Олександр Тарнавський: Я думаю, щоб мене «задвухсотити» треба щось серйозніше, ніж «Гради»

Олександр Тарнавський: Я думаю, щоб мене «задвухсотити» треба щось серйозніше, ніж «Гради»

Олександр Тарнавський: Я думаю, щоб мене «задвухсотити» треба щось серйозніше, ніж «Гради»
Олександр Тарнавський

Очільник чернігівського осередку Нацкорпусу Олександр Тарнавський – один із найбільш медійних і впізнаваних представників націоналістичного руху регіону.

Він ветеран фанатського руху чернігівського ФК «Десна» та ветеран війни на Сході України.

З початком повномасштабного вторгнення росії Олександр Тарнавський разом з товаришами взяли до рук зброю і зараз вони одні з багатьох, хто нині захищає Чернігів від військ окупанта. В якому підрозділі зараз служить, не зізнається. Однак каже, що служба офіційна і лише за 2 тижні він отримав понад 40 тисяч гривень зарплати. Які, утім, в блокадному Чернігові, де немає електроенергії, не знімеш з картки.

В інтерв’ю Суспільному Олександр Тарнавський розповів, чому спочатку радів вторгненню росіян, навіщо окупантам захоплювати місто, як війна змінила Чернігів і чернігівців і за яких обставин він отримав поранення. З ним спілкувався Андрій Тіток.

Про початок вторгнення: першою емоцією була радість

Що перше ти зробив, коли дізнався про війну?

Загалом для мене війна почалася в 2014 році, коли почалася збройна агресія на Донбасі і я поїхав туди. Я побачив, що це не якісь там колишні «зварювальники» чи шахтарі, а це російська федерація. З того часу, я і мої друзі, готувалися і розглядали варіант повномасштабної агресії росії. Останнім часом, перед повномасштабним вторгненням, ми проводили купу заходів по підготовці місцевого населення до бойових дій. У нас ще з січня 2022 року вже був план дій на різні варіанти розвитку ситуації. Скажу чесно, на отакий бліцкриг у нас алгоритм дій передбачав вихід на Київ і там перегрупування з нашими, і бойові дії по відбиванню території. Але я того ранку 24 лютого вирішив залишатися в Чернігові. Ми обговорили з хлопцями. Вони теж майже одноголосно вирішили залишатися в місті. І вже не було якоїсь розгубленості. 24 числа, коли почалися зранку ракетні удари, в мене і дружини були вже готові сумки з найголовнішими речами (американські сухпайки, документи). До речі, смішна історія. Документи у нас були зібрані в папці, окремо від сумок лежали, і коли ми поїхали на місце збору о 6-ій ранку, то я забрав всі головні речі. І ще з собою взяв віск, щоб накручувати вуса, а папку з документами забув. І мені потім довелося повертатися назад. Так вийшло, що віск для вусів виявився мені важливішим. (сміється) Але я був підготовлений і з хлопцями у нас було домовлене місце збору – на офісі. Ми попереджали людей, які ходили до нас на вишколи, що, якщо почнеться війна (ми думали, що не буде зв’язку), то місце збору на офісі. У нас там підготовлений підвал, запас їжі та води, супутниковий зв'язок. Для мене війна розпочалася з того, що ми зібрали зброю (у мене був схрон незаконної зброї дуже великий – і гранати, «муха», тобто різна, яка могла знадобитися для зупинення техніки чи зупинення живої сили), зібралися з товаришами, об’єдналися і приймали рішення. Крім Нацкорпусу, в офіс прийшла частина і цивільних людей. Одного хлопця ми забрали до себе в підрозділ, жінок, дітей відправили на евакуацію. Потім ми змінили місце дислокації.

Олександр Тарнавський: «Коли пішли полонені, я просив дати повісити одного на табличці «Чернігів»
Перший день війни. Олександр Тарнавський

Твої перші емоції, ти дізнався, що росія почала наносити ракетні удари. У тебе радість, біль, смуток?

Якщо чесно казати, то більше радість. Цей момент все одно колись би настав, і було таке відчуття, що нарешті, не будемо відтягувати. І коли я зустрічав цивільних людей, в яких бачив переживання і вони не розуміли, що робити, я всіх вітав і старався трохи підбадьорити, і казав, що ми увійшли в історію, що на рівні з нашими предками, козаками, зможемо дати пі*** москалям. (сміється). Наприклад, у перші години я зустрів Андрія Дериземлю(начальник управління молоді та спорту Чернігівської міськради, - ред..), Ярослава Гіріча(чернігівський бізнесмен, - ред..). Тому в мене було відчуття, що нарешті ми в історії, цей період настав і тепер ми зможемо бити ворога. Трохи пізніше це відчуття «розбавилося», коли стало багато цивільних жертв. Коли я бачу як гинуть цивільні, то трохи розчарування у ворозі, який не може діяти чесно. Вони можуть вести «щурячу» війну – артилерійську, міномети, літаки. Вони ж знають, що страждає цивільне населення. Я радий, що люди об’єдналися, багато вмотивованих. Ну і радий, що на своєму віці я застав такий великий період історії.

Росіяни відкинули Чернігів до кам’яного віку, але ми виросли духовно

Тебе не дивує, що Чернігів не стали здавати, а навпаки, героїчно обороняють?

Та ні, головне здивування, як відреагували люди. Я завжди думав, що у Чернігові, відсотків 40 – це люди «нам пофіг під яким прапором жити» чи «прийдуть росіяни так хай будуть росіяни лише б не було війни». Але виявилося, що це зовсім не так. Дуже багато людей, які мене здивували, хто пішов в тероборону, хто почав допомагати хлібом, водою місцевим мешканцям. Дуже велике здивування, що в перші дні і зараз, що випадки мародерства, це скоріше виключення, ніж закономірність. Не було хаосу і «безпределу», люди скооперувалися. Деякі кажуть, що після війни вони замки в дверях не будуть ставити, тому що настільки всі в під’їздах здружилися. Раніше багато людей не знали, як звати їх сусідів, а зараз всі один одному допомагають: кому препарати відносять, кому хліб. Тому для мене це здивування, що так швидко українці стали нацією.

Хто з чернігівців тебе найбільше здивував?

Люди, які мене найбільше здивували, це – міський голова Чернігова Владислав Атрошенко і голова Чернігівської ОВА В’ячеслав Чаус. Я думав що на другий день війни Чаус і Атрошенко покинуть місто. Я дуже здивований їх мужністю. Ці люди по суті не військові, не ті люди, які б мали так до росіян звертатися – що ми вас будемо тут вбивати. Але у них вистачило мужності і вони доказали, що справжні чоловіки та господарі свого міста – українського Чернігова. Захоплююся ними. Які б не були до війни питання.

Давай далі поговоримо про тактику російської армії при боях за Чернігів. Чого вони добиваються?

У росіян зараз тактика виснаження. Вони з різних напрямків підібралися до Чернігова, окопуються та укріплюються та намагаються виснажувати нас. Оці постійні удари, не давати «зелені» коридори для вивозу цивільних чи літаки, які роблять авіаудари по житлових кварталах. Вони сподіваються, що так можуть нас морально задавити, але це їх головна помилка. Тому що, коли у нас гинуть цивільні, це нас ще більше мотивує. Тут наші родичі, друзі, які гинуть під цими авіаударами, артилерійськими обстрілами. Це тільки більше мотивує чернігівців бути жорсткішими до ворога, вбивати якомога більше росіян. З їх боку, коли вони бачать смерті, коли в них є втрати в особовому складі, то це їх більше деморалізує. Вони більше хочуть втекти, злити соляру. Тому ми в виграшній позиції. Я не вважаю їх тактику правильною.

По обороні Чернігова нашими військами. Наскільки вона грамотна, на твою думку?

По обороні Чернігова головний фактор, я думаю, це мужність чернігівців. Тому що великим плюсом для нас є те, що в Чернігові була велика кількість добровольців в 2014 році, і ті люди, мають сильний бойовий досвід. Ми маємо дуже багато військових. Грамотно облаштовуються позиції, мужньо тримаються рубежі. І я думаю, що головна наша перевага – це те, що люди дуже вмотивовані і вони мають навички, досвід і знання цієї території. Наприклад, якщо на Донбасі ми були на чужому полі, ми не знали шляхи якісь, відходів, підходів, то тут ми знаємо кожну тропу і це наша велика перевага. Хочу виділити командування, яке вирішило не відступати, бо деякі міста здавали. Наше командування ОК «Північ»(Герой України Віктор Ніколюк, - ред..) та 1 танкової бригади(Герой України Леонід Хода, - ред..), вважаю заслуженими Героями України. На їх плечах багато чого тримається.

Олександр Тарнавський: «Коли пішли полонені, я просив дати повісити одного на табличці «Чернігів»
Захист Чернігова. Олександр Тарнавський

Яка на твою думку найкрутіша операція наших військ по обороні Чернігова?

Для мене особисто, коли я переживав найкращі емоції, найкрутішими операціями є збиття літаків. Тому що це насправді важко робити і це дуже великий внесок в захист Чернігова. Це найбільш героїчні вчинки, за які потім, тих, хто збиває, потрібно обов’язково нагороджувати. Це сотні, якщо не тисячі врятованих життів.

Яка найважча втрата для тебе за цей час?

Якщо брати Чернігів – то це Серьога Крепиш (Сергій Телушков був командиром механізованої роти 1 окремої танкової бригади з Гончарівського. Він загинув в бою під Черніговом поблизу Рівнопілля 25 лютого, - ред..). Це мій товариш. У нього залишилася вагітна дружина. А так шкода всіх, звичайно.

Який зараз Чернігів у порівнянні з тим, яким він був до війни?

Знаєш, росіяни відкинули Чернігів до якогось кам’яного віку, коли гроші вже нічого не значать. Бренди одягу, які ти носиш, нічого не значать, марка машини на якій ти їздиш нічого не значить. Прості повідомлення «як ти», звичайний елементарний дзвінок «чи треба хліба принести чи препарати», прояви людяності. І проявляється дружба, взаємопідтримка.. Коли сусід приходить до сусіда і щось приносить. З однієї сторони, ми стали трохи дикунами, у нас все розбито – люди живуть не в теплих квартирах і теплих ліжках, а в підвалах, але з іншої сторони, духовно, ми значно виросли. Якщо в матеріальному плані нас відкинули назад, то в духовному, на декілька сходинок ми стали вищі. І люди помудрішали трохи.

Які зараз блага найцінніші у Чернігові?

З матеріальних – вода. Струм, чи в квартирі, чи генераторі, люди хочуть зарядити телефони та зателефонувати близьким. Зв'язок – хочеться чути рідні голоси.

Олександр Тарнавський: «Коли пішли полонені, я просив дати повісити одного на табличці «Чернігів»
Поранення у спину. Олександр Тарнавський

Я думаю, щоб мене «задвухсотити» треба щось серйозніше, ніж «Гради» і «Смерчі»

За 3 тижні війни тебе вже двічі поранили. Розкажи про ці історії.

Було як мінімум два випадки, коли я теоретично міг постраждати.

Перше поранення – 28 лютого. Це була зачистка Киїнки (село біля Чернігова, - ред..). Нам повідомили, що туди зайшла група росіян з Шестовиці. Ми приїхали туди групою запустити квадрокоптер. В самій Киїнці вже працював КОРД, рота поліції особливого призначення. Ми поїхали трохи далі від них. І тут почався обстріл «Градами» або «Смерчами». Так сталося, що спіймав осколок в спину. Особливо це не відчув, тому що я здоровий в принципі. Потім, коли обстріл закінчився, хлопці подивилися, що там, надали першу допомогу. Машина була моя розбита. Потім, в лікарні виявилося, що осколок зайшов в спину, розтрощив ребра та залишився в легенях. Мені його лікарі так і залишили. Але через внутрішню кровотечу, мені довелося різати живіт. Вирізали селезінку. Вже на наступний день, я ходив, курив, а через 13 днів мене виписали і вже в строю.

Другий раз – просто підійшли з моїм СТОшником подивитися машину та спробувати відремонтувати. І тільки підійшли, як на ганок поряд з сусідніми машинами, прилетів снаряд та розірвався. Нас засипало склом, уламками. Я зловив чотири нових осколки.

Олександр Тарнавський: «Коли пішли полонені, я просив дати повісити одного на табличці «Чернігів»
Обстріл у Чернігові. Олександр Тарнавський

Я думаю, щоб мене «задвухсотити» треба щось серйозніше, ніж «гради» і «смерчі». Там з літака на мене бомбу скинути. І то є шанс, що я виживу(сміється).

Як тобі офіційна зарплата військового?

Непогано, дуже здивувала. За два тижні 40 тисяч гривень отримати, дуже приємно. Але насправді, нам тут немає, де гроші витрачати. Хоч нам би дали 400 тисяч чи мільйон – за них тут особливо нічого не купиш. Особливо про це зараз не думаємо, чесно.

Про втрати росіян при обороні Чернігова відомі якісь дані?

Не володію даними по втратам росіян по Чернігову та області. Лише знаю дані, скільки їх є та які угруповування. Це значні сили. Не буду казати, не можу. Але це та кількість, яку ми можемо втримати. Не критична для захисників Чернігова.

Які твої прогнози на війну?

Ми її вже виграли. Я вважаю, що те, що ми бачимо на вулицях, в інших регіонах, де збирається гуманітарка, ми стали українською нацією, ми зміцнилися. Це вже перемога. Нарешті більшість українців зрозуміли, що росіяни – це вороги, це нездорові люди. Що проблема не тільки в путіні, а в людях. Всі крапки над «і» розставлені.

Якщо казати про бойові дії, то не можу сказати прогнози. Впевнений, що наші захисники будуть триматися до останнього та робити все можливе в їх силах, а іноді навіть більше. Але прогнозів дати, коли все закінчиться, точних дат не знаю.

Російські війська вже намагалися зайти до Чернігова?

Намагаються, але невдало. Днями приїхали просто на машині, в українській формі майже в центр міста. Але їх затримала Служба безпеки України.

Були спроби зайти зі сторони Полуботок, з Нового Білоусу. Але у нас всюди є спостережні пункти, всюди є людський ресурс, щоб їх відбивати. Тому поки ні з якого боку вони не зайшли і я сумніваюся, що зайдуть.

На твою думку, навіщо їм Чернігів?

Важко сказати. Можливо, щоб був легший прохід на Київ, щоб більше шляхів було. А взагалі я не розумію, тому що у Чернігові їм пі***. Зайти в місто – це дуже проблематично. З кожного вікна вони будуть чекати вистріл з РПГ або розтяжку. Тому я не розумію мотивації заходити в Чернігів. В нас немає стратегічної інфраструктури. Просто йдуть на смерть.

Які власні здобутки на війні вважатимеш вдалими?

Якщо вийде відпрацювати нашою групою і відкинути їх назад. І зробити хоч декілька росіян «двохсотими».

Полонених будеш брати?

Ні. Я є противником цього. Коли перші полонені у нас в Чернігові під Рівнопіллям здалися в полон, я чесно просив Чауса (голову Чернігівської ОВА, – ред..) дати одного під мою відповідальність, і я хотів повісити його на табличці «Чернігів». Нехай би я потім був військом злочинцем, нехай судили б. Але я слізно просив Чауса та Іванова(заступник голови Чернігівської ОВА, - ред..), щоб мені дали одного з них, щоб показово повісити. Ось моє ставлення до полонених. Вони іншої мови не розуміють, це не цивілізований народ. Якщо в них немає правил, вони вбивають наших жінок, дітей, мирне населення. Вони розуміють тільки силу. Нехай бояться і знають, що на них тут крім смерті і жорстокості нічого не чекає. Хліба, солі не буде. І чаєм їх ніхто не буде зігрівати. Якщо вони з літака скидують 500-кілограмові бомби, то потім казати «вибачте, будь ласка», я їх ніколи не вибачу. Тому я прихильник дуже жорстких методів.

Що хочеш передати росіянам?

Що їм тут всім пі***. Скільки б їх не йшло, які б вони міста не займали, рано чи пізно ми їх доженемо. Якщо не я особисто, не мої друзі, не моє покоління, то оці діти, які зараз ростуть в підвалах і ростуть розуміючи, хто такі росіяни, наші діти та онуки, купа поколінь після нас будуть їх наздоганяти по усьому світу. Будуть мститися за своїх батьків і друзів. Їм стовідсотково пі***. Вони будуть вигнянцями, в яку б країну не поїхали. В Україні вони більше ніколи не будуть нам браттями.

Яка твоя зараз головна мрія?

Після перемоги знову прогулятися по мирному Чернігову десь в центрі чи в себе на районі. Поставити мангал та зібратися з друзями. Згадати всіх товаришів, які загинули. Та святкувати перемогу. Це найголовніше, щоб друзі, знайомі, рідні повернулися. І починати відбудовувати місто.

Читайте також:

Російські війська не припиняють обстріли Чернігова, але наступальних дій не проводять

На початок