20 будинків за п'ять років придбали волонтери для родин у скруті на Харківщині. 18 будинків з 20 волонтери купили у селі Бригадирівка. Завдяки проєкту "Свій дім" село зберегло школу та отримало поштовх до розвитку.
Про модель допомоги сім’ям, яка водночас допомагає громадам, у розмовній студії "Сьогодні.Головне" говорили з президенткою благодійного фонду "Волонтери: дорослі — дітям" Вікторією Тищенко. Далі — пряма мова.
Як працює проєкт "Свій дім"?
Фонд купує будинки для того, щоб надати у користування родинам, які мають дітей. Якийсь час фонд співпрацює з родиною, проводить повний соціальний супровід родини. Коли ми розуміємо, що родина впоралася з тими задачами і завданнями, які ставить фонд дітям і батькам, ми робимо нотаріальну передачу будинку родині.
Найкоротший термін, коли сім’я отримала будинок у власність – пів року, найдовший – 3,5 роки, і досі мати ще не власник будинку.
Хто потрапляє до проєкту?
Головний критерій – там повинні бути діти, не обов’язково це багатодітна родина. У нас є родини де одна дитина, дві, найбільша – 11. Ми допомагаємо дітям, які потерпають з різних причин: чи то домашнє насильство, чи то неналежні умови проживання, чи то неналежне ставлення батьків до своїх дітей, чи то інтернатні заклади, дитбудинки, центри реабілітації.
Потрапляють до нас по-різному. Іноді телефонують з соціальних служб, іноді телефонують керівники дитячих центрів реабілітації і просять за родину, яка в них вже пройшла програму, але йти їй нікуди. Іноді нам телефонують волонтери з інших організацій. Іноді нам телефонують родини самостійно, а іноді і діти з цих родин. Діти просять: "Допоможіть родині, допоможіть мамі, ми не хочемо до інтернату".
Соцслужби звертаються до нас, коли родина перебуває на грані: коли стоїть питання позбавлення батьківських прав або негайного вилучення дітей, а соцпрацівник відчуває потребу спробувати зберегти родину.
Зазвичай родина приїжджає нульова. У неї немає ні грошей, ні розуміння. От нещодавно переїжджала родина, ми винайняли машину, щоб перевезти речі. Питаємо: "Є, що перевозити?", каже: "Так, є диван". Ми перевозимо диван і викидаємо його. Тобто родина навіть не розуміє, що його не можна використовувати.
Рівень життя настільки низький, що нам треба спочатку показати інший рівень життя, а вже потім щось від них там вимагати.
Чи були такі родини, які не змогли залишитися в проєкті?
За п’ять років це десь п’ять-сім родин. Це різні причини. Були родини, які взагалі не мали ресурсного потенціалу, це молоді дівчата, які народили, але на жаль вони не бачили себе батьками. Ми спробували, наше завдання надати кожній родині шанс. Скільки шансів? Я не можу сказати, з кожною родиною по-різному.
Були родини, які не змогли впоратися зі своїми згубними звичками. Нічого не допомогло, ні лікарі, ні центри. Там, на жаль, діти вже відібрані.
Родини, які не впоралися, виїжджали з наших будинків, і вони не просто виїжджають, вони тікають, в першу чергу від служб. Тому що вони розуміють, що нічого не хочуть змінювати і в них заберуть дітей. А діти – це гроші від держави.
Скільки родин успішно завершили проєкт?
Шість родин вже не потребують нашої допомоги. Чотири з них взагалі самостійні, ми вже просто друзі, ми вже не допомагаємо. Можемо завітати у гості, щось привезти дітям, але це усе. Дві родини, що не власники будинку, але вони вже настільки активно допомагають іншим родинам, і ми вже плануємо їх відпускати у вільне плавання.
У яких селах працює проєкт та чи допомагає місцева влада?
У нас проєкт розтягнуто на два села. Це Забавне та Бригадирівка Ізюмського району. У Забавному два будинки, ми починали звідти. Але без підтримки місцевої влади неможливий розвиток цього проєкту. У Бригадирівці придбано 18 будинків.
У першому селі громада виявилася незацікавлена в розвитку сільської місцевості. І керівництво, і мешканці не хотіли нічого робити. А все, що пов’язане з дітьми, це велика відповідальність голови сільради, медсестри, голови громади, сусідів, школи.
У Бригадирівці ситуація зовсім інша. Нас туди покликав наш волонтер. Він виріс у цьому селі, зараз він великий бізнесмен і він каже: "Я хочу, щоб моє село отримало розвиток".
Коли прийшли, то голова сільради нам сказав: "Мені б лише 50 діточок, щоб школа працювала". Зараз у нас їх вже 70. Це половина села. Завдяки нам тут зберегли школу.
Голова ОТГ відгукується на наші прохання, і це надважливо. Наприклад, пройшла медреформа. Села віддалені один від одного, і якщо наша мати, яка має 10-11 дітей, хоче потрапити до сімейного лікаря у сусідньому селі, то ви уявляєте, яким чином вона може туди дістатися? Автобусного сполучення немає. Тому на наше прохання лікар приймає у цьому селі.
Які у проєкту перспективи?
Проєкт виник спонтанно. Ми його не планували, не подавали на гранти, він існує за кошти фізичних осіб. Коли зараз ми вже розуміємо його наслідки, я скажу так: кожне село, кожна територіальна громада має таку можливість. В кожному селі є занедбані будинки, які не мають власників, громада має брати їх на баланс сільської ради, сільська рада має необхідність і потребу їх відремонтувати і заселяти в будинки такі родини. Але це працюватиме лише при наявності в цьому селі соцпрацівника.
Ми починали не з будинків. Ми починали зі стандартної допомоги спочатку дитячим інтернатним закладам, потім родинам. Перейшли до родин, бо зрозуміли, що діти з цих родин перебувають в цих інтернатних закладах, і треба щось робити, щоб діти туди не потрапляли. А щоб не потрапляти, треба допомагати родині там, де вона живе. І ми стикнулися з тією проблемою, що скільки б ти не допомагав цій родині, якщо немає гідного оточення, якщо немає підтримки громади, сусідів, які мають добрі наміри до цієї родини та готові її підтримують, не буде ніяка допомога у користь.
Що відомо
- Про те, як живе одна з таких родин, Суспільне показало у проєкті "Умандрували: за Харковом". Подивитися можна тут.
