Мешканці Маріуполя вдалося разом із чоловіком та рідними вибратися до Запоріжжя. Жінка втратила маму через обстріли російських окупантів. Поховати її гідно у місті і досі не було можливості.
Оксана згадує: ворожий снаряд потрапив до її будинку 12 березня – від отриманих поранень її мама загинула.
"Ми жили у різних районах. І так сталося, що ми спочатку були в укритті. Потім вже там знаходитися було неможливо, адже дитина все ж таки маленька, а там багато людей, це неможливо було. Ми приїхали до себе додому, потім - ударна хвиля, наш будинок трохи зруйнувався. І ми вирішили їхати до іншого району, до більш безпечного, поїхали до мами чоловіка, і залишились там, і все. І наступного дня приходить тато, плаче, каже, що матері більше немає. Впав снаряд, прямо у будинок потрапив, а вона якраз нахилилася. Вона була на вулиці, вона нахилилась погріти руку біля багаття і все, уламок прилетів у голову. А тато зайшов просто за кут, визирає – мати лежить", - розповідає вона.
Поховати найріднішу людину поки Оксані не вдалося, жодна служба не працює. Тіло зберігається у гаражі. Ховати жінку у спільній ямі Тетяна з татом відмовилися.
"Мама носила нам їжу до укриття, це дорога довга, носила гаряченьке. Я мамі казала: "Мамо, вибач, але ми тут годуємо не тільки себе, але інших діток, адже не у всіх є можливість їсти гаряченьке". Мати каже: "Лише б всі були здорові і живі". Я їй казала: "Мама, будь ласка, біжи в укриття" – "Ні, а хто буде людей годувати?" Ну, тобто людина була янгол. І така доля…", – каже вона.
Чоловік Оксани Вадим каже: покинули Маріуполь, адже там вже не можливо було перебувати.
"Ні магазинів, нічого не було, обстріли були постійні, поруч із нами також падала бомба. Повилітали всі вікна, все. Повигиналися двері та ворота. Це був приватний будинок, але коли потрапила бомба поруч з нами, це буквально у 50 метрах від нас було, дев'ятиповерхівка, котра знаходилась поруч, повністю залишилась без вікон. У нас теж вилетіли вікна, але деякі вікна вдалося врятувати - підставили дерев'яні дошки та двері. Маленький (син – прим. ред.) просто ховався і хотів сховатися десь втекти, старший вже розумів це, малював малюнки навіть про те, як бомба потрапила у будинок. Теж боявся, переживав, знав що потрібно робити. Знав, що треба відкривати рота та закривати вуха. Ховався, коли чув якісь звуки" – розповідає чоловік.
За словами Вадима, дорога до Запоріжжя була дуже важкою: багато блокпостів, зокрема російських, на яких перевіряли автомобілі. Коли доїхали до підконтрольної Україні території стало легше.
Тепер родина із двома дітьми та родичами рушила з Запоріжжя до Тернополя.
