Втілювати думки в залізі. Так про свою справу говорив 32-річний чернігівець Денис Ромодан. Чоловік був ковалем і своє хобі зміг перетворити на бізнес, його вироби купували люди з Європи та Америки. Ще до початку повномасштабної війни Росії проти України Денис говорив, що за потреби захищатиме дружину і маленьку донечку. З початком бойових дій він так і зробив – став військовим. В останній розмові чоловік сказав своїй дружині Вікторії, що сумує, бо донечка так швидко росте без нього. Наступного дня Денис загинув у бою з російськими окупантами в одному з сіл неподалік Чернігова. Вікторія каже, разом із чоловіком вона завжди була ніби маленькою дівчинкою, під його захистом, тепер же на її плечі впала гора. Але вона має бути сильною заради доньки і щоб повернутися додому та продовжити справу Дениса.
«Втілювати думки в залізі. Мабуть, так я б це описав. Задачі постійно змінюються і сказати, що мені щось робити подобається більше, а щось менше – ні. Були різні вироби, але всі мають частинку мене. Тому що, коли ти створюєш річ, – ти вкладаєш у неї душу. Я намагаюсь робити так, щоб кожен виріб приніс радість тій людині, яка буде ним користуватися».
Це слова чернігівця Дениса Ромодана, які він сказав у відеоролику, знятому 3 роки тому. Чоловік спочатку був помічником у кількох ковалів, потім відкрив власну кузню.
Туди до нього за порадою і допомогою часто приходили друзі та знайомі, розповідає дружина Дениса Вікторія.
«Він був сильною, енергійною людиною. Досягав своїх цілей. Він дуже прагнув іти вперед, щось робити. Він на своєму хобі ковальському зробив бізнес. Він організував людей, які з ним працювали. Його любили і шанували. Його вироби купували в Америці, Європі. Їх носять у різних куточках світу. У нього були золоті руки. Він художник, він майстер. За допомогою заліза і вогню він робив усе, що можна було уявити. Я також вмію кувати прості речі. Він мене навчив».
Їхнє подружжя дуже любило свободу, каже жінка. Вони любили тварин, каталися на байках, подорожували, їздили на різні фестивалі, відвідували міста і села України, цікавилися історією, мріяли побувати у Єгипті.
«6 років ми були разом. 6 надзвичайних років. Це були мої найдивовижніші, найпрекрасніші роки з ним. Ми дуже сильно кохали одне одного… Ми дуже віддавалися один одному. Я йому допомагала у ковальській справі – з магазином, з клієнтами, з товаром, з фотографіями. Ми були, як дві половинки. І в роботі, і в житті. Він був брутальний зовні, але всередині – дуже спокійний і романтичний. У компанії він був таким заводилою. Завжди збирав всіх друзів. Дуже смішний, з ним ніколи не засумуєш. Ми не могли просто сидіти вдома, завжди щось придумували, кудись їздили, кудись ходили».
Пара одружилася 2 роки тому, у них з’явилася донечка Герда, зараз їй 11 місяців. Денис, хоч і хотів сина, після народження доньки надзвичайно її полюбив, говорить Вікторія.
«Ми хотіли хлопчика першого, взагалі хотіли і хлопчика, і дівчинку, і ще дітей. Коли дізналися, що буде дівчинка, трошки засмутилися. Денис був зі мною на пологах, він дуже мені допомагав. Коли народилася, донечка, все змінилося. Денис дуже любив її, грався з нею, так з любов’ю на неї дивився».
Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії Денис готувався до війни, розповідає Вікторія.
«Ми готувалися до війни. Купували захист Денису і всілякі такі штуки. Він ходив на спеціальні заняття. Ми не розуміли точно, в якому це буде масштабі. Але розуміли, що щось буде. Він казав, що захищатиме нас, щоб ми були у безпеці».
Жінка говорить, хоча чоловік і прислухався до неї, зупиняти його і вмовляти не йти воювати сенсу не було. Якщо вже Денис щось вирішив – ітиме до кінця. Спочатку Вікторія не збиралася їхати з міста – не хотіла залишити чоловіка. Але коли район, де вони з донькою були, декілька днів поспіль обстрілювали росіяни, вирішила, що треба тікати.
«Ми останні 3 дні були біля автомобільного мосту, там, де дачі. Там дуже бахкало, були такі жахливі обстріли, ми падали, я малу прикривала собою. Денис знайшов людину, яка нас вивезла. Це був Юрій Рудич. Він герой, який так багато робить для міста та людей».
Востаннє Вікторія розмовляла з чоловіком 5 березня, вже коли була у Вінниці. Денис казав, що сумує, бо донечка так швидко росте, а він цього не бачить.
«Я казала, що не так вже й швидко вона росте, як йому здається, що буде ще купа моментів, які ти бачитимеш, ми разом будемо її ростити».
Наступного дня Дениса не стало. Він із побратимами був на завданні в одному із сіл неподалік Чернігова.
«Я спілкувалася з командиром. Він розповідав, що вони пішли на завдання. Денис і батько командира пішли далі. Вони потрапили під обстріл. Там стріляли багато з чого. Ми сподівалися, що вони живі, просто потрапили в полон… Я не пам’ятаю, скільки пройшло днів відтоді, подзвонив командир і сказав, що знайшли тіла. Була обручка, каблучка на мізинці, яку він завжди носив, і його викуваний підвісок – сокира. Тобто це був точно він. Зник його телефон».
Відтоді, каже Вікторія, на її плечі ніби впала гора. Із Денисом вона завжди відчувала себе маленькою дівчинкою під захистом.
«От як кожна дівчина мріє про чоловіка, який буде її захищати, про мужнє плече, я якраз була під цим крилом, під цим захистом. Все зламалося в один момент… Тепер я і мама, і тато, і я не знаю… Заради дитини і заради Дениса буду намагатися робити все можливе. Ми так сильно любили одне одного… Він мені подарував донечку, вона – копія Дениса. Я не знаю, як буде далі… Я просто хочу, щоб ми були щасливі з нею, Денис цього хотів би».
Зараз жінка разом із мамою Дениса за кордоном. Вони і плачуть разом, і підтримують одна одну, і намагаються триматися.
«Зараз ми в безпеці, але вже без чоловіка, без батька… Хочеться падати духом, плакати… Але я розумію, що не можу собі цього дозволити. Взагалі не можу. Намагаюся триматися, жити майбутнім, і це мене рятує».
Найсильніше зараз Вікторія бажає, аби війна закінчилася і вони змогли повернутися додому. Там жінка хоче продовжити справу чоловіка.
«Я буду намагатися зробити все, щоб його кузня і далі була, щоб там працювали люди, продовжували його справу. Хочеться вже приїхати і це все робити, але не можеш. Мені дуже важко. Я просто хочу повернутися додому, в ту атмосферу, яка була в нас до війни. Щоб я малій дала ту атмосферу, я буду все для неї робити, згадувати батька, розповідати, який він класний, який він герой».
«Головне, щоб ця клята війна закінчилась, і ми повернулися додому. Щоб бути разом із рідними, разом із друзями. Наші друзі дуже підтримують мене психологічно – це наша родина. Всі шоковані, бо Денис завжди вибирався з різних негараздів. От знаєте, є люди, яким щастить, а є яким ні. Він був тим, кому щастило… А тут на тобі. Дуже-дуже боляче… Я не знаю, скільки цей біль буде…»
Дениса не поховали, говорить дружина. Він хотів, щоб його кремували. Командир чоловіка має забрати з Києва прах.
«Коли це все закінчиться, всіх же з Ялівщини мають перепоховати на Яцево. Ми йому зробимо могилу з пам’ятником, щоб могли туди приходити. В могилу класти прах я не буду – Денис був дуже вільною людиною. Зберігати його теж не зможу. Скоріше за все, розвію там, де він хотів би. Ми там ще не були, але він мріяв туди потрапити».
Друг і побратим Дениса В’ячеслав згадує чоловіка як відкриту, позитивну людину, яка завжди всім допомагала. Каже, про такого товариша можна було тільки мріяти.
«В останні дні, що ми були поруч на нулі, в його очах не було страху, тільки гордість за країну, за оборону, за землю. Він виконував важкі завдання з розвідки. Багато зробив задля перемоги. Тепер він у Вальхаллі (місце, яке згідно з давньоскандинавською міфологією є раєм для найдостойніших полеглих воїнів – ред.). Він жив, як воїн, і загинув, як воїн, вікінг з мечем у руках. Я пишаюся ним і дружбою з ним...»
Вікторія каже, Денис був справжнім вільним козаком і завжди був за справедливість. За неї, за Чернігів і за те, щоб у його рідних все було гаразд, він віддав своє життя.
«Гинуть кращі. Всі, хто захищає Україну, – це найкращі люди, наймогутніші, які не побоялися піти і захищати не тільки своїх близьких, а всіх жінок, дітей. Вони – Герої, справжні Воїни. Я безмежно вдячна всім, хто це робить».
