У Катерининській церкві у Чернігові 7 квітня попрощалися із бійцем 1-ї танкової бригади та головою обласного осередку Комітету виборців України Володимиром Андрійченком. 16 березня він загинув під час спроби вивезти з с. Новоселівка, що у передмісті обласного центру, поранених українських солдатів.
Попрощатися із загиблим прийшли близько 30 людей. Володимир Андрійченко був учасником двох революцій – Помаранчевої та Гідності, а також ветераном АТО. У 2015 році під час другої хвилі мобілізації він пішов добровольцем воювати на Схід України.
Детальніше про життя Володимира Андрійченка Суспільне розповідало після звістки про його смерть. Його рідні згадують, що чоловік ніколи не скаржився, навпаки, у будь-якій ситуації намагався їх заспокоювати.
«Він завжди усіх підтримував та допомагав. У нього перша освіта – педагогічна, він працював у звичайній сільській школі. Щодня їздив і викладав у дітей історію. Його любили вчителі та діти. Коли він пішов у 2015 році в АТО, його чекали. Він звідти повернувся, ми сподівалися, що більше вже такого не буде. Але, бачите, окупантам було мало цього», – розповідає кума Володимира Лариса Загрива.
Після повернення з Донбасу Володимир отримав другу вищу освіту – військову, на початок вторгнення Росії в Україну він був резервістом. У складі 1-ї танкової бригади з 24 лютого він працював у медичній бригаді.
Володимир загинув 16 березня у селі Новоселівка, що поблизу Чернігова, під час спроби вивезти поранених українських військових. Його машину обстріляла російська ДРГ з протитанкового гранатомета та кулемета, говорить його батько Леонід Андрійченко. Саме він 2 тижні потому знайшов тіло Володимира.
«Як російські відійшли, я там вже був через чотири години одразу. Там іще міни лежали, розтяжки були. Мені сказали, що там стоїть машина його розстріляна, і він має лежати там на узбіччі. Я туди дійшов: машина стоїть, а тіла немає. А його хтось узяв та прикопав трошки. 2,5 тижні він пролежав прикопаний там», – розповідає чоловік.
Протягом усього цього часу дружина Володимира Людмила та його 13-річна донька перебували у тимчасово окупованому с. Михайло-Коцюбинське на Чернігівщині.
«Ми до останнього дня сподівалися, що він все ж таки живий. Він був коханим чоловіком та люблячим батьком. Я не знаю, як нам без нього жити. Він завжди був на висоті, завжди був першим, завжди був активістом».
Читайте також:
Жодного вцілілого будинку, – до Новоселівки під Черніговом починають повертатися люди
