Гвардієць Олександр на псевдо "Кувшин" торік, 24 лютого, як і тисячі українських чоловіків та жінок, добровільно вступив до лав Сил оборони України. Про війну та повернення до цивільного життя у День добровольців захисник розповів кореспондентам Суспільного.
Повномасштабне вторгнення захисник зустрів у рідному Харкові. Каже, тоді вирішив: вдома сидіти не буде.
"Летять "куполи", білі "куполи". Російський десант, еліта летять. І мені стало так не по собі, що бачу, як вони летять, а я без зброї й не знаю, що робити. Як можу захистити свою родину? Навіть не кожного оточуючого, не сусідів, а саме свою родину", – так згадує "Кувшин" 24 лютого.
Того ж дня чоловік поїхав до Калинівки в частину 3028, де 5 років тому проходив строкову службу.
"Потрапив у частину. Я знаю, куди йти. Заліз в БТР. Дістав собі броню, каску. Все, готовий до війни. Далі чекав команди, вказівок", – говорить Олександр.
Війна – це емоції, це люди, які спонукають до правильних дій
Наступного дня, 26 лютого, підрозділ "Кувшин" вирушив на перші бойові завдання – тримати оборону Житомирської траси поблизу селища Бузова. Розповідає, що до того війну бачив лише на екрані телевізора.
"Зрозумів, що це все не те, коли перший раз вистрелив ворожий танк. Біля ноги приземлився осколок, десь 15-20 сантиметрів. Я його показав побратиму і кажу "Ого, дивись, ми на війні”, – каже Олександр.
Розповідає, що долати страх допомагали побратими та українська артилерія.
"Відкидаєш усі думки, вилазиш і стріляєш. А потім вже азарт прокидається. І ти розумієш, що ти не безсилий проти танку, з тобою твої друзі. Війна це не гра. Війна – це емоції, війна – це люди, які спонукають тебе до правильних дій".
Після звільнення Київщини, підрозділ "Кувшина" вирушив на Луганщину, обороняти Сєвєродонецьк. Бої за це місто тривали понад місяць. За словами Олександра, найзапекліші – були на заводі “Азот”.
"Піхотою росіяни не змогли взяти “Азот” Вони підтягнули резерви, танкову силу. Почали обстрілювати завод із артилерії, щоб витіснити нас", – говорить оборонець.
Розповідає, обійтись без великих втрат гвардійцям вдалось завдяки злагодженому відходу через річку Сіверський Донець. Усі мости на той момент уже знищили росіяни.
"Я також уявляв, що мені доведеться брати свій автомат вгору і плисти жабою. Ні, інженерна служба частини робить все добре. Вони зробили паромну переправу. І методом перетягування канату перебираємось на той берег. Також у нас було кілька човнів".
Далі нацгвардійці штурмували Білогорівку. Це перше село, яке сили оборони України звільнили після повної окупації Луганщини.
"Дуже складний рельєф і дуже важливо займати висоти. Зайшли ми в Білогорівку двома батальйонами. Ми зайшли увечері в Білогорівку, закріпилися. Уже наступного дня робили оборонні рубежі. Штурм був раптовий і він вдався у нас".
Коли кажуть, що там вчора загинуло 13 людей, для мене це образливо. Я хочу знати 13 прізвищ.
У боях за Білогорівку загинув командир взводу. Олександр став на його місце.
"В бойовій обстановці треба зразу приймати рішення. Я був готовий до цього. Розумів, що зі мною хлопці, що я їх знаю і я готовий з ними працювати. Ні в кому не сумнівався і це було правильне рішення, яке я обрав".
Каже, що найважче – втрачати побратимів.
"Дуже важливо не вдаватись в статистику. Коли кажуть, що там за вчора загинуло 13 людей, для мене це образливо. Я хочу знати 13 прізвищ. Бо кожне – це людина.
Дуже жалкую, що не без втрат у нас вийшло, цей штурм, ця задача. За день до ротації загинув пан Багулов, Андрущак Максим, також загинув мій боєць під час обстрілу Звєзда Руслан. Загинув мій командир взводу Сірий Володимир, Дядюра Михайло. Дуже важко приймати ці втрати, передавати тіла в тил, навіть не близьким. Я не уявляю, як це передавати тіла близьким".
Після обстрілу гарно бачити вночі, коли наші влучили у склад БК
Приглушувати біль від втрат допомагає лише рівноцінна відплата ворогу, каже Олександр.
"Після обстрілу гарно бачити вночі, коли наші влучили у склад БК. І той склад БК горів десь 10 годин. І вибухало так гарно, ніби ми новий рік святкували. Гарно, коли працює наша "тридцятка" і то м’ясо, яке по тобі стріляє з гранатомета, летить, то в тебе аж посмішка з’являється".
Наразі Олександр повернувся із ротації та отримав відпочинок, який проводить разом зі своєю родиною. Каже, відмовився від улюбленого хобі – футболу, аби більше часу присвячувати дружині та дітям.
"Треба тут, на мирних територіях, відходити від тих подій, які були там. Розмовляти не на військові теми, а про побут. Треба жити на мирній території. Дуже добре, що люди живуть, що люди не знають, що таке війна, але погано, що люди забувають, що йде війна в Україні. Тому завжди посміхаюсь", – каже Олександр.
Читайте також: У Вінниці нагородили 22 захисників з нагоди Дня добровольця
