"Поруч лежав загиблий, а ми вже мали ховатися в укриття" – інтерв'ю з учасницею війни на Донбасі

Ексклюзивно
Юлія Кіріллова, волонтерка, учасниця війни на Донбасі, фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Понад 50 тисяч жінок служать у лавах Збройних Сил України. 900 з них очолюють роти, взводи та батареї у зоні конфлікту. 28-річна Юлія Кіріллова у 2015-му доброволицею пішла у 25-й батальйон "Київська Русь" і служила на Донбасі до осені 2016-го. Ще до служби Юлія була волонтеркою. У зоні бойових дій на Донбасі під час обстрілу загинув її чоловік. Згодом вона сама пішла служити й без військової освіти отримала посаду розвідниці-гранатометниці, а також працювала парамедиком. Напередодні Дня захисників та захисниць України Суспільне поговорило з Юлією про бойовий досвід, допомогу пораненим та втрату близьких, а також про гендерні стереотипи в ЗСУ та упередження щодо привітань військовослужбовиць.

“Важко сказати, що вплинуло на моє рішення: чи Майдан, чи якась там подія. У моїй країні розпочалася війна, відкрита збройна агресія і мій обов’язок, як громадянки України – захищати свою країну, її територіальну цілісність та суверенітет. Своїх батьків, родичів – свою родину. Тому не було вагання йти чи не йти, я вважаю це своїм обов’язком".
Фото: Суспільне

Як рідні відреагували на ваше рішення піти на війну?

Як всі рідні. Переживали. Так, колись недосипали, хтось більше, хтось менше. Хтось плакав, хтось – ні. Але рідні завжди переживають через своїх близьких, особливо, якщо вони йдуть на війну. Я дуже вдячна своїм близьким, що вони турбувалися про мене та переживали. Підтримували мене.

Як опанували нові навички? Що було найскладнішого?

Усе давалося легко. Єдине, що було складно і неприємно – це, мабуть, погодні умови, до яких доводилося призвичаюватися. Але коли ти робиш справу і розумієш для чого ти це робиш – то будь-які складнощі, негаразди, вони залишаються з рештою на другому, третьому, а то й десятому плані.

Як ви адаптуватися до життя в умовах війни?

Ще до того, як офіційно мене взяли до Збройних Сил України, я неодноразово їздила в зону бойових дій, як волонтер. Потім був період, коли довелося стати парамедиком-добровольцем, це було за часів Дебальцевого21 січня — 18 лютого 2015 року були бої за Дебальцеве, Донецької області. . Тому коли вже я офіційно прийшла служити до армії, мені було легко і просто, тому що я розуміла куди я їду, що мене очікує і як мені діяти в тій, чи іншій ситуації.

Ви, людина без військової освіти, отримали посаду розвідниці-гранатометниці. Як?

Коли мене тільки мобілізували до лав ЗСУ – мене мобілізували, як діловода. Оскільки, справді, я не маю військової освіти. Я раніше не проходила строкової служби. Але після призову, нас відправили на навчання на полігоні, тоді мене перевели до розвідвзводу і там вже отримала цю посаду.

Але згодом, нас перевели, всіх дівчат, які були в батальйоні й обіймати посади гранатометників і снайперів, нас всіх перевели на більш “жіночі” посади. Так звані. Кухарів, діловодів і т.д. Мене перевели ще з однією дівчинкою-снайпером на посаду санінструкторів.

Фото: Суспільне

В одному з інтерв'ю ви розказали, що ваша карета "швидкої" потрапила під обстріл...

Це була ще ніч 9-го липня. Я саме повернулася з наряду, ми лягли спати. І раптом по рації я почула страшний просто крик про те, що позиції наші обстрілюють. Розстрілюють наш розвідвзвод. Хлопців, з якими я служила, де я була гранатометником – це були рідні люди. І коли я почула, що є 200-ті і 300-ті (загиблі й поранені, ред.), у мене завмирало серце. Я просто молилася, щоб усі з них були живі, хоча розуміла, що стріляють по них і, на жаль, є втрати. Коли ми дісталися наших позицій – світало. Хлопці почали потроху виходити, виводити поранених. І потім, ми вже безпосередньо пішли на місце, коли закінчився обстріл, забирати загиблих. Коли ми вже повернулися до автівки – знову почався обстріл… Сказати, що було якось чи то страшно або було взагалі не страшно – це нічого не сказати. Я дуже хвилювалася за тих, хто ще залишився там. Я дуже переживала, що в нас поруч з машиною ще лежав загиблий, а ми вже мали ховатися в укриття, а він там залишився і ми не встигли його сховати. Але я щаслива, що більшість хлопців, які тоді зазнали поранень, зараз одужали. Ми зараз зустрічаємося, згадуємо той день, згадуємо тих, кого вже немає з нами. І, знаєте, ця дружба певно залишиться з нами на все життя. Бо це хоч і трагічні спогади, але той день подарував мені найближчих і найрідніших людей.

Що саме для вас стало найскладнішим у роботі парамедика на Донбасі?

Коли людина кричить від болю. Ти хочеш якось полегшити її біль, але боїшся до неї доторкнутися. І для мене перебороти цей страх було досить важко, хоча я в принципі розуміла, що мені потрібно робити. Але завдати ще більшого болю, мабуть, було тоді найскладніше. Коли почалися перші втрати, коли на руках помирають люди, або коли в швидкій ви їдете – людина помирає. Насправді це дуже складно. Ти хоч і абстрагуєшся від цього, але певною мірою це все проходить крізь тебе. На той момент мені було складно втратити когось.

Чоловік Юлії – Даніл Кіріллов також пішов в АТО добровольцем. Він загинув під час обстрілу, поблизу селища Степанівка, у Донецькій області, напередодні свого 24-го дня народження.

Ще коли загинув мій чоловік, я була волонтером. І коли він загинув, так, мені було складно, але я зрозуміла, що від того, що я буду розкисати, або на стіни лізти – від цього нічого хорошого не буде. І я далі продовжила свою роботу.

Волонтерка, учасниця війни на Донбасі Юлія Кіріллова, фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Чи був у вас "оберіг" на війні?

Малюночки моїх племінників. Вони завжди були зі мною. Мені моя племінниця Діанка і племінник Назар малювали малюнки. З класом вони робили різні браслетики нам. Більшість цих речей в мене збереглася вдома.

Коли повернулися з фронту?

Мій наказ про демобілізацію підписали 14 жовтня 2016 року. Це в мене був такий подарунок до Покрови. Тоді ж я приїхала додому. На вокзалі зустрічали рідні та друзі. Мене та мого кота.

Кіт також повернувся з вами з війни?

Так, це моя киця. Це була десь весна 2016 року і хлопці нам принесли таку малесеньку коробочку, яка пищала. Я туди, а там було троє кошенят, в яких ще навіть очі були заплющені. Я годувала їх з піпетки й готувала їм спеціальні суміші для годування. Ніби немовля в мене були. І одна з них, моя киця, приїхала в кошичку зі мною додому.

Що було найскладнішого в адаптації до мирного життя?

Відтоді почався такий період звикання, адаптації і розуміння того, що ти вже в принципі в цивільному суспільстві і тобі потрібно до цього звикати. Шукати роботу. Потрібно якось змінювати свій темп життя та розпорядок дня. І звикати до цього було трохи дивно. Але можливо навіть цікаво, тому що на той період з тими, з ким давно не бачилася – тому для мене це було хвилююче.

Чи відчували ви упередженість через поширену думку, що війна – справа чоловіків.

Упередженість та стереотипність – це проблема нашого суспільства. І на той час, коли я повернулася з армії, це відчувалося більш гостро. Коли ти повертаєшся, тобі необхідно пройти безліч бюрократичних процедур. Стати на облік. Принести довідку про довідки. Сходити в одну, іншу установи. І от коли ти приходиш і кажеш: “Ось мені потрібно стати на облік”, а тебе запитують: “А чого ваш чоловік не прийшов?” І я кажу: “Та це я для себе, це я стаю на облік”. І у відповідь: “А ви що, учасник бойових дій? А де ви були? А що ви там робили?”.

І знаєте, тоді це було досить неприємно і відбивало будь-яке бажання оформлювати ці документи. Проте це потрібно було зробити, хоча я не з тих, хто їздить у громадському транспорті за посвідченням.

Фото: Єлизавета Серватинська / Суспільне

Чи чули ви слова подяки від незнайомих людей?

На День Незалежності, коли відбувся Марш захисників та захисниць, виходила наша коробочка "Жіночого ветеранського руху" і коли всі дівчата стояли у формі, з прапорами, коли ми крокували центральними вулицями столиці і всі кричали: "Ось, дівчата! Дівчата йдуть! Наші захисниці!". Це було настільки приємно, нам аплодували, разом з нами плакали й це був момент справжнього піднесення. Ти розумієш, що так, дійсно, тебе визнають. Тебе поважають. І тобі вдячні. Тоді на Марші до мене підійшов хлопчик маленький і просто подарував мені прапор і сказав: "Дякую за службу". І це було дуже-дуже приємно. І я йому вдячна.

Дивіться також: Авіашоу, собаки, парад і Марш захисників: яким був День незалежності (фоторепортаж)

Цьогоріч в Україні вперше святкують "День захисника та захисниці України", як ви ставитеся до зміни назви?

По-перше, я вважаю, що це справедливо стосовно наших захисників та захисниць. Тому що наші дівчата і хлопці, вони досить сильні та відважні люди. І я вважаю, що цього дня ми маємо дякувати нашим захисникам та захисницям. Припинити нарешті оцю вакханалію з цими подаруночками. Хлопчикам і дівчаткам в дитячих садочках, школах. Люди, схаменіться і припиніть! Це свято військових! І вітайте і дякуйте лише військовим! Тому що це лише їхнє свято!

Юлія мріє народити дітей, хлопчика та дівчинку. Каже, була б не проти, аби діти пов'язали майбутнє з армією.

Читайте також: як Київ відзначатиме День захисників і захисниць

Читайте нас у Telegram: головні новини України та світу

Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: story@suspilne.media. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!