Володимир Скакодуб виїхав з Ірпеня разом із трьома дітьми — 15-річним сином Артемом та доньками 13-річною Дашею і 6-річною Машею. У день евакуації, 14 березня, втратив дружину Анну. Свою історію чоловік розповів Суспільному.
Володимир Скакодуб працював будівельником. Про початок війни дізнався дорогою на роботу.
"Перші вибухи почув о 7 ранку, коли зустрілися на щоденну ранкову каву із товаришами з бригади. Уже на роботі побачив, що хлопці з іншої фірми швидко збирають сумки і тікають по домах. Почалася паніка – із міста неможливо було виїхати через потік машин, на заправках великі черги. Так і пішло – другий день, третій. Були дні, коли починали стріляти із шести ранку і до пізньої ночі. Або постріляли, затихли і знову. Над головами літали снаряди, але в жилі будинки і по мирному населенню не стріляли. Військові нам розповіли, де краще ховатися, як себе поводити", — розповідає Володимир.
"За день могли чути півтори тисячі вистрілів"
Розповідає, дорогою, поруч із їхнім будинком, їздили колони танків.
"А в кілометрі від нашого будинку – військова частина. Гатили по ній і звідти. За день могли чути по півтори тисячі вистрілів із різної зброї – танків, гаубиць, кулеметів, автоматів. Десь 11 березня у небо піднялися літаки і вперше влучили у житловий будинок в нашому районі. Один снаряд потрапляв у наш будинок з іншого боку, — розповідає чоловік. — Нещодавно телефонував знайомим. Сказали, що досі бомблять, але будинок стоїть. Щоправда поруч з ним — в 300 метрах, де знаходиться аграрний кооператив, горять близько ста гаражів. Він у такому стані, що жити там неможливо".
"Не було води, газу та світла. Їсти готували на мангалі"
Родина мешкала у квартирі на першому поверсі. Їсти готували на вулиці, тому що комунікацій на той час уже не було.
"Біля нашого будинку знаходиться глиняний кар’єр, де брали воду. Кип’ятили, а потім пили. Їсти готували на мангалі. На той час із двох під’їздів, де проживало близько 500 людей, залишалося 20-25 сусідів. Працювали разом. Хтось із хлопців ламав дрова, хтось чистив картоплю. До останнього надіялися, що все буде гаразд", — говорить Володимир Олександрович.
"Не виїхали раніше, тому що теща, яка живе через стіну — у квартирі поруч з нашою, має інвалідність. Може ходити лише по кімнаті, тримаючись за меблі. На вулицю не виходила, лише на балкон. Їй пропонували виїхати, коли евакуювали лежачих людей. Але вона не захотіла. Дружина залишати маму відмовилася. Мусили залишитися".
"Підбіг до дружини, взяв на руки. А в горлі — велика дірка"
Поспіхом виїхати з Ірпеня родині довелося 14 березня. В той день загинула дружина.
"Зранку прокинулися, як зазвичай під звуки пострілів та вибухів. Разом із сусідами приготували на вулиці сніданок. Уже мав кликати дітей. Добре, що не встиг. У якийсь момент почули свист, прилетіла міна і зірвалася біля нас. Хто встиг зреагувати, той ліг. Дружина не встигла. Усі повставали. А вона лежить. Підбіг до неї, взяв на руки. А в горлі — велика дірка на два пальці. Зрозумів, що кінець. Не було пульсу. У мене почалася паніка, люди кричали. Старша донька вибігла на балкон, усе бачила".
Дружину встигли занести у під'їзд. Через 5 хвилин, розповідає Володимир, з'явилися військові. Забрали тіло та сказали усім збиратися.
"Сумка із документами була уже зібрана. Взяв ще мілкі дитячі речі – білизну, майки. Грошей не багато, лише пару сотень. Бабуся залишилася. Коли сталося це горе, не міг доглядати і ризикувати при цьому життям трьох дітей, – каже чоловік. – За нами приїхала машина. Усіх повезли до річки Ірпінь, де переправили плотом на інший бік. Далі посадили в автобус і повезли на залізничний вокзал".
"Одну ніч провели на автовокзалі у Вінниці"
Разом із дітьми сіли в електричку до Вінниці. Вирішили їхати у село Соболівку Гайсинського району, звідки Володимир родом. Грошима на дорогу та їжу допомогли знайомі.
"Ми, коли приїхали у Вінницю, наче потрапили у рай. Все тихо, ніхто не стріляє. Військові на вінницькому залізничному вокзалі показали, як доїхати до автовокзалу. Але там дізнався, що на сьогодні уже рейсів немає. Попросив дозволу переночувати. Там на автовокзалі і провели ніч. Зранку виявилося, що у касі залишився лише один квиток, а нас четверо. Але водій виявився доброю людиною, дав три місця. Ми розрахувалися і в 9 годин виїхали до Теплика. Там нас зустрів хороший знайомий, із яким разом навчалися. Допоміг доїхати до моєї бабусі у Соболівку".
"Після Перемоги – шукатиму тіло дружини"
Там прожили 4 дні. Потім переїхали у селище Теплик. Друзі чоловіка знайшли будинок, господарі якого тимчасово у Польщі та погодилися надати прихисток родині.
"У бабусі немає зручностей та умов для проживання трьох дітей. Пічне опалення, дров мало. А тут все обставлено, є газ, тепло, посуд. Нас дуже добре зустріли ще одні знайомі – нагодували, діти змогли покупатися. Потім поселили. Там тепло, їсти є що, діти задоволені. Це головне. Зараз вони граються і спілкуються з іншими дітьми. Але розуміють, що мами більше не має. Зовні дуже добре тримаються, та не знаю, що у них в середині. Ці відчуття не можливо пояснити. Перше, що зроблю після Перемоги, поїду в Ірпінь і шукатиму дружину".
Третього квітня подружжя мало святкувати річницю – 17 років спільного життя.
Читайте також
- "Люди їдуть подалі від війни". Скільки переселенців на Вінниччині
- "Отримали допомогу і поїхали далі": як у громаді на Вінниччині допомагають переселенцям
