Христя Фріланд – канадська політикиня. З 2015 року вона обіймала топпосади в уряді Канади, зокрема у 2020-2024 роках була міністеркою фінансів. З початку 2026 року вона також є позаштатною радницею президента України з питань економічного розвитку. Христя Фріланд має – по матері – українське коріння. У 1980-х у Гарварді Фріланд вивчала російську історію та літературу, пізніше в Оксфорді здобула ступінь магістра славістики. Суспільне зустрілося з Фріланд на тлі призначення її позаштатною радницею Зеленського, а також заяв Дональда Трампа щодо Канади як “51-го штату США”, які він регулярно робить після повернення в Білий дім. Відеоверсію розмови дивіться тут.
На початку року ви прийняли пропозицію президента України стати його радницею з питань економічного розвитку. Чим вас – людину, яка впродовж 10 років обіймала посади в уряді Канади – зацікавила ця пропозиція?
Я хочу, по-перше, уточнити, що це волонтерська робота. Я – позаштатний радник. У мене немає штабу, ніхто мені не платить, у мене немає ніякої адміністративної відповідальності. Я це справді бачу як громадське волонтерство. І в Україні, й поза нею дуже багато людей працюють зараз волонтерами, щоб Україну підтримувати.
А чому я погодилася? Це дійсно було для мене велике рішення. Я розуміла, що щоби погодитися на це, буде коректно відійти від урядової роботи в Канаді. Я також відмовилася від роботи в парламенті.
Назву дві причини, чому я так зробила. Перша – моя особиста, а друга – реакція мого сина Івана. Особиста для мене причина: я справді вважаю – і багато людей зараз це кажуть, але я справді вірю – що ця війна в Україні, ця війна України за свою демократію і незалежність, насправді є війною демократичного світу за світову демократію.
Тому, коли президент мені сказав, що я можу допомогти йому й Україні, я подумала: ну, Христю, якщо ти справді віриш, що це питання є ключовим у цілому світі й у тебе є нагода безпосередньо спробувати допомогти, тоді треба спробувати.
Це моя особиста відповідь. А тепер я вам скажу реакцію мого сина.
Його звати Іван. Йому 16 років. Він уперше приїхав до України – до Ялти, до Криму, – коли йому було шість тижнів. Я його привезла з собою на конференцію “Ялтинська європейська стратегія”, ще коли вона відбувалася в Ялті. І того дня, коли я ухвалила рішення стати радницею президента України, Іван повернувся додому зі школи й сказав, що дорогою додому він розмовляв зі своїми друзями. І вони погодилися, що це було правильне рішення.
Його друзі не українського походження. Канада – дуже інтернаціональна країна. Це – діти з китайськими батьками, з батьками з Індії, з Ірану. Це дуже міжнародне товариство, його друзі. Але він повернувся й сказав: "Мамо, ми погодилися, що ти правильне рішення прийняла. Тому що ми боїмося, що в майбутньому Канада муситиме боротися за свій суверенітет і за свою незалежність”.
І, каже, я своїм друзям пояснив, що Україна – це країна, яка має найкращу армію на світі. Що Збройні сили України – найкращі. І ми тепер думаємо, що завдяки твоїй роботі, може, коли Канаді доведеться воювати за свій суверенітет, Україна нам допоможе.
Це слова мого сина, і це дуже мене вразило. І я надіюся, якщо прийдеться, Україна допоможе Канаді.
Я бачила в соціальних мережах коментарі людей – як я розумію, канадців – які трохи з ревнивістю поставилися до вашого рішення стати радницею президента України. Ви згадали, що мали, наприклад, скласти депутатський мандат для цієї роботи. Що б ви сказали тим канадцям, які, можливо, не зрозуміли це вашого рішення?
Краще, щоб канадці хотіли би, щоб я залишилася, ніж навпаки. Ще восени я вирішила, що час мені відійти від громадської роботи в Канаді. Я в уряді вже 10 років, у парламенті – 12. Хоч дехто й нарікає, але бути обраним політиком – це прекрасне життя. І для мене це надзвичайна насолода – служити своєму народові, коли він тобі довіряє і тебе вибирає.
Тому моє рішення відійти від канадської політики було дуже тяжким. Але я подумала, що вже 10 років в уряді служила на найвищих посадах, 12 років – у парламенті. Я людям подобалася, мене вибрали п'ять разів. Переважно політики закінчують своє політичне життя, коли вони людям вже не подобаються, і коли люди вже просто їх викидають.
У нас новий міцний уряд в Канаді, я його підтримую, це моя партія. І я подумала, що це був момент відійти, лишити місце новим силам, поки я ще людям подобалася.
Що стосується вашої нової ролі – радниці президента України з економічного розвитку. Ми з вами зустрічаємося 24 лютого, це річниця повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Загалом війна триває вже майже 12 років. Дуже складно говорити про економічний розвиток країни, яка воює. Яку модель економічного розвитку ви відстоюєте? На які стовпи будете спиратися в цій своїй ролі?
По-перше, я запропонувала президентові одну дуже конкретну форму співпраці. Це організація міжнародної бізнес-наради з провідних міжнародних бізнесменів – і там є жінки так само, до речі, які готові давати поради президентові, уряду щодо розвитку України, що варто робити, щоб сюди прийшли міжнародні інвестиції з приватного сектору.
У нас були зустрічі, які я зорганізувала для президента в Давосі й Мюнхені з бізнес-лідерами. Думаю, що вони були успішними. Ми зрозуміли з цих зустрічей, що є люди вже на найвищих посадах міжнародного бізнесу, які приймають рішення про мільярди доларів і євро, які готові давати Україні поради.
То я президенту запропонувала, що можу таку групу зорганізувати. Я не вважаю, що одна все знаю. І, думаю, найкраще для України, для уряду, для президента – почути безпосередньо від тих людей, які контролюють міжнародний капітал, що їх цікавить. Що треба Україні зробити, щоб вони були готові вкласти сюди свої гроші. Це по-перше.
По-друге. І це – мій меседж не лише до президента, а й до всіх українців і українок. Я вважаю – і це частково про сьогодні, але більше вже після війни – що для України буде дуже золота можливість. Складна, непроста, але золота. Це можливість справді стати сучасною європейською країною.
Щоби приїхати до України зараз із Заходу, треба переїжджати — або поїздом, або машиною – польсько-український кордон. Пам'ятаю, я тут була студенткою в Києві в 1988-89 роках, і я переїжджала той кордон – що не було великої різниці. А зараз усі, хто переїжджають, бачать дуже велику різницю.
І це не тому, що українці не такі працьовиті, як поляки, чи не такі розумні. Це не тому, що в українців бракує суспільної солідарності. Ми бачимо в цій війні, що українці справжні герої. Працьовиті, розумні, творчі. Подивіться на дрони, на всю військову техніку, яку українці виробляють.
Але Україна поки що не змогла переробити себе як суспільство, як політекономіка так, як зробили Польща й, наприклад, балтійські країни.
Я вважаю, що після війни, разом із відкриттям Європейського Союзу до українського членства, буде золота можливість для України переробити себе на справжню європейську країну. Це буде складно, нелегко. Але, думаю, що Україна може бути країною з найшвидшим економічним ростом у Європі. І справді може стати таким собі європейським тигром чи європейським левом.
Українці мають на це право. Вони воюють і витримали ці чотири роки війни не щоб бути бідними, а щоби справді мати добробут, збудувати для себе суверенну незалежну, а також багату країну.
Але до того, що буде після війни, ще треба дожити. Вибачте за такий прозаїчний коментар. Війна також є змаганням економік: чия довше протягне. Що є чи може бути сильною стороною української економіки зараз, поки вона всередині війни? На що Україні спиратися, поки мир іще не настав?
Це не прозаїчне запитання. І я б дала вам дві відповіді.
Перша – це обов'язково міжнародна підтримка. У першу чергу, європейська. Європейці, як на мене, зрозуміли нарешті, що Україна воює не лише для себе, а й для них. Надіюся, що вони відповідно будуть підтримувати Україну.
Поза тим, я думаю, що самі українці довели, що феноменально вміють працювати навіть в таких умовах. І це сумно, але важливо. І, я вважаю, що велике відкриття для світу – це інноваційна українська оборонка. Оборонний сектор зараз… цілий світ дивиться на Україну і цілий світ захоплений нею. Думаю, що є великі можливості зараз притягнути до України інвестиції в цю сферу.
Я розумію: зараз війна й треба вижити і перемогти. Це дуже важливо. Але я також вважаю, що зараз є золотий момент починати думати про післявоєнну Україну і приготувати плани на це.
Впродовж кількох місяців українці спостерігають за масштабним розслідуванням українських антикорупційних органів – так званою операцією “Мідас”, яка стосується імовірних зловживань в українській енергетиці. Чи цей великий корупційний скандал не змусив вас сумніватися, коли ви отримали пропозицію стати радницею Зеленського?
А як це мало би впливати на моє рішення?
Можливо, ви не хотіли б асоціювати себе з українською владою, щодо якої зараз триває велике антикорупційне розслідування?
Зрозуміла. Слухайте, я вважаю, що боротьба з корупцією і взагалі зміна української [управлінської] системи мусить бути частиною трансформації української економіки.
Я як канадка, як канадський політик можу вам сказати, що можна збудувати таку політичну систему, в якій політична корупція просто неможлива, її просто не існує. Ми таку систему маємо. [Корупції] просто нема. І то не залежить від особистих рішень людей – сама система є такою.
Я вважаю, що Україна має збудувати таку ж систему для себе. І я бачу, що є таке бажання українських людей. Думаю, що одне, з чим я можу допомогти українцям – це своїм досвідом людини, яка жила в системі організованій так, щоб корупція не могла мати місця.
Думаю, що це важливо для міжнародних інвесторів, але ще важливіше для українців і українок. Коли інвестори торкаються цього питання зі мною, я їм відповідаю, що найбільше проти корупції в Україні виступають самі українці.
Хочу повернутися до слів вашого сина, які ви згадали на початку: його побоювання, що одного дня Канаді, можливо, доведеться захищати свій суверенітет і незалежність. З чим ці побоювання канадців зараз пов'язані?
Думаю, що зараз країни цілого світу зрозуміли: якщо країна хоче бути незалежною, вона мусить бути готовою відвоювати свою незалежність.
Не секрет, що зараз є розмови про можливий статус Канади. І це особливо впливає на нашу молодь. Канада й канадці, думаю, на сьогодні зрозуміли – і може це нам не було так зрозуміло перед тим – що ми також мусимо бути готовими відстоювати свою незалежність.
Це дуже мене здивувало, що мій син так сказав. Але потішило, що він готовий думати про свій обов'язок.
Дональд Трамп періодично називає Канаду “51-м штатом США”. А в Давосі взагалі сказав, що Канада “існує завдяки Сполученим Штатам”. Як ви в Канаді сприймаєте цю агресивну риторику?
Так, як я вам розповіла, як молоді канадські хлопці сприймають. Як мама я горда за свого сина. А як політик вважаю, що ми мусимо себе поводити так, щоби наша країна була міцною.
Але я хочу також вам щось сказати про Сполучені Штати. Це — наш сусід, і Канада дуже добре знає й розуміє США. Тут, на цій конференції, є багато американців. І я дуже вірю у слова Вінстона Черчилля, який казав: "Американці завжди приймають правильне рішення. Але тільки після того, що вони спробували всі можливі неправильні варіанти”.
Думаю, що в цьому є глибока мудрість. Треба пам'ятати, що у США є багато людей і багато сил, які вірять у ті принципи суверенітету, в ті принципи свободи, в ті принципи демократії, за які США стояли протягом дуже тривалого часу.
Для України на сьогодні непогано, що зараз час для Європи і європейців стояти за свої слова, стояти у своїх інтересах. Європейці вже почали більш незалежно й активно підтримувати Україну. І я надіюся, що ми побачимо у наступні місяці ще міцнішу європейську підтримку.
Ще одне, що Європейський Союз міг би зробити для України, що дало б, я вважаю, гарантію її післявоєнного економічного розвитку — це прийняти країну в ЄС.
Водночас зараз саме США є посередником у плані контактів між Україною і Росією щодо майбутнього миру. Як ви оцінюєте перспективу тих зусиль, які ми спостерігаємо впродовж останнього року між Україною та США, а також США та Росією?
Ви знаєте, Олено, я не громадянка України, я не державний службовець України. І я справді вважаю, що лише українці й українки можуть прийняти надзвичайно серйозні рішення про свій суверенітет і про війну, яка коштує Україні своїх найкращих людей.
Тому я вважаю, що не мені приймати рішення, не мені давати якісь поради вам. Це ви вмираєте, ви воюєте.
Єдине, що можу сказати від себе. Я, може, закінчу з тим, з чого я почала. Україна зараз воює не лише для себе, а за Європу, за цілий демократичний світ. І тому для мене дуже важливо зараз підтримувати Україну. І давати їй всю ту поміч, яка потрібна, щоб Україна могла закінчити цю війну, щоб Україна могла перемогти.
І для мене українська перемога – це український суверенітет, український добробут, і це Україна в [такому] стані, щоб вона може завжди себе захищати й бути країною, яка має золоте економічне майбутнє.
