34-річний військовий Олег Притула пішов на війну добровольцем. Чоловік служить у стрілецькому батальйоні, бійці якого звільняли Балаклію. Зараз боєць у відпустці в Тернополі. Свою історію військовий розповів Суспільному.
Олег Притула з позивним "Адмін" приїхав з передової, щоб побути з рідними. Каже, через війну довго не бачився з сім’єю.
"Дуже скучив. Стараюся завжди з ними бути, пожити їхнім життям, якщо можна так сказати. В нас там зовсім інші будні".
Чоловік служить у 2-му стрілецькому батальйоні імені Тараса Бобанича "Хаммера" 67-ї окремої механізованої бригади "ДУК".
"До цього я ніде не служив, лише був на вишколах у "Правому секторі". Ми кожної неділі збиралися та тренувалися, освоювали тактику, медицину, стрільбу, всі речі, які потрібні на війні. Відповідно, 24 лютого, можна так сказати, почався мій шлях в цій війні".
Вирушав на війну Олег разом з тернопільськими добровольцями.
"Прокидаюся і кажу: "Все, війна!". Швидко зібрав це все. Дружина мене зрозуміла, допомогла мені ще зібрати речі. Ми всі розуміли, що тут вибору фактично зовсім немає".
Свій позивний "Адмін", каже Олег, отримав, бо до повномасштабного вторгнення працював системним адміністратором. Зараз на фронті використовує свої знання — аналізує відео з дрона та коригує вогонь.
"Дають нам картинку з дрона. Ми дивимося, шукаємо пріоритетні цілі, якщо знаходимо, передаємо координати на гармату. Далі гармата робить постріл, ми дивимось, куди воно впало, якщо треба — поправляємо. Якщо ні, то даю команду продовжувати туди само "накидати". Найбільша ціль — це дуже велике скупчення піхоти було в одному окопі. І ми їх розбили. Дуже багато їх було".
День, який найбільше запам’ятав на війні — коли звільнили Балаклію, розповідає Олег Притула.
"Коли наші пішли вперед, ми просто нескінченно доганяли наших. Ми ззаду просто доїжджали за ними, вони йшли вперед. Росіяни просто бігли, кидали все, що було. Дуже багато спаленої техніки. Дуже багато трофеїв".
Олег каже, на фронті завжди шукає позитив. Це допомагає впоратись із втомою та пережити втрати.
"Я думаю, що там більше позитиву, аніж у звичайному житті. Тому що, зібралися люди, яких я знаю багато часу. Насправді кожна розмова, кожен щось скаже, пожартує. Буває дуже весело. По-іншому на війні не виживеш, якщо бути постійно сумним, брати це все до серця".
А найважче, розповідає, довго не бачити рідних.
"За стільки часу вже дуже сумуєш. Тим більше дитина була в садочку, тепер розумієш, що пішла в школу без мене. Хочеться використати максимально час, який я маю тут, хочу бачити як це все відбувається вживу".
На передовій хотів обійняти дружину та сина, а вдома, каже, думає про побратимів і вже планує поїздку на фронт.
"Воюємо за українську націю, за всіх людей, які тут, за міста. Росіяни не зупиняться, вони знищать все, кожного українця. Моя найбільша мрія зараз, щоб закінчилася ця війна, припинилися ці вбивства, нікому не потрібні. Щоб росіяни вернулися до себе, або були знищені, а ми відбудували все, що вони зруйнували".
