Наталя разом з чоловіком та п’ятьма дітьми мешкають в у селищі Степногірськ, що опинилось під постійним прицілом російських військових. Щодня носять воду під свист снарядів, а надвечір затуляють вікна аби ворожий дрон не помітив світла.
З родиною поспілкувалися кореспонденти Суспільного Запоріжжя.
Наталя показує сімейні фото, що зігрівають душу у складні часи. Розповідає, не встигли лише повісити світлини найменших – 7 річного Максима та чотирирічної Софії.
"Настя та Соня не так бояться, а ось Максим, коли починають стріляти, одразу прокидається і починає плакати. Я рятуюсь краплями валер’янки. Треба себе тримати, бо дітей треба заспокоїти, а мене саму так теліпає. Можу по пів ночі не спати, але ж зараз вся Україна бореться із цим лихом", – каже вона.
Аби не замерзнути у квартирі, вмикають маленький обігрівач, а коли росіяни перебивають електричну мережу, рятуються теплими ковдрами та зимовим одягом.
"Ми гріємось від електрики, готуємо завдяки електриці. Якщо немає світла, он є балон 10 літрів, заправляємо і готуємо. На 7 поверх носимо воду. А що робити, куди діватися? Ємкості по 10 літрів ось набираємо та йдемо додому. Треба і попрати, і їсти готувати, і мити дітей".
Сьогодні чи не в перше за сім місяців малеча бавиться на дитячому майданчику. Наталя каже: не відпускає дітей, адже у будь-який момент починають сипатись "Гради".
"Не вдається нам вийти погуляти. Коли весна була, обстріли ще були не такі сильні, ми гуляли. А вже потім, коли почали сильно нас бомбити, ми практично не виходимо. Можемо вийти на перший поверх подихати свіжим повітрям, але як тільки починається обстріл, піднімаємось додому".
Поки батько на роботі, 12 річний Артем за старшого у родині. Окрім виховування молодших, Артем щодня допомагає мамі носити воду:
"Стояла бочка на стадіоні набирали воду, а я отут стояв бачу “тиж” і полетіла. І ось там як жахнуло. Я у під'їзді сиджу, сусіди заходять, а у нього одна рука, розірвала плече, а в стопу уламок залетів", – розповідає хлопець.
Виїхати зі Степногірська, який опинився на лінії вогню, родині не вдалося. Немає фінансової можливості:
"Я сама з Херсонської області, але ж там все окуповано. Тому чекаємо, коли буде перемога. Ми віримо у це", – каже жінка.
Вірить у перемогу й 14 річна Анастасія. Понад усе вона прагне стати відомою архітекторкою аби почати відбудовувати Україну.
"Страшно. Але є підтримка, є захист. Буду вірити та сподіваюсь, що скоро, зовсім скоро буде перемога", – каже Анастасія.
Читайте також
Життя продовжується. Попри щоденні обстріли, в селище Степногірськ на Запоріжжі повертаються люди
Підписуйтеся на Суспільне Запоріжжя у Viber або в Telegram
