Сергій разом зі своєю дружиною Вікторією, дитиною та тещею евакуювався із Херсона після шести місяців життя під тотальним контролем російських військових та колаборантів.
Свою історію родина розповіла журналістам Суспільного.
Подружжя Сергій і Вікторія з 2014 року не боялося висловлювати свою українську державницьку позицію та вступати у відкриті суперечки та протистояння із проросійськими силами та окремими особами. Втім, після 2 березня 2022 року, коли Херсон опинився в російській окупації, все змінилося — почалися переслідування українських активістів.
Виживання в окупації
Родина згадує: були як у полоні — в місті панує атмосфера страху та терору. Аби вижити й не опинитися “на підвалі”, сім'я регулярно змінювала місця проживання та імена, вигадувала “легенди”, аби пояснити новим сусідам, хто вони та звідки.
“Найважче було з малою”, — розповідає Вікторія, — “Дитина не могла зрозуміти, що відбувається. Вона знала, що її тата звуть Сергій, а мама — Віка. Але ми щоразу пояснювали шестирічній дитині, що вона має називати нас іншими іменами. Вона не розуміла чому”.
"Це нагадувало телесеріал “Гра в кальмара”. Потрібно було обов’язково вижити".
"А тому ми дуже обмежили своє коло спілкування — було незрозуміло, хто зі старих знайомих перекинувся на бік окупантів, кому можна довіряти, а кому — ні, хто може здати тебе так званим “комендантам”. Доходило до того, що коли бачив знайому людину — відвертався та переходив на інший бік вулиці, бо та людина могла виявитися відвертим колаборантом, або прихованим, який прикривається проукраїнськими поглядами та працює на ФСБ. У будь-якому випадку ти був у небезпеці. Ми не знали, кому можемо довіряти”, — продовжує Сергій.
Вікторія згадує: боялася власної тіні й постійно озиралася, йдучи вулицею на ринок чи до аптеки. Особливо некомфортно було, якщо забувала сонцезахисні окуляри та блейзер.
З часом Херсоном стала ширитися інформація про те, що окупанти готують провокації та можуть розкидати на дитячих майданчиках поблизу житлових будинків так звані “метелики” — ледь помітні вибухові пристрої. Світлана, мама Вікторії, розповідає:
“Коли на початку весни трава була ще не дуже високою, було не так страшно гуляти з малечею на вулиці. Влітку ж зелені стало набагато більше — я постійно була напружена: раптом дитина на щось наступить або візьме в руки. Страшно було навіть про це думати”.
Про нестачу харчів та ліків
У Херсоні, за словами подружжя, назріла гуманітарна криза: в аптеках не вистачає медичних препаратів, побутові товари дуже дорогі — за пляшку звичайного шампуню у супермаркеті доводиться платити 500 гривень, складно і з харчами. На ринках ціни нижчі. До того ж усі розрахунки на тимчасово окупованій території області — у російських рублях. Тим, кому Україна продовжує виплачувати зарплати та соціальні виплати, доводилося часом платити по 20% від суми, аби перевести в готівку, і придбати найнеобхідніше. Українські термінали у магазинах тут не працюють, як і українські банки.
“На початку весни вже почали закінчуватися торішні запаси харчів. Я ніколи не забуду, як в магазини почали завозити підгнившу картоплю і капусту. Охоронець заходив у торговельну залу і кидав на підлогу сітку із тією городиною — люди кидалися на ту картоплю і капусту, розривали сітку і брали хто скільки міг".
Я стояла, і дивилася, і не могла наважитися стати однією з того голодного натовпу.
"Чергова сітка швидко спустошилася, а я так і продовжувала стояти. Тоді охоронець мене запитав, чому я нічого не взяла, а потім виніс ще одну сітку і кинув на підлогу. Я спробувала її розірвати — у мене нічого не вийшло. Він мені допоміг”, — розповідає Вікторія.
Влітку овочі та фрукти, які вирощували фермери й продавали на ринках задарма, стали справжнім порятунком для багатьох херсонців. Втім, прогнозує Сергій, восени проблема з харчами стане дуже гостро, а від голоду люди будуть змушені йти на співпрацю з окупантами.
“З медикаментами дуже тяжко,” — продовжує Вікторія, — “Коли моїй бабусі стало погано через підвищений тиск ми були змушені викликати “швидку”. Приїхала бригада, тиск поміряли, але сказали, що не мають ліків ані з собою, ані в лікарні. Молодий доктор запропонував згадати старі “дідівські” методи зниження тиску — підкласти під коліна пляшки із теплою водою. Ми так і зробили”.
Про відсутність зв'язку та російську пропаганду
Подружжя розповідає: атмосфера в місті дуже напружена й обтяжлива — багато закладів не працюють, автомобілі майже не їздять, людей на вулицях після третьої-четвертої дня вже немає, ввечері бояться вмикати світло в оселях, адже після 22:00 окупанти без попередження можуть почати стріляти по вікнах.
“Нам в окупації дуже бракувало правдивої інформації про те, що відбувається на вільній території України. Зв'язок майже постійно відсутній, інтернет слабкий, деякі нечисленні кав'ярні давали доступ до Wi-Fi, що було чи не єдиною можливістю дізнатися новини. Інколи вдавалося зловити хвилі Українського радіо. Всі інші повідомлення — лише з російських пропагандистських телеканалів та газет. І коли ти дивишся ті телеканали, складається враження, наче повернувся радянський союз — постійний “Єралаш”, від якого тепер вже не смішно, а також багато-багато пропаганди усюди”, — згадує Сергій.
“Містом розвішані плакати “Россия тут навсегда”, звідусіль несеться, що Україна програла чи капітулювала. З часом у це починаєш вірити. Дуже важко жити надією — надією, що скоро ЗСУ прийде і звільнить тебе від цієї нечисті. Коли на початку літа в Інтернеті ходила інформація про те, що нашим військовим до Херсона залишилося 10 кілометрів, ми вірили, ми трималися і сподівалися, що це — правда. Така інформація насправді багатьом зашкодила. Тепер ми не віримо ні у що”, — продовжує Вікторія.
Про небезпеку для дитини
Коли окупанти оголосили, що новий навчальний рік в Херсоні буде за російською програмою, що батьків, які не приведуть дітей до школи, будуть позбавляти батьківських прав, а учнів відправлятимуть в інтернати, це стало останньою краплею, як кажуть Сергій та Вікторія. Батьківські збори у школі, куди ходила дитина подружжя, були призначені на 20 серпня.
“Можливо, за цими словами нічого не стояло, але ми вирішили не перевіряти долю. Річ у тому, що в руках окупантів, в їхньому розпорядженні були усі особові справи дітей, а отже вони знали імена батьків, адреси та номери телефонів — адміністрація школи або не встигла, або не подумала знищити ці документи. Ми розуміли, що рано чи пізно за нами прийдуть”, — говорить Вікторія.
Евакуація до Запоріжжя
Аби виїхати з тимчасово окупованої території довелося заплатити перевізнику по 5 тисяч гривень з кожної людини — загалом 20 тисяч.
“Нам пощастило і ми за два дні доїхали з Херсона до Запоріжжя,” — розповідає Сергій, — “Перед виїздом почистили всі телефони: видалили українські телеграм-пабліки, переглянули фотографії та картинки, які могли свідчити про нашу активну українську позицію, стерли номери телефонів. Найдивніше було — з телефоном мами: там була картинка із написом “Путін, здохни”. Я її видалив, але вона знову якось там з'явилася. Добре, що вчасно помітили.
"Ви розумієте, як почувається людина, яка цілковито залежить від рішень злодіїв та рівня їхньої агресії? "
“Ми могли б простояти на блокпосту під Василівкою кілька днів, адже коли приїхали на цей останній російський блокпост, то були 500-ми у черзі на виїзд на підконтрольну Україні територію. Але донька дуже просила російського військового, складаючи руки в молитовний знак, аби пропустили: вона плакала і казала, що погано почувається. В якийсь момент росіянин здався. Вони ж на кожному блокпосту перевіряли наші речі, викидали їх з сумок — я по трасі збирала свою білизну”, — продовжує Вікторія.
Коли родина приїхала до Запоріжжя, була здивована і ставила багато питань: чи працюють аптеки, магазини та заклади харчування, чому так багато авто на вулицях і чи будуть проблеми, якщо ввечері залишати світло у квартирі ввімкненим.
Сергій та Вікторія пояснюють:
“За 6 місяців звикли до режиму “концтабору”, а тепер доведеться адаптуватися до вільного життя. Ми не знаємо, чи вціліє наша квартира, чи орки не вселяться у наше житло, адже вони безцеремонно вламуються в оселі, де довго не включають світло, в які довго не заходять мешканці. Попереду — цілковита невідомість”, — каже Вікторія.
“Але, знаєте, — додає Сергій, — ми там, в окупації, дуже раділи звукам прильотів. Адже розуміли: це наші ЗСУ гатять по орках”.
