До Полтави з передової повернувся 39-річний військовий Олександр Серба. Чоловік воював у зоні проведення Антитерористичної операції. А від 24 лютого захищав українські кордони від нападу російських військ у районі Сумської області. Там він врятував побратима та кілька разів евакуйовував поранених на Полтавщину. Нині у бійця контузія. Пролікувавшись, каже, повернеться на війну.
39-річний Олександр Серба виходить із медзакладу, де лікується після контузії. Із передової чоловік повернувся до Полтави 22 серпня.
Контузія ця вже третя. Дві, виходить, я на ногах переносив, не звертався нікуди. А під час третьої оце раптово втратив свідомість. Нас послали прочищати ліс, для того, щоб заїжджав БТР (бронетранспортер – ред.). Ми там три дні прочищали ліс під обстрілами. Пішов я вперше 2015-го року по мобілізації.
Згодом в АТО служив за контрактом, а потім звільнився. 2019-го роботу поновив.
2019-го, коли вбили мого дуже хорошо друга, мені так стало прикро і я знову пішов. Було важко, найважче – це, коли їдуть колони на нас, в основному колонами і били. Я потрапив, грубо кажучи, під чотири обстріли, коли розбивали наші колони. Багато хлопців загинуло тоді. І троюрідний брат у мене підірвався на міні.
24 лютого у складі підрозділу мінометної батареї Олександр відбивав вторгнення російських військ у Сумській області.
Нам сказали, куди нам їхати – це місто Суми. І ми видвинулися. Я почув перші вистріли, десь скраю. По факту, десь у відстані 200-300 метрів і такий щільний вогонь. І оце перші виходить прильоти автоматних черг прилетіли прямо нам в кабіну. Мені в жилет прямою наводкою. І в каску куля.
Під час обстрілу Олександр врятував свого пораненого побратима.
Далеченько нести, більше кілометра, то Русика несу, виходить на собі. А в нього права рука і права нога не працюють, а в мене ліва легеня пробита і шия, уламки тут, повна жменя. Він мене оце так хапає за шию, і я його несу і чую: «Я пливу». Кажу: «Русик, братан, попусти, бо відпишу. У мене 12 уламків у легенях, у шиї вісім, це те, що не дістали.
Олександр знайшов автомобіль, щоб виїхати з міста та вивезти поранених і загиблих побратимів.
Як зараз пам’ятаю, бабуся із зеленим бідончиком трьохлітровим приносила пальне. Це було просто до сліз. У перший день я вивіз трьох хлопців своїх. Ті, що могли сидіти. Двох ми мали двома машинами везти, а ще ми двохсотого забрали Олега Кулаковського.
Найважче, каже Олександр, це втрачати побратимів.
Бувало таке, що там голова, там рука, там шматок тіла. Незрозуміло, чиї вони, хлопці збирають. Якось також це на психіку дає вже. Важко бачити, особливо, коли приїжджаєш на похорон. Коли родина на тебе дивиться, і ти розумієш, що зробив все, що можеш, а в їхніх головах: «Чому мій син?». Ми давали присягу українському народу. І кожен з нас, військовослужбовець, готовий покласти життя, щоб був мир, мирне небо.
