У прикарпатському селі Кубаївка, де нині живе 15 людей, вояки Української повстанської армії вели бої з енкаведистами, священники УГКЦ підпільно служили літургії у лісі й таємно давали шлюби у хатах місцевих жителів. Родом звідси — майстриня художньої вишивки Михайлина Сабадаш. А ще в Кубаївці видували скло і випалювали цеглу.
Журналісти Суспільного поїхали у село, аби дізнатися, як живуть його мешканці тепер та які особливі історії про нього бережуть у спогадах, піснях та сімейних фотоальбомах.
Історія села від Марії Вовчук
Ми заїжджаємо в Кубаївку засніженою, оббитою дорогою, з обох боків оточеною лісом.
Взимку на узбіччях добре видно сліди диких звірів, переважно — кабанів і лисиць, яких тут, як скажуть нам місцеві згодом, водиться багато.
Минаємо дерев'яний будиночок для обігріву, старий єврейський цвинтар, нове кладовище, церкву, кілька покинутих хат, декілька заселених.
Доїжджаємо до краю села. Тут маємо зустрітися із жителькою Кубаївки — Марією. Жінка вже чекає нас на подвір'ї й запрошує до себе.
Розмовляємо біля криниці та безлистих дерев.
"Фактично тут проживає 15 людей, але на зиму залишається троє. А колись у нас було велике село. Жило багато поляків, євреїв. Потім поляки виїхали, залишилися українці. Українців було багато, але вся молодь роз'їхалася містами, більшими селами й залишилися люди похилого віку", — пригадує жінка.
Марія Вовчук живе у селі від народження, останні 20 років — сама. Люди, каже, почали виїжджати із села у 60-70 рр. XX століття.
"У нас працювала цегельня, видували скло. Був такий млин, що люди із Саджавки (сусіднє село — ред.) приходили до нас молоти. Була крамниця, початкова школа. Зі школи зробили клуб, з клубу — військовий вишкіл (центр військово-патріотичного виховання та допризовної підготовки — ред.) До нас приїжджають воїни АТО, пластуни", — розповідає Марія.
Колись у селі височів польський костел. Його завалили й забрали у село Перерісль. Там з його уламків побудували клуб. А українці звели собі церкву, ділиться жителька Кубаївки. Храм святих апостолів Петра і Павла, про який розповідає Марія, спорудили у 1930 році.
Щонеділі й на свята туди приїжджає правити священник з Івано-Франківська. У цій церкві зберігаються корогви, вишиті Михайлиною Сабадаш — майстринею художньої вишивки, яка народилася у Кубаївці у 1912 році. Сьогодні її твори є у приватних колекціях в Індії, Німеччині, Японії, Канаді.
"Михайлина жила на місці, яке називали "Фірас". Там був млин. Потім вона виїхала в Коломию", — каже Марія Вовчук.
Повстанський рух УПА і підпільна УГКЦ
Неподалік Кубаївки тривали бої повстанців з енкаведистами. Один із них відбувся 2 жовтня 1944 року. Тоді боївка під керівництвом провідника "Шварна" вела бій з оперативною боївкою НКВД. У бою українські бійці вбили старшого лейтенанта Колєснікова.
Про ті події із розповідей рідних знає Мирослава Триняк, сусідка Марії Вовчук. Вона також запросила нас до хати.
Жінка— з родини Кнігніцьких. Народилася у 1943 році. Хресний батько Мирослави Триняк був повстанцем.
"Його псевдо — "Заєць". Я пам'ятаю, коли була мала, увечері приходили хлопці (повстанці — ред.). Мене маленьку брали на руки і я дивилася. Тато за стіл садив їх, пригощав. А вранці приходили вже з НКВД, копали підлогу, шукали "бандерів". Я пам'ятаю, що там, нижче нашої хати, був такий бункер, де так само хлопці ховалися", — пригадує Мирослава Триняк.
Вона також розповідає, що у селі підпільно служили літургії священники УГКЦ.
"Навіть було таке, що в підпіллі тут, у моїй хаті, священник шлюб давав. Тоді, ще за радянської влади. Він приходив з підпілля, отець Володимир, і службу правив. А потім вже був з Дори отець (Михайло Косило — ред.), що мав пасіку. Але це — в підпіллі. А люди приходили до нього ввечері на Службу", — каже Мирослава Триняк.
Центр підпільної церкви, у якому служив о. Михайло Косило, розташовувався у Майданівському лісництві, неподалік Кубаївки.
Чоловік Мирослави Триняк помер 15 років тому, відтоді жінка живе одна. Вона каже, що увесь час молиться, аби в Україні настав мир. А ще — дуже любить рідну Кубаївку.
"Тепер молюся. І так дивлюся на ліс, дивлюся на хати. То вже нема — все менше і менше людей. І так думаю: може б я йшла у Франківськ. А потім думаю: я ще буду трошки", — розповідає жінка.
Чому Кубаївка?
"Мій дідо розказував, що колись у селі була така криниця, і коло неї стояло горнятко — "кубельце" називали. І пішла назва від "кубельця" — село Кубаївка. А ще була одна версія: тут були поляки й ім'я було в поляка Куба. І цей Куба ходив до полячки Єви. Куба йшов до Євки, тому — Кубаївка", — переповідає жителька села Марія Вовчук.
Корова Циганка і "чортове коліно"
Марія кличе нас за собою на екскурсію господаркою. Поки стежкою проходимо повз літню кухню, жінка згадує про мисливців, які часто приїжджають у ліс біля села на полювання. А ще — зізнається, їй у селі сумно, відколи помер чоловік.
"Скучно, сумно. Я телефоную до дітей, до внуків, подруг, аби з кимось поговорити, аби час пройшов. Та й що робити? Куди буду йти на старість? Діти мене кличуть, аби йшла, але я не хочу. То кожне має своє: у дітей є діти, внуки. А я собі тихенько тут, помалу ще корову тримаю та й доживаю", — каже Марія.
Заходимо до стайні. На стіні на цвяхах висять мотузки, ланцюги й стара, вкрита пилюкою ліхтарня.
Марія відразу просить причинити за собою двері, аби корова Циганка не простудила вим'я — скоро народжуватиме телятко.
Жінка набирає на вила трохи сіна — дає Циганці перекусити. Тоді пригадує дитинство.
"Тепер вже хоч трохи інакше якось: є все, можна купити. А то не було нічого після війни. Тато працював у лісі, мама — в колгоспі, звідки щось взяти? Що мали — тим і обходилися. Мали корову та й свиню мама тримала. Таке було життя. А я колись працювала листоношею", — розповідає Марія.
Виходимо на двір. За крок від стайні — невеличкі порожні клітки.
"Тут курчата живуть, бо у нас яструби їх хапають. А я квочку з курчатами сюди закриваю. Їсти дала, води дала і живіть", — каже Марія йдучи, а тоді спиняється і простягає руку у бік лісу.
"Цей берег у нас називається "чортове коліно". Бо він такий (показує, як в'юниться берег — ред.). Та й так назвали. Колись у нас рубали ліс, їздили лісовози. Ну і тут був чоловік, спеціально закріплений за берегом. Він підсипав берег. Ну і мучилися: "Боже, йой, то так погано, то так погано через те "чортове коліно". І так прозвали — "чортове коліно", — пояснює жінка.
Підходимо до дбайливо викладених попри стіну хати дров. Навпроти — город, де в сезон ростуть кукурудза, картопля, квасоля, капуста, помідори, огірки. Поруч — кілька вуликів.
За продуктами Марія велосипедом їздить у Саджавку. Але здебільшого все необхідне їй привозять онуки.
Сім'я
Заходимо до кімнати. Марія дістає з високої горіхової шафи фотоальбом і ставить на тумбу, що впритул прилягає до червоного настінного килима. На ньому висить світлина Марії Вовчук і її чоловіка.
Жінка гортає сторінки альбому. "Це я — ще дівчина. Це — мої діти маленькі. Оце — ми з чоловіком, оце — наша весільна фотографія".
У Марії — троє дітей, семеро онуків і шестеро правнучок.
Кіт Гриць слухає пісні
Ідемо на кухню. На кахельній печі, в якій жінка часто пече хліб, сидить кіт Гриць.
На братрурі — каструлі й горнятка, на стінах — ікони, на столі — радіо, на розкладному дивані із блакитною накидкою і коцом — пряжа. Марія якраз дов'язує бежеву шкарпетку.
"Зазвичай, поки в'яжу, молюся або співаю", — говорить жінка, сідає на краєчок дивана, бере дерев'яні шпиці і починає плести.
"Кубаївко, Кубаївко, ти — маленьке село.
Чомусь тобі, Кубаївко, сумно, невесело.
А як собі заспіваю та як собі вівкну,
піде голос понад колос — аж на Кубаївку!".
Ніхто не хоче жити в Кубаївці
Прощаємося з Марією Вовчук там, де починали нашу розмову. Вона дає нам у дорогу великий пакет з яблуками.
— Чи вірите, що Кубаївка ще зможе відродитися?
— Я не вірю, бо то вже нема людей. У нас — нема. А хто схоче їхати в наше село, відроджувати, будувати? Хто то схоче? У нас порожніх хат є багато, але ніхто їх не купує.
Що відомо
Станом на 2 лютого на Івано-Франківщині є щонайменше 20 населених пунктів, в яких проживають менш як 20 людей. Це — села Буркут, Боднарівка, Кубаївка, Соколівка (Олешанської громади), Озерце, Ворониця, Витань, селища Погар, Причіл, Згари, Студлів, Лісова, Межигаї, Пилипівці, Стефанівка, Григорівська Слобода, Кам'янка, Вигода, Бойки, Зруб.
Про це у відповіді на інформаційний запит Суспільного повідомили фахівці Головного управління статистики в Івано-Франківській області.
Читайте також
- "Ми — як одна сім'я". Історія прикарпатського села Боднарівка
- На межі зникнення: прикарпатське село Витань
- Село Корчунок на Івано-Франківщині: 15 років самотності
- Від бальнеологічного курорту до закинутого села. Чим живе Буркут у XXI столітті
- Прикарпатське село Озерце: холодні хати і теплі спогади
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини і ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!