Якими були міські сиротинці в роки Голодомору. Розповідає дослідниця

Якими були міські сиротинці в роки Голодомору. Розповідає дослідниця

Якими були міські сиротинці в роки Голодомору. Розповідає дослідниця www.istpravda.com.ua

Завідувачка відділу історичних досліджень «Інститут дослідження Голодомору» Національного музею Голодомору-геноциду Інна Шугальова почала досліджувати тему міських сиротинців Радянської України в часи Голодомору після того, як стала відома історія Запорізького будинку немовляти, що розташовувався на вулиці Рози Люксембург, 7 (нині - вул. Олександрівська). Про результати своїх історичних розвідок Інна Шугальова розказала в програмі Українського радіо Запоріжжя “Це свої”.

Перша світова війна, а також Національні визвольні змагання 1917-1920 років викликали сплеск дитячої безпритульності та бездоглядності - сирітство стало масовим, багато дітей опинилися на вулиці через соціально-економічне жебракування. При цьому у декого все ж були батьки, але вони не могли забезпечувати свою малечу.

Сиротинці після Першої світової

Притулки створювали за національним принципом (для німецький або єврейських дітей тощо), різнилися за хворобою, на яку страждали вихованці, були для бездоглядних дітей чи злочинців і, навіть, для малолітніх повій. Додамо, що у цей час впроваджується нова педагогічна концепція, яка передбачала вилучення дітей з родини одразу після народження і передачу немовлят до дитячих будинків: мовляв, держава повинна виховувати, а батьки - працювати. Ця концепція не була реалізована в повній мірі, оскільки, також не вистачило коштів.

Втім, найпотужнішим поштовхом для зростання дитячої безпритульності та бездоглядності став Голод 1921-1923 років. Тоді особливо постраждав Запорізький регіон, Херсонщина та Миколаївщина - тут голодувало близько півтора-двох мільйонів населення. У той самий час радянцями впроваджувалася свідома політика замовчування голоду і на південь України завозили евакуйованих дітей з Поволжжя (“офіційно” голодувало лише воно). При цьому жодних можливостей для організації життя та побуту цих дітей не було.

Тоді ж з'явилася ідея переобладнати колишні садиби поміщиків або заможних громадян під заклади соціального виховання. Втім, всі ті будівлі потребували ремонту, а грошей бракувало. Не вистачало і фахових медичних та педагогічних фахівців. До прикладу, у Дніпропетровській області притулок на 100 дітей обслуговувало дві жінки. Одна з яких була кухаркою та завідувачкою, інша - вихователем і медиком одночасно. Тож, дуже часто притулки перетворювалися у такі закриті заклади, де не було створено жодних умов не тільки для розвитку особистості, а й гідного існування.

"У Запоріжжі один з притулків розташовувався на сучасній вулиці Фортечна. Тоді виникла ініціатива запорозьких комсомольців відкрити притулок у будинку колишнього міського чиновника (наразі будівля не збереглася). Відремонтувати споруду не вистачало грошей, а тому було вирішено замість вибитого скла просто забити вікна дерев'яними дошками, двері також забити дошками, каналізації не було. Тобто умови, в яких перебували діти, вони були абсолютно не прийнятні”.

Система патронатів

В середині 20-х років з'являється нова категорія безпритульних малолітніх - втікачі із дитячих будинків. Виявилося, що боротися з безпритульністю майже неможливо. Тож, з 1927 року держава “перекладає” відповідальність з себе на плечі селян та робітників.

Сиротинці у роки Голодомору: смертельний вимірУНІАН

Відроджується таке явище як “патронування”, коли групу дітей (3-5 осіб) поселяли в чужих родинах (у Сімейному кодексі України 1919 року - «Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку» - патронат визначався небажаною формою опіки над дітьми - ред.). Однак і ця система була настільки недосконалою, що негласно її називали “фабрикою янголів” - такою високою була смертність дітей у патронатних сім'ях, які самі бідували через злиденність.

“Смертність дітей на патронатах досягала 50% навіть протягом 20-х років. Тим не менш у 1927 році на офіційному рівні влада оголошує патронат, як альтернативну систему виховання. Звичайно, за дітьми ніхто не доглядав, їх мали перед передачею до родин забезпечити одягом, взуттям літнім та зимовим, а також раз на місяц інспектувати соціально-побутові умови. Тим не менш, це перетворилося у звичайне “підкидання” дітей до родин."

У містах створювалися так звані "робітничі патронати". Тобто, робітників цехів зобов'язували брати на виховання кількох колишніх дитпритулківців. Ситуація складалася так, що діти залишалися також бездоглядними, оскільки колективне доглядання не мало того педагогічного ефекту, який передбачався. Тим не менш, державні чиновникив вперто це ігнорували, не помічали і вважали патронат такою системою, яка зможе розвантажити дитячі притулки і зніме відповідальність з плеч держави та перекладе її на українців. Така політика не принесла позитивного результату - кількість безпритульних не зменшувалася.

Реформа інтернатної системи

Наприкінці 20-х років ХХ сторіччя в Радянській Україні діяли 365 тисяч установ інтернатного типу, з них - 264 дитмістечків та комун. Втім, 1931 року радянська влада на офіційному рівні заявила: дитяча безпритульність подолана остаточно. Тож, починається скорочення кількості дитячих притулків по всій країні: у них забирають території та приміщення, а дітей поселяють у маленьких кімнатах.“Наприклад, в Харкові у найбільш облаштовану частину дитячого будинку заїхав райвідділ міліції, а 90 дітей, що там жили розмістили в кімнаті на 30 місць”, - розказує дослідниця Інна Шугальова.

У 1931 році заклади соціального виховання виводять з-під державного фінансування і тепер ними повинні опікуватися місцеві бюджети. Це також стало початком масової нестачі продовольства, хліба, і звичайно товарів повсякденного вжитку. В дитячих притулках саме з 1931 року, на який припадає початок примусової колективізації.

Сиротинці у роки Голодомору: смертельний вимірwww.encyclopediaofukraine.com

Починають фіксувати смертність. Тобто, місцеві бюджети не спроможні забезпечити дитячі притулки, тому що вони змушені виконувати непосильні норми хлібозаготівель. Отже, діти опиняються у пастці.

“Завідувачка Софієвської дитячої колонії (нині - місто Вільнянськ) записала, що колонія залишилася без будь-яких продуктів харчування. Всі корпоративні організації колишньої Запорізької округи відмовляються постачати продукти харчування, мотивуючи це тим, що дитколонії зняті з планового постачання, а позапланових фондів немає. Трапляються випадки, коли діти йдуть босоніж у села здобувати собі їжу. Тож, перші голодні смерті припадають саме на кінець 1931-го року."

Деякі керівники закладів тимчасового соціального виховання постійно повідомляли у Харків, тодішню столицю України, що стрімко зростає кількість безпритульних, підкинутих дітей на подвір'я закладів соціального виховання. На початок 1932 року сиротинці та притулки були перевантажені на 300-400% відсотків.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України знайдено телеграму одного з керівників дитячого притулку молдавського міста Тирасполь (до 1940 р. Молдова входила до складу СРСР - ред.). Директор притулку пише Григорію Петровському (був одним із керівників Радянської України - ред.): Якщо ви хочете подивитися як вмирають діти від голоду, або хочете бачити квіти на асфальті опухлими. Якщо ви хочете дійсно надати дітям допомогу, то надішліть свого представника на Молдавію і ви побачите жах, який перевершує голод 21-го року. З повагою, друг дітей.

Про товариство “Друзі дітей”

27 січня 1921 року було створено «Деткомиссия ВЦВК» (Комісія з поліпшення життя дітей) на чолі з Феліксом Дзержинським. Головною метою, після забезпечення житлом, в ході боротьби з безпритульністю, стало навчання безпритульних грамоті. Крім Наркомату освіти цими проблемами займалися і громадські організації, в тому числі «Фонд імені В. І. Леніна для надання допомоги безпритульним дітям». У 1925 році в СРСР було створено товариство «Друзі дітей». Організація мала опікуватися дітьми на громадських засадах. Стати членом товариства міг кожен бажаючий.

Інспектори “Друзів дітей” відвідували заклади тимчасового соціального виховання і складали свої висновки про умови перебування в них дітей. Спочатку це були рукописні документи, згодом з'явився навіть формуляр, куди вписували, наприклад кількість приміщень, їхній стан, санітарні умови, описували ставлення до вихованців працівників сиротинців та притулків, а також настрої самих дітей, тощо. Вражає достатня об'єктивність цих актів. Тим не менше, 1932-33 роки, коли починається, власне, масова смертність дітей, акценти у діяльності “Друзів дітей” суттєво змінюється. Наприклад, у 1932 році товариство опікувалось створенням табличок з назвами вулиць."

У 1932 році катастрофа набуває свого піку. Відтак, один із інспекторів від громадської організації “Друзі дітей” пише про Ногайський дитячий будинок, що до раціону входило лише 150 грамів хліба на день (хліб тоді був дуже вогкий, тож 150 грамів - це зовсім маленький шматочок), капуста, зварена на воді, - тричі на день, а також інколи до капусти давали манну кашу - 50 грамів на особу. У дошкільній комуні видавали літр молока на 50 дітей (по 1-2 чайних ложки). Загалом комуна була розрахована на 90 дітей, але там перебувало 280.

"Інспекторка згадує, що її вразила поведінка тих дітей - вони вихоплювали один в одного їжу, їли руками, посуд їм не видавали, бо відповідальний за господарську частину боявся, що діти його розібють. На момент інспекції, що припала на лютий 1932 року, у клунях залишалося 6 кг цибулі і один мішок картоплі, облитої керосином. Найближча поставка проводольства очікувалася лише у вересні. Одна з вихованок подібного закладу згадувала, що коли їх виводили влітку на річку, щоб покупатися, назад вони йшли і обдирали листя з вишень, а одного разу вона та її менший брат знайшли цуценя та й попросили кухарку закладу зварити його. І вона з сумом констатує: це був не останній раз, коли вона їла вареного цуценя."

Хлопець на ім'я Бернард Шоу

Радянський союз всіляко приховував факт Голодомору і великої безпритульності. Деякі іноземні туристи, що відвідували СРСР у цей період взагалі були глашатаями сталінського режиму. Серед них і нобелівський лауреат Бернард Шоу. Письменник двічі відвідує Радянський Союз (1931 р., 1933 р.). Останній візит, у липні 1933 року, так масово висвітлювався в пресі, що у Запоріжжі одного хлопця з дитячого притулку назвали Бернардом Шоу. Дитина померла від голоду. Причина смерті — "істощеніє" - так вказано в свідоцтві. Запис в акті реєстрації про смерть з'явилася за тиждень після від'їзду літератора.

Доктор історичних наук, професор Федір Турченко, наставник Інни Шугальової, каже: “Бернард Шоу був жертвою більшовицької містифікації. Процитую стосовно цього факту матеріал одного з джерел: «Коли Бернарда Шоу, який відвідав СРСР... європейські журналісти запитали про голод, він із властивим йому цинізмом відповів, що ніколи і ніде не їв так смачно, як в СРСР. Письменник загалом відзначався винятковою аморальністю та подвійними стандартами, попри те, що його міфологізована постать є одним зі зразків «моральності» в літературі XX століття». Бернард Шоу повністю заперечував факт українського голодомору й репресій проти української інтелігенції”.

Про Запорізький будинок немовляти

Запорізький будинок немовляти був розташований на вулиці Рози Люксембург, 7 (нині - Олександрівська). Тепер у цій будівлі розміщено Управління державної казначейської служби України у Жовтневому районі.

Сиротинці у роки Голодомору: смертельний вимірСуспільне Запоріжжя

За свідченнями краєзнавця Олександра Пенька, який першим почав досліджувати цю сторінку історії міста, щодня тут гинуло по 8-12 дітей, загалом впродовж 1932-1933 років у Запорізькому будинку немовляти вмерло 780 вихованців. Втім, справжній жах та обурення викликає інше. Поряд з цим сиротинцем були розташовані приміщення суду, прокуратури, міліції, ДПУ, міськкому партії, міськвиконкому, інші державні установи. Неподалік жили тисячі партійних і радянських службовців, що були на державному забезпеченні та завжди мали ситні харчові пайки, до яких входили крупи, м’ясо, жири, цукор, яйця, оселедці, свіжа риба, чай, молоко. Пайки постійно збільшували, про що збереглися відповідні документи. Якщо б хоч один раз на тиждень ці люди надали харчову допомогу нещасним дітям, немовлята мали б усі шанси вижити, - каже Інна Шугальова.

Марія Сидоренко, вихованка Дитячого будинку немовляти, народилася у 1928 році у селі Янчекрак (тепер – Кам’янське) Василівського району Запорізької області. Вона поділилася своїми дитячими спогадами про своє перебуванні в будинку немовляти зі своєю племінницею Ганною Нужною. Відтак знаємо, що чотирирічну Марію Сидоренко разом із сестрою Ніною родичі привели на базар і залишили. Батька дівчат заарештували у 30-му, мати померла, а рідний батько не міг вигодувати цих двох дівчаток. Він залишив їх на вулиці Базарній. Дівчатка стояли під сильним дощем і менша Ніна почала сильно плакати, але на них ніхто із перехожих не звертав уваги. Потім якась жінка забрала їх на ніч до себе додому, а зранку привела до Будинку немовляти. Ніна, менша, не вижила, хоча за нею й доглядала Марія (їй на той момент було 6 років), але їжі дуже бракувало. Марія згадувала: щодня вони ставали на коліна перед вікнами і дивилися, як мешканців притулку - дітей - вивозили підводами спочатку на цвинтар (він розміщувався за вокзалом “Запоріжжя-2”, де сьогодні починається Шевченківський район міста і тепер стоять господарські приміщення). Невдовзі цвинтар заповнився і дітей ховали просто у траншеї навколо Будинку немовляти.

У 1934 році, як згадують сучасники тих часів, батьки почали шукати своїх кинутих дітей та приходити до дитячих притулків і сиротинців, просили віддати їм їхніх дітей. Ці випадки не були дуже частими, бо не всі дорослі пережили Голодомор. Однак батько Марії та Ніни Сидоренко за ними прийшов. Чоловік не впізнав дітей, що вихователі вишукували на подвір'ї. Він вже збирався розвернутися і йти. Втім, через свою хворобу мав дуже специфічний кашель. І саме за цим кашлем Марійка впізнала тата і закричала “Тату! тату!” А були випадки, коли батьки приходили забирати дітей, а ті помирали просто в них на руках."

Про цифри і складність підрахунку

Дослідники наразі дотримуються позиції, що в роки Голодомору 1932-1933 років загинуло 3,5 млн дітей Радянської України. Але підрахунки ускладнені, адже не завжди офіційно фіксували смерті дітей. Крім того, книги реєстрації записів про смерть погано збереглися, а також записи в них вносили поспіхом та неохайно.

Ще один важливий аспект - перепис населення. Той, що був проведений у 1926 році, не враховував дітей до трьох років взагалі. Перепис 1932 року скасувати. Так само як і перепис 1935-го. Перепис 1937 року називають “розстріляним”, адже переважна кількість його листів була знищена за розпорядженням сталінського керівництва, а всі хто проводив цей перепис також підлягали репресіям. Кількість першокласників, які прийшли до школи наприкінці 30-х років ХХ сторіччя також не аналізували.

Категорії
ПолітикаЕкономікаКультураСвітСпортВідеоПодіїТоп дняПриродаРегіониСтильДітиНаукаТехнологіїУрбаністикаЇжаДомашні твариниЛюди