Ми захищаємо суверенітет та незалежність. Якщо цю війну зараз не зупинити, то воювати згодом доведеться синові. Так говорить командир взводу першого Вінницького добровольчого батальйону Тарас Мищишин. Про війну, бойове хрещення, допомогу волонтерів та батальйон добровольців він розповів Суспільному.
"Точка відліку іншого життя почалася 24 лютого"
Тарас Мищишин родом із села Підлісне Тернопільської області. Після школи, розповідає, рік працював на консервному заводі вантажником, два – служив у армії. Опісля навчався у тоді ще педагогічному інституті у Вінниці на факультеті фізичної підготовки та початкової військової підготовки, воєнна кафедра. Отримав звання лейтенанта запасу. Рік працював вчителем фізкультури на Тернопільщині. У 2000 виїхав у Португалію, прожив там вісім років. Відтак повернувся в Україну та заснував свій бізнес.
"Точка відліку іншого життя почалася 24 лютого 2022 року. Коли почалася повномасштабна "спецоперація", як назвав її Путін, почалися обстріли українських міст, в тому числі обстріляли й вінницький аеропорт, ми протягом години-півтори з дружиною й двома дітьми поїхали на нашу батьківщину – у Тернопільську область, подалі звідси, ближче до західного кордону", – розповідає Тарас Мищишин.
Наступного дня дружина з дітьми виїхала в Польщу. Чоловік ж 27 лютого повернувся у Вінницю. І 28-го о восьмій ранку був у військкоматі. Так почалася його військова служба.
"Перші дні були важкими, ми звикали"
Тарас Мищишин став командиром взводу першого Вінницького добровольчого батальйону.
"Цей батальйон формувався як добровольчий. Він – з місцевих, вінницьких, з районів і міста. Він проходив злагодження в Козятині. Потім три чи чотири тижні ми були у Вінниці, проходили тренування на полігонах: стрільба, тактична підготовка. Згадував все те, чого мене вчили, коли готували як командира взводу. Я вчив з 86-го по 91 рік. Пройшло вже багато часу, багато чого забулося", – розповідає Тарас Мищишин.
24 квітня о третій годині ночі бійців підняли по тривозі, і батальйон вирушив в зону бойових дій у Слов’янськ. 26 квітня добровольці попали на передову. Там відбувся перший бій, так зване бойове хрещення, каже Мищишин.
"Це був обстріл з мінометів. Хлопці побачили техніку, яка рухалася в наш бік. Це були два гранатометники і поміж них два хлопці. Вони зробили два постріли, і у відповідь прилетіла міна. Ми втратили двох бійців. Перші дні були важкі, ми звикали. Як кажуть, найбільше втрат є у перші дні. Бо люди "необстріляні". Приїхали з мирного життя, тихого, і тут – обстріли, гради з мінометів, з танків. І перші втрати. Це був шок", – розповідає командир.
Але з часом, каже, людина адаптується і звикає до обстрілів.
"Вже потім, коли чуєш обстріл, то розумієш – це 80, 120 чи 150 і летить вона два кілометри далі чи приблизно в цю зону, де ти. Коли ти набуваєш досвіду, то й втрат менше. І людина відчуває себе спокійніше, без паніки", – каже Тарас Мищишин.
"Багато нас підтримували волонтери"
Проблем із забезпеченням амуніцією чи харчуванням не було, розповідає чоловік. Харчувалися бійці добре. Амуніцією теж забезпечили всіх, за винятком, можливо, "специфічних" розмірів: наприклад, взуття 46-го чи великий розмір одягу або ж навпаки – маленький. Втім, каже Мищишин, ці недоліки були усунені ще до того, як захисники потрапили на фронт.
"Багато нас підтримували волонтери. Привозили дуже багато домашніх продуктів. Навіть раз у пару днів ми вантажили машину ковбасою, тушкованкою, кашею і везли в село роздавали мирним мешканцям", – каже Тарас Мищишин.
Волонтери дуже багато допомагають автівками, розповідає чоловік.
"У наш підрозділ перший автомобіль привіз фермер з Бершадського району. Я його навіть не знаю привіз і подарував. З його села є боєць у нас. І ось він подарував нам "Ниву". Через деякий час директор фірми, в якій служить мій хлопець, подзвонив і виявив бажання купити автомобіль. Профінансував Mitsubishi L 200.
Потім сусід: дружина випадково завела розмову з ним, що підрозділ потребує автомобіль. Він дав номер телефону прибалтійського фонду, де працює його дочка, і через три-чотири дні автомобіль вже був на кордоні, вантажівка", – каже Тарас Мищишин.
За сім місяців повномасштабної війни, каже Тарас Мищишин, багато чого змінилося.
"Ми ставили запитання через два місяці (біля нас чергували коректувальники артилерії): а чому мовчала наша артилерія, коли 26-го числа стріляли тільки по нас, а відповідь ми не чули нічого? Відповіли, що у нас не було чим: було два-три міномети і обмаль мін. У нас не було боєприпасів.
Зараз є дуже багато. Зараз техніки є багато імпортної. Є техніка, яку забрали у росіян, що відступали, її покинули. Тож зараз перевага є абсолютна на нашій стороні", – розповідає командир.
"Ми повинні на своїй землі керувати самі без підказок"
Ми захищаємо свій суверенітет, свою незалежність, каже Тарас Мищишин.
"Якби ці слова не звучали так шаблонно, але так воно є. Ми мусимо жити в тій країні, яку вибрали. І ми створюємо тут свої закони і правила. Ми пам’ятаємо 2014 рік. І Путін через вісім років завів сюди війська. Якщо цю війну не зупинити зараз, то моєму старшому сину одинадцять років, ну, плюс вісім – дев’ятнадцять, то піде воювати він", – каже Тарас Мищишин.
Перемога для нього означає, що на нашій землі не буде ні російських шкіл, ні церков.
"І, звичайно, що щось вони повинні вирішити з тим бізнесом, що контролюють росіяни на території України: ці продані, подаровані заводи, труби і так далі. Ми повинні на своїй землі керувати самі без підказок з чиєїсь сторони, без правил, які нам нав’язують", – каже чоловік.
Нині Тарас Мищишин демобілізувався з лав ЗСУ за сімейними обставинами. З бійцями спілкується. Зараз, каже, вони в тій зоні наступу. Усі воюють та наближають перемогу.
