Олексій — навідник Першої танкової бригади, що наразі захищає запорізький напрямок від російської навали. Хлопцеві 20 років, але мужності не позичати: каже, що найтяжче у цій війні для нього — чекати наказу на роботу і цілі. А після успішного танкового бою відчуває гордість — за українських воїнів та за себе.
Десь на Запорізькому напрямку з танкістом поспілкувалися кореспонденти Суспільного Запоріжжя.
Після закінчення училища, Олексій відпрацював пів року, а тоді йому запропонували підписати контракт: "Кажуть є варіант, щоб ти потрапив у танкову бригаду. Ну і сказали Чернігівська область, Гончарівське, так я потрапив".
Про 24 лютого хлопець згадує: зустрів його в госпіталі з ангіною.
"Я встав о 5-й ранку, почув вибух. Я дзвоню до хлопців, один з них каже, що наші поїхали працювати. Каже: “Просись хай тебе виписують, тому що бойового екіпажа мало, ти ж у складі бойового екіпажу, тобі потрібно теж їхати ”.
Після повернення у Гончарівське Олексія та його взвод перекинули на Чернігів:
"У взвод входить три танчики і я вів 9 людей — це 3 екіпажі, вів на Чернігів. Ввечері ми дісталися до Чернігова, там трошки мало не потрапили під обстріл, і ми об'їхали, встали. Багато хто казав, що окупанти не зайшли в Чернігів, насправді вони були в Чернігові — зайшли, але наші хлопці, ми працювали разом силою спеціальних операцій, наша розвідка, їх трохи вибили, вигнали на околицю".
"Вони — просто ціль для мене".
Танкіст каже: найбільше шкодує, що не потрапив у відкритий бій.
"До того як мала статися війна, я себе просто готував морально. Я розумію, що може зі мною трапитись і буде дуже шкода, якщо згориш і не забереш з собою кілька хлопців у пекло. Я їх не рахую за людей, також я їх не рахую за м'ясо. Вони просто ціль для мене. Страшно всюди, але очі бояться, а руки то роблять".
"У нас 42 з половиною тонни, що нам боятися? Головне, щоб не боявся механік-водій їхати, а навідник — стріляти".
Виїжджають танкісти після того, як отримують бойове завдання, взводом або ротою:
"Нам дають координати, ми можемо працювати за прямою наводкою. Це коли ми виїжджаємо лоб в лоб. Звісно страшно, але потрібно контролювати свій страх і розуміти, якщо не ти, так він тебе".
"Чекати найгірше".
"Може прилетіти відусюди, а коли ти працюєш і виїжджаєш, то більша ймовірність, що виживеш і зробиш свою роботу. Після того, як ти виїжджаєш і працюєш вже, як починаєш працювати, відпрацював знову і знову, то так — це вже цікавіше", — ділиться Олексій.
"Танк — як дім, спальне місце та місце роботи".
"Ну можна в танку, бувало по два дні сидіти. Два дні, дві ночі, можна тиждень сидіти в ньому. Хто каже, що там неможливо лежати, ну це... (знизує плечима — ред.).
Читайте також: "Захотілося послужити своїй Вітчизні, своєму народу". Історія військовослужбовця із Запорізької області
