Боєць з Тернопільщини з позивним "Алі" воює в 12 бригаді спецпризначення НГУНаціональна гвардія України "Азов". Щоб захищати Батьківщину, чоловік повернувся з Німеччини. Під час мінометного обстрілу військовий отримав осколкове поранення і тепер проходить реабілітацію.
В інтерв’ю Суспільному боєць розповів, як оцінює сили противника, що думає про мобілізацію в Україні та як адаптувався до цивільного життя.
"Якби не пішов на війну, не зміг би дивитися в очі рідним"
Ти повернувся додому через поранення. Як його отримав?
Це поранення від мінометного обстрілу. Найбільш поширене поранення на війні. Прилетіла міна 120 калібру, осколками поранило ногу та руку.
Чи довго маєш проходити реабілітацію?
Поки не знаю скільки. Десь 21 день ще точно буде реабілітація, щоб повністю відновити роботу руки. Але чи вдасться це за цей час, ніхто не може сказати на 100%. Також розробляю ногу.
Після повного одужання плануєш повертатися до побратимів?
Це в якійсь мірі наш обов’язок. Якщо кожен після поранення буде казати, що він не повертається, то тоді тут не буде спокою. Всі жертви, які принеслися на даний момент, будуть марними, якщо я не повернуся назад.
Чому вирішив взяти до рук зброю та піти на війну?
Коли почалася повномасштабна війна, я був у Німеччині. У мене всередині якось почало шкребти. Я подумав про хлопців 18-ти років, які не вміють користуватися зброєю, але беруть її до рук, вчаться і йдуть воювати. У мене на той момент, на відміну від великої кількості людей в Україні, вже була військова підготовка і володіння зброєю. Я подумав, що я не зможу дивитися в очі своїм рідним, друзям та близьким, якщо буду відсиджуватися десь в іншій країні, поки тут хлопці воюють і кладуть життя. Тому я вирішив повернутися, бо якщо зараз не зупинити це там, на сході нашої країни, то потім ми не зможемо й тут жити, будувати сім’ю.
Де воював до "Азову"?
Воював у лавах ЗСУ. Це був наш тернопільський 35 окремий стрілецький батальйон. Тоді його створили окремим наказом Західного управління. У цьому батальйоні я проходив певний період служби. Але коли азовці повернулися з полону, мій товариш написав мені і я вирішив перейти в більш досвідчений і підготовлений підрозділ.
"Там хлопці мерзнуть, недосипають, боряться і гинуть, а тут всі байдужі"
Чи легко повертатися з бойових позицій у цивільне життя? Чи є речі, які тебе дивують або дратують?
Не дуже легко. Перебуваючи на фронті, ти думаєш, що тут всі допомагають і живуть на військових рейках. А повертаєшся до Тернополя і бачиш, що тут про війну ніхто навіть не думає. Перших п’ять днів ти думаєш, як взагалі це можливо, адже там хлопці мерзнуть, недосипають, боряться і гинуть, а тут всі байдужі. Але з другого боку, коли ти вбуваєшся, то розумієш, що є й хороша сторона. Бо маленькі діти, які з мамами ходять по місту, гуляють, не бачать війни і нове покоління виростає в спокої. Сподіваюся, що вони виростуть із правильним баченням.
Ви воюєте в різній місцевості, зокрема в лісах. Яку пораду дав би військовослужбовцям, спираючись на власний досвід?
Якщо взяти, що в нас 80% — це ліси, лісостепи та степова місцевість, то всім потрібно окопуватися. Всі лінуються і потім від цього дуже страждають, бо дуже багато осколкових поранень. Як каже мій друг Маямі: "Смерть нижче 30 сантиметрів землі не ходить". Але чомусь не всі в це вірять і слухають. Але так воно і є. Коли ти вкопаєшся навіть 30 сантиметрів до землі і ляжеш, коли буде обстріл, то 95% , що тебе це омине і ти будеш цілим.
"У росіян багато досвідчених бійців"
Як оцінюєш сили противника?
Якщо реально дивитися на їхні сили і оцінювати їх, то в нас дійсно один із найсильніших противників у світі. Дуже багато людей розказували та й можна було почути в новинах, що вони "чмобіки", що вони ніякі. Ні, в них є дуже багато спеціалістів, які також сильні, досвідчені і дуже точно володіють зброєю. Тому що не може країна, яка більш ніж 20 років є учасником усіх війн у світі, не вміти воювати. Як можна пересвідчитися за цей період війни, то де потрібно, вони кидають туди сили і не тільки м’ясними загонами воюють, а й спеціалістами, які досить серйозно працюють і роблять прориви.
"У нас мобілізація дуже лояльна"
До війни ти займався бойовими мистецтвами, постійно був у спорті. Як спорт допоміг тобі під час війни?
Спорт — це невід’ємна складова кожного воїна. Елементарно, коли ти одягаєш екіпірування, воно важить 10-15 кілограмів, плюс рюкзак штурмовий чи триденний — додатково 25 кілограмів, і це все потрібно мати здоров’я нести.
Чи є в тебе час займатися спортом на війні?
На війні є час тільки для того, щоб підтримувати свою фізичну форму.
Які найгарячіші бої пригадуєш?
Склалося так, що я завжди знаходжуся на якомусь такому етапі, коли мусів керувати та розставляти людей, казати хто і де має знаходитися та що робити. Якщо ми групою виходили на бойові, то виходили на підтримку людей, які сиділи на позиціях, щоб підсилити їх, а також підняти бойовий дух. В більшості виходили на нічні роботи з тепловізійними прицілами та гвинтівками та знищували ворогів, які наступали.
Що найважче для тебе у цій війні?
Найважче — це сприймати, що хлопці 18-30 років гинуть. А дивишся в Тернополі, тут чоловіки 30-40 років, дорослі мужики, ходять і навіть не замислюються над тим, щоб вдосконалювати свої навики і що може настати такий період, що їм потрібно буде піти туди і поміняти нас.
Твоя думка щодо мобілізації, яка триває? Що потрібно змінити і як можна заохотити людей йти воювати?
Особисто моя думка, що в нас мобілізація дуже лояльна. Я би усім людям призовного віку роздав повістки, пропустив їх всіх через медкомісію, дізнався, що ці люди вміють, в яких напрямках могли би працювати. Це не означає, що їх потрібно зразу забирати воювати, ні. Тоді зробити їм підготовчий курс, наприклад, раз у тиждень викликати й навчати тактики, поводження зі зброєю, тактичної медицини. Давати їм мінімальні навички. Щоб у той момент, коли потрібно буде їх мобілізувати, щоб люди були мінімально підготовлені і надалі проходили курс, встановлений ЗСУ, для вдосконалення вмінь. Тобто, щоб мобілізовані люди були навчені, а не вчилися з нуля вже у війську. Таким методом я би підсилив нашу державу. Щоб у будь-який момент чоловік, який вважається захисником своєї сім’ї та держави, був готовий це робити.
"Після курсу молодого бійця люди кардинально змінюються"
Знаю, що новачки, які хочуть потрапити до "Азову", мають пройти курс молодого бійця. Розкажи детальніше, як він відбувається і як ви випробовуєте людей, які згодом стануть бійцями?
На даний момент підготовчий курс триває 5 тижнів. Новобранцям дають все з нуля. Навчаємо користуватися стрілецької зброєю, викладаємо топографію, інженерію, саперну справу та медицину. В "Азові" акцент роблять на медицину, у нас солдат має рівень знань, якщо порівняти із ЗСУ, напевно, ротного медика. Навіть якщо не дуже спортивна людина приходить на курс, це не означає, що вона його не пройде. Фізичну підготовку можна розвинути, головне бути готовим морально.
Якщо порівняти бійця, який лише прийшов до вас, і того, який уже пройшов курс молодого бійця, наскільки видно зміну?
Це кардинальні зміни. Тому що вони приходять ще такі "зелені", які більше часу сиділи в комп’ютері, максимальне навантаження для деяких — це була прогулянка, я не враховую хлопців, які займалися до цього спортом. Після курсу в них міняється бачення, вони стають серйознішими, мужнішими, відважнішими та морально стійкішими.
Я тебе завжди пам’ятаю веселим, усміхненим, ти завжди жартуєш. Чи змінила щось війна в тобі, можливо якісь риси характеру?
В загальному нічого не змінила, все так і залишилося. Позитивно дивлюся на все, все сприймаю з позитивом. Але коли дають завдання, то перемикаюся і стаю серйозним. Аналізую все, підходжу до вирішення вже без жартів, аби виконати завдання і вберегти життя кожного солдата.
"Маємо згадати, якими були в перший місяць повномасштабної війни"
На твою думку, як усі ми можемо наблизити цю перемогу?
Наша країна, щоб наблизити перемогу, має згадати, якою вона була в перший місяць повномасштабної війни. Тому що тоді всі були єдині, всі були за одне. Кожна людина в кожному куточку нашої країни хотіла чимось допомогти, щоб пришвидшити цю перемогу. Саме тому наш загарбник не пройшов дальше. Бо всі працювали над тим, щоб його вибити з нашої території. А зараз всі притихли. Через те, що в медіа подають, що наш противник ніякий, ворог слабкий, що ми їх перемагаємо на багатьох напрямках, і це дуже людей розслабляє. Потрібно всім згадати, як це було, бо зараз нічого не змінилося, просто всі люди, які тут, розслабилися та поринули у свою буденність. Їм потрібно подивитися відео, що відбувається на фронті та в прифронтових містах, а якщо потрібно, то навіть поїхати і подивитися, що після себе залишають росіяни, які там будинки, села, міста. І тоді бачення швидко зміниться. Тоді би люди прокинулися, бо зараз вони сплять.
"Куплю мотоцикл і подорожуватиму Європою"
Що ти найперше зробиш після перемоги?
Поїду подорожувати Європою. Я й до війни хотів це зробити, але так склалося, що довелося воювати. Тому найперше, що зроблю – це поїду туром по Європі. А взагалі дуже хочу купити мотоцикл і мотоциклом поїхати. Просто хочу відпочити морально та фізично від цього всього. Колись хотів сам подорожувати, а зараз так склалося, що кількість друзів збільшилася, така собі італійська сімейка з побратимів. Тому нас, мабуть, багато поїде.
Тобто після війни продовжиш спілкуватися з побратимами?
Це вже не зміниш. Ти розумієш, що це дійсно ті люди, які готові за тебе життя віддати. Тому що, коли ви йдете з точки "А" в точку "Б", ви не знаєте, що вас чекає на точці "Б", ви знаєте це на 80%, але завжди є тих 20%, що хтось із вас може загинути. Тому якщо ці люди йдуть з тобою в бій, то з ними ніколи не буде проблем, якщо ви будете далі спілкуватися та допомагати одне одному.
Чи змінила війна твоє коло спілкування, чи відсіялися люди?
Відсіялися люди, яких я вважав своїми друзями. Здавалося, що ми йдемо в одному напрямку та рухаємося до однієї мети. А коли почалася війна, мобілізація, в когось не вийшло піти зі мною, хтось поїхав і так зв’язки втрачаються. Бо ти розумієш, що у вас різні бачення та різні цінності. Якщо замислитися, то ти навіть не шкодуєш, що так сталося, тому що життя розставило все на свої місця.
Деякі бійці кажуть, що є прірва між цивільними та військовими. Людина повертається з війни і людина, яка перебуває тут і не бачить цього на власні очі, вона не розуміє про що говорити з бійцем, а боєць відповідно не може нормально говорити з цивільним. Чи відчуваєш ти цю прірву в свідомості і як, на твою думку, ми можемо її зменшити?
Я цього не відчуваю, бо в мене таке коло спілкування, що всі якось дотичні до війни. Хтось воює, хтось на реабілітації, або волонтерить і допомагає, максимально старається чимось допомогти і бути корисним. А в загальному з такими простими людьми, які взагалі не мають стосунку до війни, то це більше їхній страх, аніж страх солдатів — про щось спілкуватися. Бо завжди що люди питають: "Як ти там?", "А що у вас там?", "А що там відбувається?", "А страшно? Стріляють?". Як я можу тобі це пояснити, якщо ти цього не зрозумієш? Як би ти не хотів, як би це не звучало, людина, яка не перебувала в цій зоні, вона ніколи не зрозуміє, що це таке. Тому просто не потрібно піднімати ці питання, доки тобі людина сама не починає про це говорити та розкриватися. Спілкуйтеся про те, що у вас було, яке у вас було дитинство, де ви проводили час, плануйте якісь відпочинки зараз, тобто спілкуйтеся так, як до війни. Дайте людині відпочити від того, що там. Вона завжди зможе повернутися на війну і нагадати собі про це. Бійці приїжджають сюди і хочуть відпочити від цього і навіть десь у глибині душі засумувати за цим, за своїми побратимами. Аби приїхати на війну з новими силами.
"Завжди найбільше переживає мама"
Як ти відпочиваєш? Розумію, що в тебе не зовсім відпочинок, а більше реабілітація, але як набираєшся сил, що робиш?
Дійсно, такий собі відпочинок у мене. Навіть, якби хотілося кудись поїхати, то не вийде, тому що кожного дня процедури, реабілітація. І сам собі десь день розписую: спочатку процедури, потім працюю з реабілітологом, потім у спортзалі розходжую ногу. Як виявилося, не так все просто. Здавалося б, не так сильно й зачепило, але коли даєш навантаження, наприклад, проходжу 5 кілометрів по біговій, то на наступний день вже важко ставати на ногу. Тому зараз нічого не можу запланувати. Хоча відпочиваю з друзями, спілкуюся з ними, іноді фільми дивимося, поїхати до рідних і близьких. Так я себе розгружаю.
Хто підтримує тебе, поки воюєш, і хто чекає на тебе вдома?
Мама підтримує, батько, сестра. Такий рідний, тісний круг. Хоча, коли я знаходжуся безпосередньо в зоні бойових дій, я навчив своїх рідних, що я лише пишу смс, я не телефоную. Бо можуть бути різні ситуації, а коли люди звикли телефонувати, а тут ти не береш трубки, то вони ще більше переймаються, зразу думають, що сталося. Тому в мене в сім’ї заведено, що я пишу смс, можу голосові повідомлення скинути або відео записати раз в тиждень, що в мене все добре, я на зв’язку. Але як то кажуть, завжди найбільше переживає мама, бо скільки вам би не було років, ви для мами завжди маленька дитина.
