День народження Павла Тичини. Про трагічну долю поета і відносини з "шістдесятниками"

Шістдесятники були першим поколінням поетів, які мали б сформуватися під впливом Павла Тичини. У світі, де в Україні першої половини ХХ століття не існує соцреалізму та насильства над мистецтвом, Тичина мав би бути поетом-богом, з яким шістдесятники були б змушені по-античному боротися не на життя, а на смерть.

Страх впливу, бажання захистити власну поетичну уяву мало спонукати шістдесятників до іронічних та агресивних ігор з авторитетом Тичини. Втім, позапоетична реальність перетворила цей сюжет з вітальної історії конфлікту генія минулого та натхнення сучасних поетів на трагічну історію співчуття та літературного виживання.

До дня народження поета 23 січня в програмі Олени Гусейнової "Пряма мова" говоримо про Павла Тичину та його складні стосунки з шістдесятниками – або навпаки. В ефірі Радіо Культура дослідник шістдесятництва, академічний працівник Інституту Східноєвропейських студій, Філософського факультету Карлового університету у Празі Радомир Мокрик.

Високовольтна лінія духу

Загальний термін “шістдесятники” – це когорта різних самобутніх людей, з різними підходами та уявленнями про літературу загалом. Талановита молодь, яка шукала своє місце в літературі, яка виросла під час війни, пройшла через радянські університети з усіма ідеологічними бонусами: участь в комсомолі, пізній сталінізм. Усе це, без сумніву, відображалося на їхньому світогляді.

Вплив на них “Розстріляного відродження” був чи не визначальним. Ліна Костенко сформувала це в тезі: “Вони підхопили високовольтну лінію духу від попереднього покоління”. Але це відбувалося поступово. Свої перші кроки в літературі вони робили тоді, коли в 50-х роках існував певний канон радянської літератури: Максим Рильський, Микола Бажан, Володимир Сосюра. І патріарх всього цього процесу – Павло Тичина.

Молодий Павло Тичина

Авторитет Тичини був багатогранним. Він був офіційно пропагованим і активним поетом. Фактично, творцем соцреалістичного канону, який тоді проштовхувався. Також Тичина був визначним політиком – народним комісаром освіти, а згодом і головою Верховної Ради УРСР. Це надавало йому серйозної політичної ваги. Але для шістдесятників він був, в першу чергу, геніальним поетом і автором “Сонячних кларнетів”. Цей поетичний авторитет вирізняв його навіть на тлі дуже неординарного покоління "Розстріляного відродження".

Конфлікт поколінь

Літературний процес передбачав комунікацію між поколіннями – і на певному етапі вона була достатньо жвава, була підтримка, обмін думками. З часом, коли шістдесятники починають більш критично ставитися до радянської дійсності та до радянського літературного процесу, вони починають дистанціюватися від старшого, “офіційного” покоління.

Василь Стус казав, що ранній Тичина належить до найвидатніших поетів XX ст. в світовій культурі.

“Шістдесятники” були поколінням молодих ідеалістів, тому пристосуванство Тичини до радянської дійсності було для них неприйнятним. Коли в 62-63 роках на них почався тиск зі сторони влади, вони намагалися опонувати офіційному соцреалістичному канону. Тичина був тим, хто його уособлював, хто до останнього тримався за офіційну інтерпретацію літератури. Саме це літературне самогубство найбільше обурювало шістдесятників.

Безпосередніх втручань Тичини в тексти шістдесятників не було. Проте він розумів, що відбувається. Розумів, що ламає свій талант, і навряд чи хотів ламати інших. Проте в публіцистичних статтях він був одним із тих, хто критикував шістдесятників. Писав, що це молоде покоління кудись не туди рухається – на відміну від того ж Рильського, який їх відкрито підтримував, навіть у часи, коли почалася критика.

Юний і зрілий Тичина

Тичина і Ліна Костенко

Перша його точка дотику з шістдесятниками відбулась в 1945 році. Народний комісар освіти Павло Тичина приїхав в школу №123 міста Києва, де навчалася старшокласницею Ліна Костенко. Вчителі запропонували подарувати шановному гостю збірки своїх віршів – і Костенко це зробила, вони збереглися в архіві Тичини.

Фото: Музей-квартира Павла Тичини

Дві збірки Ліни Костенко "Проміння землі" — першу Павло Тичина придбав, а згодом отримав таку ж, але з дарчим написом авторки

Якийсь зв’язок тривав і в 50-х роках: у щоденниках Тичини записано, як він хвалить Костенко, стежить за розвитком її кар’єри. Судячи з усього, ця комунікація була без конфліктів, на цьому етапі про критичне ставлення не йдеться.

Розвиток цього спілкування характеризує динаміку літературних процесів. Відомий епізод, коли Тичина у 60-тих роках перетнувся в спілці з Костенко і запропонував їй написати вірш до офіційних річниць – щось пафосне, оптимістично партійне.

Костенко йому доволі різко відповіла: “Павле Григоровичу, у вас це виходить значно краще, тому ви їх і пишіть”.

Тоді колишні кумири для молодих шістдесятників починаються сприйматися по-іншому.

Але є такий момент. Після смерті Тичини в 1969 році вийшла його збірка з передмовою Леоніда Новиченка, офіційного стовпа соцреалізму. В ній Новиченко партійно інтерпретував спадщину Тичини і написав, що “дореволюційний Тичина помер, бо його “Сонячні кларнети” – неправильні”.

Новинченко подарував збірку Ліні Костенко, але, прочитавши передмову, вона зустрілася з Новиченком і сказала, що “Це не Тичина помер – це ви його вбили.” Очевидно, що приходить якесь переосмислення трагічності долі.

Треба розуміти неоднозначність Тичини. В повоєнний час він сприймається як партійна номенклатура.

Наприклад, Дмитро Горбачов влучне написав про покоління “розстріляного відродження”, що єдине, кого повністю зламати психологічно – Тичина. Що він став боятися всього, навіть в той період, коли вже Рильський і Бажан почали писати вільніше. Тичина був психологічно зламаний.

Тичина і Микола Вінграновський

Микола Вінграновський розповів історію, яка відбулася в 1963 році, коли на зустріч Хрущова з інтелігенцією в Москві приїхали зубри української літератури. Тичина з Вінграновським йшов по Червоній Площі, коли почалась зміна варти біля Кремля, і солдати дали залп. Тичина настільки перелякався, що ледве не впав. Вінграновський мусив його заспокоїти, що ілюструє важкий психологічний стан Тичини.

Щодо неоднозначності також є одна історія від Євгена Сверстюка. Коли одного студента хотіли виключити з університету за, буцімто, буржуазний націоналізм, колегам вдалося домовитися про зустріч з Тичиною, який міг би зарадити. Студент прийшов до нього в кабінет, пояснив ситуацію, але Тичина його висварив. Він кричав, що як ви смієте з таким до мене приходити.

Студент хотів виходити, коли Тичина жестом показав “зачекайте мене на вулиці”. Через декілька хвилин, наздогнавши студента, Тичина пояснив, що його кабінет прослуховують, тому він не може говорити в приміщенні. Але він допоможе – і справді це зробив, що показує трошки інший вимір Тичини як людини.

Павло Тичина і Василь Стус

Стус писав у своєму есе, що вперше Тичину побачив на зустрічі в інституті літератури, а другий раз описує вже похорон Тичини. Особистих контактів майже не було, але існував метафізичний зв’язок. Стус захоплювався раннім Тичиною, багато про це писав, і водночас аналізував процес занепаду, літературного самогубства Тичини.

“Феномен доби” – це значно ширший текст, ніж просто про Тичину. Наприкінці Стус пише, що XX ст. вимагало від митця серйозного характеру, який був би здатен витримувати надлюдські перенавантаження. І що в Тичини цього характеру не було, і що доля Тичини звинувачує і застерігає.

Зокрема про те, що на прикладі історії Тичини ми дізнаємось про нашу добу значно більше, ніж з розповідей істориків і якихось досліджень.

Для Стуса важливий цей момент: як поет зміг чи не зміг протистояти тиску системи. Саме різниця в тому, що те, в чому Стус звинувачував Тичину – Стус сам продемонстрував, що поет може мати такий характер і протистояти системі до кінця.

Читайте також