Ми не можемо бути всюди одночасно, але в сучасному світі, щоб побачити, що відбувається у будь-якій точці світу, варто просто зайти у соцмережі чи відкрити сайт якогось медіа. Ми за день бачимо сотні фотографій. Про сюжети більшості світлин забуваємо за кілька хвилин, але є й такі, що впливають на нас сильніше, інколи навіть травмують, якщо людина не готова до чутливого кадру.
Фотографії з масштабних трагедій з жертвами завжди викликають інтерес, але також провокують дискусії про те, де саме проходить етична межа. Світлини з загиблими в авіакатастрофі літака MH-17 у небі над Донбасом у 2014-му розпалили суперечки у світових медіа про те, чи варто було публікувати знімки з рештками тіл та особистими речами жертв. Тоді фоторедактори та головреди багатьох видань вийшли з колонками: одні про те, чому приймаються рішення публікувати, інші — чому це погана практика.
Світлини українських фотографів і фотографок з місць обстрілів, похоронів та прощань з військовими також неодноразово викликали дискусії. Знімки зі Святошинського району Києва у ніч на 24 квітня, де після влучання російської ракети під завалами будинку загинули 12 людей, запустили черговий емоційний спір у соцмережах. На тлі цієї суперечки наша фоторедакторка Вікторія Курчинська розповідає, як Суспільне працює із фотографією.
***
20 років — той час, що я у фотожурналістиці, 15 з них — в ролі фоторедакторки, 11 — фоторедакторки у війні. Через мене за цей час пройшли мільйони фотографій сотень фотографів і фотографок. Спочатку для друкованої газети, пізніше — для веба. Я думала, що вже настільки атрофована професійно, що "по-людськи" мене практично неможливо вразити. Але на другий рік повномасштабної війни сталась Гроза і я побачила світлину з людськими руками і нутрощами в алюмінієвому відрі.
Я працюю на Суспільному вже п’ять років, три останніх з них ми з колегами розвиваємо відділ фотографії — у Києві та в регіональних хабах й бюро. Робота фоторедакторів зазвичай не публічна. Моя задача — працювати з фотографами і фотографками, робити їхні роботи публічними і впізнаваними.
Ми працюємо за редакційними стандартами, які зрозумілі й прозорі, озвучуються кожному і кожній, хто приходить працювати в редакцію. Не шокувати контентом заради того, аби просто вразити аудиторію, поважати гідність героїв матеріалів, попереджати читачів про те, що в тексті, який вони відкривають, є чутливі знімки — ось декілька з них. Тим не менш, ми всі люди, і людський фактор завжди присутній. Але це нормально — у кожного свій рівень емпатії, ми працюємо в складних умовах, одинадцятий рік у війні, інколи по-різному реагуємо на одну і ту саму фотографію. Для когось це "за гранню", а хтось скаже: "маємо це показати світу, бо Росія вбиває наших людей". Нічого нового, ви все це читали і чули в соцмережах. Всередині нашої редакції час від часу також виникають дискусії. Але є особистий погляд, а є правила, за якими працюють медіа, зокрема і Суспільне.
Коли я обираю фото для публікації, як фоторедакторка ставлю собі певні етичні питання: чи впливає на розкриття теми ця чутлива фотографія? Чи тільки цим фото можна висвітлити ту чи іншу проблему? Чи матиме такий же вплив сусідній кадр (чи інший), який більш етичний? Ми точно ніколи не замовчуємо воєнні злочини, але чи можемо розповісти про них візуально "інакше", не "в лоб", не мертвим тілом, де люди по обличчю впізнають своїх рідних?
Перш ніж фотографія опиняється перед вашими очима у медіа чи соцмережах вона проходить шлях від виробництва до публікації. Чи відповідальні фотокореспонденти за те, які світлини знімають? Звісно. Чи мають вони самоцензурувати себе, припустимо, на місці обстрілу? Ні. Робота фотокорів — знімати те, що насправді відбувається. Але чи обирає фотограф чи фотографка як саме це показати? Звісно, так. Читачі завжди бачитимуть світлину з перспективи їхнього погляду. Я думала про це цими днями, коли читала суперечки в соцмережах про етичність роботи фотографів.
Але робота "в полі" — це лише перший етап. Далі з зображеннями працюють редактори. Публікація того чи іншого знімку, якщо він очевидно може травмувати аудиторію, — це їхня відповідальність. Редактори мають аналізувати, обирати зі всіх фото ті, що насправді важливі. Памʼятати, що фотографія може і має викликати емоцію, ставити складні питання, показувати страшну реальність. Але вона не має бути ілюстрацією насильства заради того, щоб просто вразити. Репортажна фотографія також не має бути інструментом пропаганди, чи навіть контрпропаганди. Точніше, звісно може, але це вже історія не про журналістику.
Колись українські фотографи й фотографки дивились на світлини іноземних колег з воєн, і хтось мріяв потрапити на одну з них. А потім почався Майдан, Крим, Донбас, катастрофа MH-17. Війна сама прийшла до нас. Те, що ми — і журналісти, і громадяни країни, на яку напали — ускладнює роботу. Інколи важко бути "над", бо ми вже від початку "в". Це додаткові виклики для медіа, в яких дотримуються етичних норм, стандартів журналістики, та і просто вмикають критичне мислення під час роботи.
Я думала нещодавно про те, що у нас є вже, мабуть, третє покоління фотокорів, які ніколи не працювали без війни, без тіл, уламків, без того, аби подумати: "це вже не окей". Тому, думаю, має бути негласна угода всередині фотоспільноти про певне розуміння різниці того що саме ми знімаємо, а що, і кому, і коли показуємо назовні.
Ракетний обстріл селища Гроза на Харківщині — мій особистий момент "зламу". У той день, передивившись десятки фотографій у перші години після удару, я намацала свою межу професійної терпимості. Відро з останками мене "перезапустило" і як фоторедакторку.
На той момент з нами вже сталась Буча, Ізюм, катівні у Херсоні. Але Гроза, де в один момент загинула половина села, а частини їхніх тіл збирали ті селяни, що вижили — ці фотографії щось у мені перемкнули. Ми тоді думали в редакції як працювати з трагедією такого масштабу. Розповіли історію родини — дітей, які втратили батьків і бабусю, і ця історія також про те, як в межах журналістської етики працювати візуально з темою втрати, прощання, похорону. За рік після цього ми також зробили спецпроєкт з людьми, які втратили рідних в Грозі. І він — приклад розповіді про складне через фотографію. Ми зняли портрети людей, які тримаючи в руках світлини загиблих родичів, ще раз нагадали про них. Всі ці знімки врешті склалися в історію про те, як одна ракета може вбити пів села.
Підсумовуючи, я б хотіла, щоб і медіаспільнота, і фотоспільнота, і наша аудиторія включали критичне мислення і підходили розумно до створення, публікації та споживання візуального контенту. Є грань між тим, що вражає, і тим, що травмує, і наша задача — бачити цю тонку червону лінію.