Людмила ходить від одного автобуса до іншого і заглядає в усі вікна, з яких визирають звільнені з полону. Автобуси заїжджають під скандування натовпу, що зібрався біля лікарні: "Дякуємо! Дякуємо!" Звільнені з полону махають руками у відповідь. У всіх них на плечах жовто-блакитні прапори.
Людмила теж принесла прапор. На ньому — фотографія, імʼя та номер бригади, де служив її племінник. Він один рік і вісім місяців був у полоні. Вона знімає прапор з плечей і розгортає його біля кожного автобуса у надії, що племінник побачить її серед інших.
Та тих, хто чекає своїх близьких та рідних з полону, під лікарнею зібралося цього разу безпрецедентно багато. Адже це наймасовіше звільнення за один раз — додому повернулося 270 військових і 120 цивільних. Щойно звільнені військовослужбовці виходять з автобуса, люди передають їм фотокартки рідних, які ще залишаються в полоні, вигукують номери бригад, прізвища родичів, намагаючись знайти своїх чи почути про них хоч якусь звістку.
Людмила знає, що її племінник вже вільний. Його звати Анатолій. Вона бачила його на перших оприлюднених фотографіях з кордону, їй вже дзвонили з Координаційного штабу з питань військовополонених і дали Анатолію слухавку. Вона вже чула його голос, та серед моря людей ніяк не може його знайти.
— Толік, ти де? — знервовано запитує Людмила, стискаючи в руках прапор. Вдивляючись в кожне обличчя звільненого.
На галявині біля лікарні, куди мають прибути звільнені з полону військовослужбовці, за кілька годин до початку обміну збирається кількасот людей. Серед них — Павук, Північ, Юрист, Напас і Ганс. Вони сидять на ковдрах, розстелених на траві біля корпусів.
Юрист, Напас і Павук проходять реабілітацію в цій лікарні після поранень. У Павука і Юриста — множинні поранення, у Напаса ампутована частина ноги. Північ і Ганс — вже ветерани. Усі вони з різних бригад, воювали на різних напрямках, та тут і зараз хочуть підтримати побратимів.
— Нє, ну взагалі, мені просто в групі написали, що буде обмін і я швиденько зібрався і приїхав.
— У нас теж є знайомі й друзі в полоні.
— Мого двоюрідного брата обміняли рік тому, наприклад.
— Ми не знаємо, чи хтось з наших буде на обміні.
Павук, Юрист і Напас беруть милиці й повільно йдуть в лікарню. Сьогодні в них ще реабілітаційні процедури. Північ і Ганс лишаються чекати.
— Знаєте, армія це така штука, що навіть якщо нікого з побратимів не буде сьогодні, ми всі рідні, — говорить Північ.
Люди, що приїхали на обмін, вишиковуються вздовж доріжок лікарні. Перепитують одне в одного:
— Ви перший раз на обміні?
— Лишаєтесь тут ночувати чи їдете додому?
— Може сьогодні обміняють усіх?
Валерій тримає в руках фото сина Володимира, який зник безвісти на Харківщині у березні 2023-го.
— Два роки, два місяці й сім днів, — батько точно називає термін, за який з його сином немає звʼязку.
Поряд з Валерієм на бровці сидить його невістка Ксенія. Вона говорила з чоловіком телефоном за два дні до його зникнення. Крім фото Володимира, Ксенія ще тримає світлину його троюрідного брата Сергія, який також зник минулого року.
— Ми приїхали з Волині, зібралися за один день, як дізналися, що буде такий великий обмін, — говорить Ксенія показуючи на решту жінок з її села, які також тримають в руках фото рідних. — Я подзвонила Ірі, та набрала Наташу, а вона передала далі й ось ми вже три дні як приїхали сюди, бо не знали ж точної дати обміну. І збираємося лишатися тут всі дні, скільки він буде тривати.
Ксенія і Валерій вперше на обміні. Тривалий час вони не мали жодної зачіпки про те, чи Володимир взагалі живий. За рік після його зникнення, побачили відео з ним на російських сайтах. Ксенія показує роздрукований скриншот, на якому ймовірно її чоловік їсть в тюремній їдальні.
— Ми впевнені на сто відсотків, що це він. Ми на нього чекаємо, — каже Ксенія.
— Якщо він сьогодні не приїде, будемо завтра чекати. Якщо не приїде завтра, то в неділю. Якщо не буде в неділю, все одно чекатимемо. Він приїде, — говорить батько.
Деякі родичі вже не вперше приходять на обміни, навіть знаючи, що навряд чи зустрінуть тут своїх. По-перше тому, що ніхто не знає заздалегідь, кого саме будуть обмінювати. А по-друге — це шанс передати тим, кого вже обміняли, фотографію — а що як хтось упізнає? Раптом хтось сидів в одній камері, хтось когось бачив.
Світлана на обміні вже вдруге. Як і вперше вона сподівається, що зустріне тут нареченого, який рік тому зник безвісти на Запорізькому напрямку. Разом вони були два з половиною роки. Крім портретного фото чоловіка, вона також тримає роздруковані знімки його татуювань. За одним з них, один зі звільнених на минулому обміні, впізнав її нареченого.
— Але це неточно, — говорить Світлана. — Він казав, що ніби сидів з ним в колонії, але обміни полоненими з того напрямку, де був мій наречений, майже не відбуваються.
Світлана також планує бути стільки днів, скільки триватимуть обміни.
— Мені потрібна хоч якась надія. Бо про нього немає жодної інформації взагалі.
Еля не втрачала надії три роки, два місяці та одинадцять днів. Її чоловік Андрій потрапив у полон ще у березні 2022-го на Донеччині. Тоді ж у 2022 році Еля отримала від нього листа.
— Все було написане ніби під диктовку. Тільки два рядки від нього особисто були.
Від того листа більше звісток про Андрія вона не мала.
— Годину назад мені подзвонили з кордону представники Координаційного штабу, набрали по відеозвʼязку і я побачила свого чоловіка, — розповідає Еля. — Він спочатку не зрозумів, чому я плачу. А я не плачу, я щаслива. Спитав, де я. А я тут, зараз його привезуть і ми побачимося.
Звільнених військових на території лікарні зустрічають як рок-зірок. Схудлі чоловіки виходять по одному з автобусів під шум натовпу. Їм передають фото, цигарки, номери телефонів. Дехто всміхається, дехто розгублений, дехто вигукує:
— Слава Україні!
— Героям слава! — реве натовп у відповідь.
Через велику кількість людей Еля не може проштовхнутися ближче до автобусів. Вони порожніють, військові йдуть до лікарні, де мають пройти огляд медиків, перевдягнутися та поїсти. Коли Еля усвідомлює, що всі звільнені вже зайшли в лікарню, довкола неї — тільки родичі та журналісти, а чоловіка вона так і не побачила, вона сідає на траву і плаче.
— Шановна Деректоренко, зустрічайте! — вигукує поліцейський на ґанку лікарні. Поряд з ним — схудлий на кілька десятків кілограмів Андрій, чоловік Елі. Коли вона чує їхнє прізвище, блискавично опиняється в його обіймах.
— Да! ДА! Боже, я так тебе чекала, я бігала по всіх кутках! — швидко говорить Еля, ні на секунду не відпускаючи від себе Андрія. Вони разом проходять всередину лікарні.
— Еля, я тебе вітаю! — кричить хтось у натовпі.
— Дякую! — обертається жінка і вони з Андрієм зникають за дверима корпусу.
Людмила дивиться на Елю та Андрія і не може зрозуміти — а де ж її племінник? Годину тому їй так само подзвонили з Координаційного штабу, дали йому слухавку, але вона так і не може його знайти. Підходить до всіх, хто може їй допомогти, до кожного входу лікарні й чує одну відповідь — ще немає списків, чекайте. Якщо вже майже два роки чекали, хіба пару годин не втерпите?
Людмила не втерпить. Анатолій тривалий час вважався зниклим безвісти, потім родина дізналася, що він у полоні. Чекати стало ще нестерпніше після дзвінка з кордону — племінник вільний. Тому Людмила відриває шматочок картону від плаката, який взяла з собою на акцію, записує свій номер телефону, передає поліцейському і просить знайти Анатолія і віддати йому.
Люди поступово розходяться, журналісти розʼїжджаються. Людмила стоїть під лікарнею і все ще чекає на дзвінок з невідомого номера. Після звільнення військовополоненим видають рюкзаки, де крім багатьох інших речей першої необхідності є мобільні телефони.
— Ало! Ти де? — піднімає слухавку Людмила і відходить від ґанку, аби краще роздивитися вікна. — Описуй, що бачиш!
Тоді зривається і біжить. Робить коло територією, аж поки не знаходить потрібне вікно.
— Я тебе не бачу, Толік! А ні, вже бачу! ВЖЕ БАЧУ! Толя, я тебе дуже люблю. Я так сильно хотіла тебе обійняти. Як ви пройшли, я не знаю. Ми в усіх автобусах шукали! Толя, тебе так погано видно. Сфоткай себе і пришли мені кудись. Я тебе дуже сильно люблю.
— Слава Україні! — вигукує Анатолій з вікна, щоб чула не лише тітка.
— Героям слава! — відповідає йому вона, гучніше за інших.
