У Миргородському районі попрощалися із військовим Віктором Городніченком, який служив на Донеччині. Два тижні тому чоловіка поранив снайпер, врятувати його не змогли. Прощання із загиблим розпочали у селищі Ромодан, де він народився, а поховали – у Миргороді, де проживав. Воїну було 25 років. У нього лишилися мати, брат, дружина і донька.
Квіти, стяги та домовина у дворі. У селищі Ромодан прощаються із 25-річним Віктором Городніченком, який служив на Донеччині. До батьківського дому прийшли його знайомі, побратими та близькі.
"Брат завжди був із посмішкою на устах. Завжди посміхався, навіть коли почував себе недобре. І завжди у всьому бачив позитив. У лікарні він був у стані медикаментозного сну, не міг говорити. Але останній раз, коли я з ним говорив, це було за три дні до його поранення. У них вже підходив час до закінчення їхньої ротації. В нього було багато планів, свої мрії про повернення до дружини та доньки", - каже брат загиблого Микола Городніченко.
Від батьківського двору домовину несуть селищем до школи, де чоловік навчався. Зустрічають живим коридором із квітами. У школі Віктор Городніченко навчався дев’ять класів. Чотири із них – початкові – провів у цій кімнаті.
"Тихенький хлопчик, скромний та привітний. Подобалися точні науки, математика. Він сидів вдумливо над задачею. Рахував все і йому вдавалося це. У нас дуже дружні відносини були з Вітьою. Він кожну вільну хвилинку, коли бував в Ромодані, завжди приходив до мене", - говорить перша вчителька Валентина Зінченко.
В школі Віктор навчався до дев’ятого класу. Після цього навчання продовжив у льотному коледжі у Кременчуці.
"Був дуже чемним, вихованим і ввічливим. Він завжди був попереду. Любив сидіти за цією першою партою. Любив багато читати. Два роки тому він прийшов до нас у школу і ми, уже зрілі люди, запитали у нього: «Чому ти не завершуєш служити в ООС? Чому не перейдеш на мирну роботу?». А він сказав: «Якщо не я, то хто?». І ці слова закарбувалися у нас в пам’яті назавжди", - розповіла класна керівниця Оксана Демченко.
Віктора Городніченка призвали 2016-го. У 36-й бригаді морської піхоти він служив три роки, а торік перейшов у десантно-штурмові війська. Мав звання старший солдат, а позивний – «Вітямба».
"28 квітня куля снайпера влучила у нашого Віктора. Куля влучила нижче бронежилета. Евакуювання у таких випадках там, де ми виконуємо бойове завдання, у районі населеного пункту Зайцеве, відбулося дуже швидко. В місті Бахмут протягом восьми годин проходила операція. Потім Віктора доставили у Харків", - згадує заступник командира військової частини Петро Гоц.
Після поранення військового евакуйовував і Богдан Нос. Тоді, каже, бачив його востаннє.
"Він за себе не думав, а думав за нас. Просив, щоб ми зупинилися, перекурили. Ми його завантажили в літак. Я ще пам’ятаю: він говорити вже не міг, але мене взяв за руку, поплескав по плечу. Це був знак – наче показати, що він при тямі. Він дав мені руку, що він притомний і з ним все добре. Після того я вже його не бачив. Ми надіялися, що він виживе", - каже побратим загиблого Богдан Нос.
Віктор Городніченко помер у лікарні за 1,5 тижні після поранення – 8 травня. Поховали воїна у Миргороді на Алеї Героїв міського кладовища.
