуміли, що стріляють по нас. Тоді вже ми ховалися: поруч із нашим домом (ми живемо у двоповерховому восьмиквартирному будинку) є старий садочок, у якому міцний погріб. Ми там разом із сусідами облаштували собі бомбосховище: провели туди світло, принесли обігрівач, старих ковдр нанесли. Не страшні нам були бомбардування, бо той погріб був добре укріплений.

Так ми дожили до 2 березня. 3 березня прилетів снаряд у наш будинок. Збив ріг будівлі, дах порушився. На щастя, у кімнаті, в яку влучило, не було нікого – ніхто не постраждав. Але ми точно знали, що прилетіло з боку росіян.

3-5 березня ми майже не виходили з погреба – були сильні бої. Тільки сиділи і молилися. Їсти ходили варити по черзі і дуже швидко, аби не піддавати всіх ризику. Підтримували одне одного у тому погребі, жартували. Сподівались, що таким чином і пересидимо, допоки наші їх не відіб'ють. Підтримували зв'язок із нашими солдатами. Допоки можливо було – варили їм їсти, передавали їм.

«Ми тут живий щит? Він лише схвально покивав головою»: жителька Ягідного про життя в окупації. ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Ніхто не голодував, хоча закупити продукти в магазині вже було неможливо. Тричі була доставка хлібу – по дві буханки на сім'ю, то ми те, що не з'їдали, клали в холодильник "до гірших часів". Фермерське господарство роздавало молоко – про 3-літровій банці на сім'ю. То ми запаслись і молоком. Ніхто не страждав – всі сподівались що так і перебудемо.

Вони зайшли в село. Почали заганяти усіх у шкільний підвал

Одного разу ми почули сильні кулеметні черги. Зрозуміли, що бій іде вже у селі. Вони зайшли в село з боку школи, а ми живемо на іншому боці.

Один із наших сусідів працював кочегаром у школі. Він пішов разом зі своєю дружиною протопити приміщення. Там були люди. Ще до війни домовилися, що ті, у кого немає хорошого погреба, зможуть укритися від обстрілів у шкільному підвалі.

Кочегар із дружиною не повернулися. Наступного дня ми пішли з його сином, аби дізнатись, що з ними. Повернули з нашої вулиці – по нас почали стріляти. Були одиночні вистріли. Ми злякались – повернулись.

5 березня ми з чоловіком пішли з погреба додому варити їсти. Бої продовжувались. Ми нашвидкуруч зварили картоплю в мундирах. Налаштовували сумку з їжею, і тут побачили, що по селу ходять солдати з червоними пов'язками. Вікно було вибите, жалюзі були закриті – ми через щілину побачили, що вони ходять з автоматами, заглядають в погреби, вишукують людей. Кого знайшли – витягують і кричать їм "ідіть у школу". Бачимо, що вже із погреба виводять наших дітей і сусідів – ведуть до своєї машини з червоним хрестом. Ми вхопили торбу, побігли до них. Сказали нам сідати в машину, поїдемо до школи. Ми категорично не хотіли сідати в авто, сказали, що можемо і пішки дійти. Потім нам почала говорити їхня фельдшерка, що відвезуть нас у безпечне місце, у школі хороший підвал. Ми сказали, якщо нам небезпечно залишатись тут, то ми і пішки дійдемо. Вони погодились, дозволивши взяти із собою з підвалу необхідні речі.

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Ми намагались із ними говорити

Коли тільки ми прийшли до школи, там стояло багато їхньої різної техніки. На всіх – літера "О". Навколо – багато російських солдатів. Підійшла до однієї групки солдат, кажу: "Хлопці, ви ж наші брати, ви ж білоруси! Навіщо ж ви до нас прийшли, навіщо ж напали? Ми ж добре жили, ніяких проблем не було, ви ж до нас на базар приїжджали. Невже у вас був привід на нас нападати?". Вони спитали, з чого ми взяли, що вони білоруси. Сказала, що у них же на техніці літера "О". Вони усміхнулись між собою, сказали: "Вибачте, ми не знали, куди нас привезли, ми приїхали на навчання, не хотіли воювати". Але ці були схожі на білорусів. Підійшла до інших, а ті були більше схожі чи на якутів, чи на башкирів. Я до них російською: "Чому ви приїхали? Ми ж вам приводу не давали воювати, чому ви тут?". Вони: "У нас наказ", я їм: "А якщо скажуть стріляти у мирне населення, ви що, будете стріляти?", вони мені: "У нас немає такого наказу. А взагалі, наказ є наказ – ми його маємо виконувати".

Потім ще в одного спитала, навіщо нас усіх сюди зігнали? Використовувати як живий щит? Інша моя односелиця намагалась мені суперечити, мовляв, нас захищають від обстрілів. Я кажу: "Яка різниця, якщо влучить у школу – буде одна братська могила". Кивнула на одного солдата, кажу: "Синок, так це я права?". Він глянув, кивнув "так", виступили у нього сльози на очах. Видно, хлопцю 18 років, сам не розуміє, чого він тут. Було багато таких, по 18-20 років. А були й такі, що вже років по 40, яким однаково, де воювати і в кого стріляти. З тими говорити було марно.

Коли я далі з ними говорила, тут якийсь старший за званням почав мені казати: "Ти хто така, чому сюди прийшла, чому розводиш паніку, іди звідси", на що я відповіла, що прийшла сюди не по своїй волі – під дулом автомату, відпустите – то я й піду. Вже була сьома година вечора (комендантська година), я розуміла, що вертатись не можна, бо розстріляють. Далі зрозуміла, що з ними говорити не можна, бо добалакаюсь до чогось поганого для себе. Пішла до підвалу.

Школа розрахована на 50 учнів. Людей у підвалі було всемеро більше

У підвалі вже було повно людей. Виявляється, хтось вже тут був кілька днів – їх загнали раніше, ніж нас.

У нас школа маленька, розрахована на 50 учнів. І така ж спортивна зала, розташована у підвальному приміщенні. І біля спортзали маленькі допоміжні приміщення. Загалом 5 кімнат (3 більші, 2 менші), сама зала і коридор. В усіх приміщеннях було вже стільки людей – як шпроти. Була така задуха – просто неможливо. Відповідно, ступити теж не було куди. Ми розмістились в коридорі на лавках. Односельці нас попередили, що телефони треба сховати, витягнути сім-карти – бо за них дуже жорстоко карають. Ми так і зробили.

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Почали налаштовуватись на ночівлю. В підвалі темно, задуха, в коридорі було холодно – протяг зі щілини запасного виходу. Добре, що ми взяли багато пледів із собою – не змерзли в коридорі.

Двері вони підперли бетонним стовпчиком, а запасний вихід – гімнастичним "конем" та сосновою колодкою для щільності.

Весь цей час бої не припинялись. Ми сиділи на тій лавці, майже не спали. Люди всі були на нервах, настрій у всіх гнітючий. Світла у тому погребі немає. Темно, задушливо, страшно.

Через задуху, темряву та страх у деяких селян не витримала психіка. Троє почали марити, казна-що говорити. Наступного дня вони остаточно втратили розум.

Загалом нас запирали із 7 вечора до 7 ранку. Бувало о 16-ій запирали. Бувало, випускали близько 9-ї ранку.

Сказали молодим жінкам не ходити, бо за військових у селі не відповідають

Далі шкільного подвір'я не випускали. Якщо треба кудись далі – треба було просити дозволу, а вони захотіли – дозволили, захотіли – ні. Дозволяли виходити лише двом, у кого є корови: під супроводом військових дозволяли раз на день сходити подоїти корову. Потім 8 березня дозволили тим жінкам, хто попроситься, із білою пов'язкою на руці сходити додому. Сказали, що молодим жінкам краще не ходити, бо за тих військових, які в селі, вони не відповідають. У селі були більше вузькоокі солдати, а в школі – більше росіяни, які ховались за нами.

Я також попросилась додому, зав'язала білу пов'язку на руку, побігла. У нас вдома були коти, хом'ячиха, кури і гуси – переживала, щоби їх погодувати.

Вдома двері були виламані у наш дім, вдома все було перевернуте. Тварин я знайшла, правда, коти були залякані, але я знала, де вони ховаються. Я їм їсти понасипала, води налила. Курям не треба було насипати – росіяни понасипали повно зерна по двору, сказали "ми ваших курочок годуємо". Я взяла нам трохи їсти, повернулась до школи.

А потім відбулась якась ротація в них – прийшов інший командир з позивним "Кльон". Він сказав: "Це безлад, я такого не люблю". Він змусив написати список усіх, хто сидить у погребі. Повністю прізвища, імена, по батькові, адресу проживання. І коли він сказав, що можна ходити додому тільки 5 людям одночасно і тільки на пів години. Якщо запізнишся – вони більше нікого не пустять. То всі дуже поспішали, щоби вкластись у 25 хвилин, щоби ніхто не придумав, що хтось спізнився. Люди похилого віку не ходили, або їх не пускали, щоби не підставили інших. Ходили фізично більш стійкі.

З часом додому ми просились все рідше. В однієї сім'ї снаряд убив корову. В інших теж влучив у хлів снаряд, але корова втекла. Спочатку господарі ходили додому, сподіваючись, що корова повернеться, але вона так і не прийшла. Хто мали свиней теж розуміли, що росіяни їх постріляли собі на шашлики ще у перші дні. За курей теж не переживали, бо розуміли, що курей вони годуватимуть нашим же зерном, щоби ті несли яйця.

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Їсти варили у шкільних каструлях на вогнищі

Перші дні ми їли те, в кого що було. А на третій день почали організовувати готування їжі. Нам дозволили зробити вогнище: з цегли зробили підставки, у школі взяли дві 50-літрові каструлі – почали варити хоч якийсь супчик. Пускали людей, щоби брали з дому якісь продукти – всі приносили те, що позалишалось в холодильниках. Тим паче вони все одно дерибанили все по хатах. Тому всі зносили все, що у кого лишалось.

У цих двох 50-літрових каструлях готували на 350 людей, ми нарахували. Спочатку всі їли на вулиці, а потім (щоби не виходило так, що комусь не дісталось, а хтось з'їв більше) почали роздавати в приміщенні по тарілках. В окремих менших каструлях готували манну кашу для найменших діток і ще дещо трохи краще – для менших дітей.

Коли ховали небіжчиків, від обстрілів ховалися в могильні ями

9 березня помер старенький дідусь. Його занесли у шкільну кочегарку. Наступного дня ще одному дідусеві стало погано, ми пішли у медпункт, який облаштували російські війська, спитати ліки для нього. Фельдшер сказав, що для таких людей (йому був 81 рік) у нього ліків немає. Готуйтеся, що він помре. Дідуся не стало. Його теж віднесли у кочегарку.

11 березня померло ще двоє людей. 12 березня у кочегарці вже було 5 небіжчиків. Тіла повантажили на тачки – повезли ховати. Мій чоловік також пішов допомагати копати могилу. Військові не дали нічого – навіть мішків, у яких ховають людей. Хто на якій ковдрі спав – у те його й загортали, так і хоронили.

Прийшли на кладовище, викопали дві могили: в одну поклали три тіла, в іншу – два. Батюшка, який теж був у підвалі, прочитав молитви, які треба. Стали закопувати, раптом приїжджає їхній "Тигр". Постояв, подививсь, що люди працюють (хоча ж це і було з їхнього дозволу), поїхав далі. Через 5 хвилин заглох. Потім було два постріли з міномета на цю похоронну процесію. Селяни почули свист, заскочили у викопані могили. Снаряд влучив у дерево. Ті, хто вскочив у ями останнім – отримали осколкові поранення. Лишивши могили не закопаними, поранених посадили на тачку, привезли до школи. Росіяни все говорили "це ваші стріляли" і гайда надавати пораненим першу допомогу. Але ми розуміли, що то була провокація, бо ж знали, звідки летіло.

"Кльон" знущався над людьми. Закривав у підвалі всіх, коли йому заманеться. Одного разу заперли майже на день. Одній жінці стало погано. Ми почали стукати в двері. Зайшли медики – а в нас немає чим дихати, то нам дозволили вийти. Бабусю, якій стало зле, теж витягли на вулицю. Медики сказали, що нічим не допоможуть, а назад у погріб її заносити не стали, сказали, що шансів на життя у неї вже немає. І її ще живу занесли у кочегарку. І хоч її добряче вкрили – їй все одно було дуже холодно, лежала, не могла рухатись. Два дні ще живою вона пролежала ще у кочегарці.

Люди продовжували помирати, але їх боялися везти на цвинтар. Одна мертва бабуся два дні лежала у кочегарці. Вони викликали доньку цієї бабусі, сказали хутко прибрати тіло. Небіжчицю поклали на тачку і повезли до погреба біля спаленої хати – щоби в холоді тіло не розкладалось. Так було і ще з однією бабусею. Згодом дозволили похоронити цих бабусь і ще решту, хто помер. Загалом померло 10 людей.

Погрози були постійно. Бунтувати ми боялись

Бунтувати ми боялись. Їх було дуже багато. Навіть якщо десь хтось не так глянув – вони могли витягти ту людину на вулицю, погрожувати автоматом, стріляти над головою, під ноги. Погрози були постійні. Ми могли тільки поговорити, натиснути на совість, на жалість.

Вони постійно розказували, які вони герої. Розказували нам, що взяли Іванівку без жодних втрат. Говорили, що вже давно взяли Київ, лишилось тільки чекати, поки Зеленський підпише договір про капітуляцію. Ми їм не вірили.

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

В останні дні до нас прийшов командир з позивним "Паук", який був старшим над "Кльоном". Організував, щоби нам провели електрику, зайшов до нас, розказував про свою політику, які вони хороші. І принесли нам газети "Комсомольська правда. Спецвипуск". Сказали читати і не планували порвати їх на туалетний папір чи цигарки. Ми розгорнули цю газету, а там "как в Украине продуцируют фейки", і пишуть про те, що Харків не бомбили – то фото з Сирії. Писали про те, що і Чернігів не бомбили. Всі зрозуміли, що газети брехливі, але таки розібрали їх на туалетний папір та цигарки для самокруток, у кого з чоловіків був тютюн.

«Ми тут живий щит? Він лише схвально покивав головою»: жителька Ягідного про життя в окупації. ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Бачили по їхніх обличчях, що це вже не надовго

Згодом вони перестали нас пускати додому. Частіше замикали. Все частіше збирали свою техніку, все награбоване.

Дали на аркуші гімн росії. Сказали: хто вивчить, може йти додому, співаючи гімн росії. Інакше не випустять. Але його ніхто вчити й не збирався, і не просився навіть. Та вже не було за чим і йти. Ми надіялися, що з хвилини на хвилину наші визволять нас. Вже бачили по їхніх обличчях, що вони ненадовго.

30 березня вони нас випустили вранці на годину на туалет і знову закрили. Ми сидимо чуємо дуже сильний гул техніки, звуки «прильотів» - дуже зраділи. Бо до цього кілька днів не було прильотів. Школа дрижала, а ми раділи. Думали, нехай і ця школа над нами завалиться, аби тільки їх звідси вигнали.

У моєї подруги хата дуже гарна, вона все життя її будувала, багато вклала в неї. А навколо хати стояло три ворожі БТРи. Вона й каже: "В мене таке бажання, хай би наші влупили в мою хату, аби тільки їх винищили. Хати не шкода".

Раділи звукам прильотів, те, що техніка від'їжджає. Декому із наших людей російські солдати шепнули, що коли все затихне, ми можемо виходити. Коли настала тиша, ми відсунули підпору, змогли вийти з погреба. Вийшли – навколо нікого, дзвінка тиша. Лише трохи горів ліс, в якому було багато ворожої техніки. А село залишилось таким же, як ми востаннє зайшли до підвалу – наші по селу не стріляли.

Коли ми ще сиділи в погребі, думали, що будемо неймовірно радіти, коли вони від'їдуть. А тут ми вийшли – не могли у все повірити. "Невже це правда, що їх нема?". Потім потихеньку приходили до тями. Ми вже на волі. Важко передати словами.

Після звільнення ще ніч провели в шкільному підвалі

Одразу ми боялися йти в село – думали, що тільки поїхали ті, хто були біля школи. А ті "вузькоокі" лишились в селі. Спочатку просто стояли, дивились, чи нема в селі якогось руху. Але була повна тиша – навіть пташки не співали. Найвідважніші потихеньку почали йти в село. І ми з чоловіком теж тихенько пішли – боялися, чи немає розтяжок. Зайшли в квартиру – отримали чергову порцію шоку, бо все було кілька разів перевернуте. Повертатися у свої будинки було неможливо. Вікна вибиті, холодно, протяги, газу та світла немає. Все в домі перевернуте на підлозі, перемішане з осколками віконного скла.

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Вже було надвечір'я, всі повернулись у школу, щоби переночувати. Ті, в кого були телефони – подіставали їх, вмикали, щоби зателефонувати своїм рідним – повідомити, що ми живі. Бо ж весь цей час вони про нас не знали. Тоді я зробила кілька знімків з підвалу – на них обличчя в людей вже не такі сумні та напружені, якими були всі ці дні.

«Ми тут живий щит? Він лише схвально покивав головою»: жителька Ягідного про життя в окупації. ФОТО: з особистого архіву Ольги Меняйло

Читайте також: Як працювала ЧАЕС під окупацією та чи опромінилися військові РФ — розповідають радіобіологи

Головні історії тижня в одному листі

Підписатися на розсилку Суспільного
Read more!