Майже три місяці медики однієї з лікарень Харкова прожили у приміщенні медзакладу, цілодобово приймаючи травмованих внаслідок обстрілів. Лікарня почала приймати поранених від 24 лютого. Спочатку це були жителі Харкова та передмістя, а пізніше в медзаклад повезли тяжких пацієнтів з деокупованих територій.
Як лікували хворих та як нині працює лікарня — спогади лікарів у матеріалі Суспільне Харків.
Спали матрац до матраца
Лікар-інтерн хірургічного відділення Іван Пархоменко проводить перев’язку своїй пацієнтці в одній з лікарень Харкова. 24 лютого він прокинувся від вибухів і поїхав на роботу: "Приблизно три місяці ми пробули тут разом на підлозі, матрац до матраца. Не найприємніші спогади у моєму житті, але це буде складно забути".
На роботу у перший день повномасштабного вторгнення Іван Пархоменко приїхав разом з батьком — завідувачем відділення хірургії Кирилом Пархоменком.
"24 лютого я з вікна свого дому побачив Салтівку, вибухи, одразу зрозуміли, що прийшла біда, зібрали речі й швидко на роботу. Вже на роботі зустріли новини про напад Російської Федерації", — згадує Кирило Пархоменко.
Дилеми, чи брати у лікарню сина-інтерна в перший день повномасштабного вторгення, не було, говорить медик.
"Ні, це питання не стояло, у мене троє дітей, дружина з доньками були вдома. Коли були обстріли нашого району, вони поїхали, ми навіть не змогли їх провести. Якщо людина собі обрала професію хірурга, то решта — не обговорюється", — впевнений Кирило Пархоменко.
Перші місяці вторгнення медичний директор лікарні й завідувач реанімації Костянтин Лобойко згадує як найважчі.
"Частина персоналу жила в лікарні: транспорт не працював, зв'язку майже не було, лікарі приїздили з родинами й селилися, де могли", — розповідає Лобойко.
Дім лікарки-хірурга Тетяни Фірсик розташований на Салтівці.
"Я почула вибухи й поїхала на роботу. Я ще встигла приїхати на метро. Ми всі лікарі й ми всі розуміли, що за будь-яких обставин ми поїдемо на робоче місце. Інших варіантів ми не розглядали", — говорить Фірсик.
Щодня привозили поранених
Перших поранених привезли 24 лютого і відтоді — везли щодня, згадує завідувач відділення хірургії Кирило Пархоменко. На хірургічне відділення приходилося дві третини травмованих внаслідок російських ударів.
"Перший хворий — це був молодий хлопець, його привезли з напрямку Циркунів, у нього було кульове поранення, яке проникало в черевну порожнину, ми тоді знайшли в ньому кулю від автомата Калашникова", — згадує завідувач відділення.
Серед поранених були і діти, на лікуванні яких медики закладу раніше не спеціалізувалися.
"Був один хлопчик 16 років. Через обстріли дитячої лікарні дітей везли до нас. Ми не спеціалізуємося на дитячій хірургії, але виходу не було. Цей хлопчик до нас приїхав з тяжкими пораненнями ніг. Ми не були певні, що він виживе, але він вижив. На жаль, одну ногу йому ампутували, але іншу зберегли. Він зараз в Нідерландах, йому роблять протез", — говорить Іван Пархоменко.
"Враховуючи ситуацію в Харкові, ми хлопців військових ховали, ми перевдягали їх у цивільне, писали інші імена та прізвища, а форму ховали. В той момент ми ще не розуміли, що буде, й російські танки тоді були на окружній. Коли ситуація трохи стабілізувалася, то потоки хворих почали перерозподілятися: військових відправили в шпиталь, а нам повезли цивільних", — говорить Лобойко.
Окрім поранених внаслідок російських ударів, залишалися і "цивільні" хвороби, говорить меддиректор закладу.
"Ніхто не скасовував звичайних хворих: інфаркти, інсульти, інші патології — їх везли в перемішку з пораненими", — каже Лобойко.
Основна робота лягла на плечі студентів
Нестача медиків в перші дні повномасштабного вторгнення стала однією з найбільших проблем, говорить медичний директор лікарні й завідувач реанімації Костянтин Лобойко. Медсестри та санітарки, які живуть у передмісті, через обстріли та окупацію не змогли приїхати на роботу.
"Основна робота середнього медичного персоналу лягла на плечі студентів, які у нас працювали сумісниками у мирний час. Вважайте, діти — студенти 3 курсу, їм по 20 років, студенти 6 курсу — 24-25 роки, вони всі лишилися тут. Ми їм знайшли палату, де вони жили. Нам возили їжу, вони чергували по черзі. Фактично, всі питання сестринської роботи перші місяці закривали саме вони. Вони будуть лікарями", — впевнений Лобойко.
Частину обов'язків середнього медперсоналу доводилося брати й лікарям, згадує лікарка-хірург Тетяни Фірсик.
"З початку березня надходило багато поранених цивільних, не вистачало медсестер, бо вони проживали за містом, нам доводилось виконувати і їхні обов'язки. Навесні ми спали в коридорах, були цілодобово в лікарні, але нікуди не їхали. Через масові надходження до стаціонару й можливості поїхати додому не було, бо 70% доправлених хворих — це хірургія", — говорить Фірсик.
Найчастіше внаслідок обстрілів люди отримували поранення кінцівок, розповідає травматолог-ортопед Асаф Закієв. У пацієнтів діставали уламки снарядів та мін.
"Спочатку було дуже складно. Як молодий лікар, раніше я не бачив таких поранень та переломів, але швидко адаптувався. Бувало одночасно привозили 15-18 людей, але ми допомагали один одному, лишалися й оперували", — зазначає Закієв.
Інтерни асистували лікарям на операціях, проводили перев’язки.
"Пацієнти морально повністю знищені, особливо, коли йде мова про втрату близьких, але у кожного пацієнта, який би він тяжкий не був, завжди є надія на краще. Й у нас абсолютно незламний, непереможний, найкрутіший народ у світі", — говорить лікар-інтерн Іван Пархоменко.
Разом зі своїми підлеглими завідувач відділення хірургії Кирило Пархоменко перебував цілодобово, роботи не припиняли попри удари поряд. Каже, колектив лишився працювати майже у повному складі: "У нас навіть не було натяку на це, рішення було прийняте колективно й ухвалено кожною людиною окремо".
Як війна змінила навички лікарів
Попри бойові дії лікарі вчилися — щотижня проходили консультації у військових лікарів й іноземних колег, розповідає травматолог-ортопед Асаф Закієв.
"Лікування мінно-вибухових травм в корені відрізняється, бо ті операції, які ми робили до війни, загоювалися первинним натягом, і через 12 днів ми знімали шви, а зараз рана може гоїтись місяць, півтора і навіть два. Я люблю свою роботу, але не хотілося б лікувати людей з мінно-вибуховими травмами", — говорить Закієв.
Одного разу під час чергового російського обстрілу лікарня прийняла за добу 32 поранених, згадує завідувач відділення Кирило Пархоменко.
"Мінно-вибухова травма — це пріорітет військових хірургів. Ми не мали практичного досвіду в лікування цих пацієнтів, але наші знання, наше спілкування з військовими лікарями дало нам сформувати стратегію надання допомоги. І ми змогли", — говорить Пархоменко.
Попри складнощі роботи такий досвід стане доповненням до освітньої професійної програми, вважає лікар-інтерн Іван Пархоменко.
"Чи очікував я до початку війни, що працюватиму з мінно-вибуховими травмами? В жодному разі. Я думаю, ніхто не очікував. В ХХІ столітті в цивілізованих людей навіть думки не може виникнути про початок повномасштабної війни й особливо в центрі Європи. А з приводу досвіду, якби жахливо це не звучало, але війна — найкращий вчитель", — говорить Іван.
Перекваліфіковуватися на військового хірурга не входило в плани й Тетяни Фірсик, яка працює медиком впродовж восьми років: "Але обставини змінилися, довелося пристосуватися. Нам доводилося вчитися на своїх помилках, переймати досвід колег, боротися із напруженням. Навіть зараз, коли ситуація спокійніша, ми не припиняємо навчання, слухаємо лекції військово-польових хірургів, бо ми не знаємо, що чекає на нас далі".
Як працює лікарня зараз
Перші місяці в лікарні працювали лише невідкладні відділення, зараз медзаклад повністю відновив роботу. Приймають і пацієнтів з області, часто з деокупованих громад, де не працюють амбулаторії. Нині лікарня працює у черговому режимі, каже меддиректор лікарні й завідувач реанімації Костянтин Лобойко.
"На сьогодні ми надаємо всю ту допомогу, що й до 24 лютого. Зараз до нас звертаються люди з усієї області, всі лікарі поліклініки мають навантаження, бо в районах не всюди можуть надати допомогу зараз. Зараз і поранених з районів везуться до нас", — каже Лобойко.
Після деокупації більшої частини Харківщини кількість поранених з мінно-вибуховими травмами зменшилася, говорить завідувач відділення хірургії Кирило Пархоменко.
"На сьогодні мінно-вибухових травм, дякувати Богові й нашим ЗСУ, у нас менше, але до нас зараз звертаються багато хворих з деокупованих територій. Вони в такому занедбаному стані, що стає зрозумілим, що під час окупації росіяни не надавали ніякої допомоги", — каже Пархоменко.
Поступово медики повертаються до проведення планових хірургічних операцій.
"До Харкова повертаються люди, а до нас повертається планова хірургія, яка трохи гріє наше серце. Це планові хворі із грижами, жовче-кам’яною хворобою, хворобами шлунково-кишкового тракту", — говорить Пархоменко.
За словами Лобойка, в лікарні встановили генератори, щоб убезпечити пацієнтів під час відключень електрики.
Планують створити відділення реабілітації, нині її потребують багато пацієнтів.
"Те, що ми пережили, показало, що зайве, і чого ми потребуємо. Нам потрібне відділення реабілітації. Це велика проблема для всієї України. Проблема зараз у фахівцях. Це спеціальності, до яких ніколи ніхто не готувався", — каже Лобойко.
Читайте також
"Треба зберігати силу духу": у Харкові одружилися волонтери-медики
