Тернополянка Марія Маладика намагається врятувати від руйнувань оселю своєї бабусі. Хата збудована майже 100 років тому. Обійстя розташоване в Дітківцях Білецької громади на Тернопільщині.
Жінка розповіла Суспільному, що зберегла хату в її первинному вигляді. Доповнює виставку автентичний український одяг, меблі та посуд кінця 19 - початку 20 століття. Щоб побачити старовинні речі, в Дітківці на екскурсії приїжджають школярі та студенти.
"Це є традиційне житло галицьких селян кінця 19 - початку 20 століття. Найціннішими експонатами для мене є килими, які вишила бабуся. Цю хату побудували мій прадід і моя прабабуся Домініка, прадід Михайло. На комині є залишки дати — 1928 рік. Вони жили тут зі своїми батьками, у них було шестеро дітей. Це була сільська самодостатня оселя. У цій хаті я народилася. Вона мені тому така рідна, близька, тому ставлюся до неї дуже по-особливому".
Ідею, яка з’явилась п'ять років тому, Марія Маладика втілила у проєкт, який так і назвала: "Бабусина хата". Тут безплатно проводить екскурсії.
"Статусу музею в нас нема, тому що це дуже складна та систематична праця. Ведення музейної діяльності додає багато правил".
Бабуся була репресована, її вивезли до Сибіру, розповіла жінка. В одній з кімнат цього будинку зробили колгоспний магазин. Після повернення бабуся викупила у влади цю кімнату. З тих часів стіни, долівка та покрівля залишилися ті самі.
"У ті часи, коли дідо її будував, було панування Польщі на теренах нашої Галичини. Він узяв у поляків кредит на бляху. Тоді так сталося, що поляків вигнали і дідові не довелося виплачувати кредит. Ця бляха стоїть досі", — говорить Марія Маладика.
Старовинні меблі та посуд, знаряддя праці та ікони. Ці речі відтворюють атмосферу того часу.
"Скільки пам’ятаю себе, стільки пам’ятаю лавку з сердечками. Також пам’ятним є бамбетель і килимочок. Їх сусіди віддали мені зі своєї старої хати. В нас у селі було розвинене килимарство, утримували чорних овець, навіть мали свою ткацьку фабрику".
Марія зібрала в окрему колекцію рушники, які вишивали місцеві майстрині.
"На одному з моїх улюблених зразків видно, що для рушників не завжди брали суцільний шмат полотна".
Також зберігає у хаті частину колекції вишитих сорочок, яких у неї — майже сотня.
"Є весільна сорочка. Є сорочка, яку повністю зшили вручну. Це надзвичайно клопітка праця. Є зразки автентичного одягу. Цікаво, що свиту колись називали юпкою. Це верхній жіночий одяг. Чим більше було складок, тим багатшою була дівка", — сказала авторка проєкту "Бабусина хата".
У "Бабусиній хаті" оформили для показу дві кімнати.
"Пригадую ранкове світло з кухні, з закамарку, аромати, коли бабуся готувала сніданок. Спала я на ліжку з прабабусею, яка будувала цю хату. Збереглася світлина, на якій бабуся Домініка і дід Михайло разом. Я його не пам’ятаю, він помер на Сибіру. Але пам’ятним є те, що його місце на ліжку лишилося незачепленим, навіть є жердка, яка була тут з самого початку. Скриня була багатофункціональною, оскільки це і шафа, і стіл, і записник. Її також завжди показую дітям".
У другій кімнаті Марія Маладика зберігає два бабусині рушники.
"Коли бабусю забирали в Сибір, її вивели з хати в одній сорочці, в якій вона була, більше нічого на собі не мала. Залишки тієї сорочки вона привезла у рушничках".
Піч також збереглася до наших днів, справна й досі, каже жінка.
"Це вже зараз ми розмальовували, намагалися відтворити різні розписи: і семчуківку, і петриківку. В п’єцу готували всю їжу, випікали не лише хліб. Це давало й тепло".
Серед тих, хто підтримав її ідею з хатою — місцевий житель, студент-історик Сергій Петровський. Він служить у ЗСУ, на час зйомок перебував у відпустці. Чоловік допоміг частково відновити хату ззовні.
"Це — історія краю, нашого села. Як для історика, її відновлення є для мене святим обов’язком. Потрібно, щоб люди розуміли, де вони живуть, яке в них минуле. Ми місили глину, перемішували її з соломою і заліплювали діри, які там були, бо миші дуже сильно проїдали. Таким чином приводили оселю в порядок".
Щоб повністю реставрувати хату потрібні чималі кошти, каже Марія Маладика.
"Треба понад 100 тисяч гривень лише для того, щоб забрати верхній шар глини і побілити, щоб стіна не валилася далі".
Марія каже, їй пропонували за менші витрати збудувати копію хати.
"Але це вже буде копія, це зовсім інше. Бабусина хата для мене, як частина мене, моєї сім’ї. Тому я буду її максимально зберігати, скільки зможу, скільки Бог дасть мені сили. Вірю, що з’являться ресурси і ми зможемо подарувати їй друге життя".
