Вдень 6 липня на майдані Корольова зібралися близько 200 людей з кількох областей, які з плакатами вийшли в центр Житомира, аби ще раз нагадати про військових, які перебувають в російському полоні або зникли безвісти під час бойових дій.
В коментарі Суспільному співорганізаторка акції Тетяна Гойдик розповіла, що до акції долучилися родини військовополонених і безвісти зниклих, їхні друзі та інші небайдужі люди.
"Ми не робимо прив'язок до якоїсь окремої бригади. В нас тут є рідні військових з Маріупольського гарнізону, з 95 бригади, з інших бригад. Ця акція присвячена не лише військовополоненим, а й тим, хто зник безвісти, а таких у нас близько 38 тисяч. Це страшна тема. Ми говоримо про те, що наш обов'язок — повернути військовополонених, знайти безвісти зниклих — кого "на щиті", кого, дай Боже, "зі щитом". Хочеться, щоб якомога більше повернулися додому саме "зі щитом". Полон — це пекло очікування, а відсутність інформації про безвісти зниклих — це пекло невідомості. Ми хочемо привернути увагу суспільства, щоб воно не забувало своїх героїв. Хочемо нагадати людям, що ми не можемо і не маємо права тут спокійно жити, поки наших воїнів тримають у російських катівнях. Бо по-іншому назвати умови, в яких утримують наших військовополонених, і не можна. Такими акціями ми показуємо, що цінуємо своїх військових, не забуваємо і ніколи не забудемо про них", — говорить Тетяна.
Учасники виставили берці військових, аби таким чином показати, що хоча фізично воїни зараз не тут, вони все одно є і про них пам'ятають. Діти тримали в руках голубів на знак боротьби українців за життя в мирній і незалежній Україні.
Розголос важливий
Учасники акції кажуть, що розголос у цій темі дуже важливий, бо дозволяє не лише нагадати українцям, щоб вони пам'ятали за своїх полонених героїв, а й залучити до визволення воїнів міжнародну спільноту.
"В нас є фотографи, які поширюють фото військовополонених і зниклих хлопців, з якими ми виходимо на акції. Поширюють не лише в Україні, а й за кордоном. Вони тегають міжнародні організації у своїх постах для того, щоб про наших воїнів не забували і не замовчували цю тему. Ми знаємо, що за допомогою третьої сторони — країн, з якими у росіян більш-менш нормальні стосунки, — можна повпливати на ситуацію. І навіть приїзд турецького омбудсмена в Україну довів: якщо на цій проблемі весь час акцентувати, це привертає увагу міжнародної спільноти і допомагає поверненню військовополонених. Я особисто була на зустрічі з турецьким омбудсменом, який ініціював перевірку місць утримання військовополонених не лише в Україні, а й в Росії. Це дуже важливо", — каже Тетяна.
Учасники акції зібралися на майдані Сергія Корольова, звідти пройшли ходою через вулицю Михайлівську і стали вздовж вулиці Київської, аби привернути увагу і нагадати усім перехожим та тим, хто проїжджав повз, про полонених і зниклих безвісти воїнів.
Розшукує брата-військового, який зник безвісті
Сама Тетяна родом із Житомирщини, нині живе в Ірпені. Її рідний брат Олег Гурко, який воював у складі 95 бригади, безвісти зник 15 січня 2023 року під час одного зі штурмів поблизу Кремінної Луганської області. До цього часу про нього немає відомостей.
"Саме тому я й організовую такі акції в Житомирі, бо там серце 95 бригади. Мій брат сам добровільно пішов захищати Україну у складі 95 бригади. На штурми вони тоді ходили з перервою у 2-3 доби. З моменту його зникнення я нічого про нього не знаю. Я писала в усі інстанції, спілкувалася з уповноваженим із прав людини, з міжнародними організаціями, в Коордштаб я взагалі ходжу ледь не щодня, також намагалася через третіх сторін щось дізнатися про брата. Побратими, які були з ним, спочатку не йшли на контакт, тільки десь через рік вони почали приходити на ось такі акції. Тоді ми дізналися деталі про той бій. Ніби була інформація, що брата застрелив снайпер, але жодних стовідсоткових підтверджень тому немає. Після того останнього штурму зник не лише мій брат. Був ще один військовий з іншого батальйону, який, як ми потім з'ясували, потрапив у полон до росіян. Він тоді був важкопоранений, але вижив і його повернули. І це дає мені надію, що мого брата не покинули на полі бою, а що, можливо, він теж був поранений і його забрали у один із рашитських шпиталів, а зараз його теж десь утримують. Тому я продовжую пошуки і продовжуватиму їх і далі", — говорить Тетяна.
Як допомагають військові, які повернулися з полону
Тетяна каже, що подібні акції морально підтримують також військових, які перебувають в російському полоні. А ті, кого вдається повернути, розповідають про тих, хто залишився в полоні.
"Ми підтримуємо зв'язок із хлопцями, яких повертають з полону, і вони розповідають нам, що до них так чи інакше доходила інформація про те, що їх не забувають. Військовополонені, які повернулися і з якими спілкувалася я, вони завжди казали про те, наскільки це знання дає їм сили і поштовх вижити та дочекатися звільнення. Вони знають, що ми стоїмо за них, що ми говоримо про них, що ми щораз на кожній акції публічно заявляємо про це. Велика вдячність тим військовополоненим, які, повернувшись, долають свій біль і свої травматичні спогади, йдуть на контакт і розповідають про тих, з ким вони були в полоні і хто там лишається. Це найперше і найбільше джерело інформації для сімей, які чекають з полону своїх рідних, майже нічого про них не знаючи. Це дає надію", — говорить Тетяна.
Чому важливо подумати, перш ніж коментувати тему з військовополоненими і зниклими безвісти
Кожна така акція, зі слів Тетяни, є дуже травматичною для родин полонених і безвісти зниклих військових. Надто, коли в соцмережах люди починають писати образливі коментарі.
"Вчора подібну акцію проводила моя знайома вінницька дівчинка. Так от під постом про акцію люди почали писати, що, мовляв, такі заходи проплачені. Я не уявляю, яке черстве нутро у тих людей, які це пишуть. Наші рідні пішли на війну захищати нас усіх і потрапили в полон або безвісти зникли. Ми публічно нагадуємо про них, стимулюємо повернути їх, у тому числі, і за допомогою міжнародних організацій, а нам при цьому кажуть, що ми проплачені. Так, ми платимо за ці акції — власними сльозами і здоров'ям. Шкодять не наші акції, шкодять ось такі бездушні коментарі", — говорить Тетяна.
Зі слів Тетяни, переважно таке пишуть ті, хто не дотичний до ситуації і не має рідних або знайомих, які перебувають у полоні або зникли безвісти.
"Люди пишуть, не розібравшись в ситуації. Якби вони хоч трохи глибше були б в цій темі, то розуміли б наскільки це травмує. Ми маємо виходити, маємо нагадувати про полонених і зниклих військових, при цьому родини військових теж важко загітувати, бо комусь сказали, що акції шкодять, і вони тепер бояться; комусь сказали, що це нічого не дає, і вони опустили руки. Мені доводиться переконувати людей, підтримувати їх. Це теж морально дуже важко. Я після такого іноді можу сидіти і дві години дивитися в одну точку на стіні. Багатьом родичам стає погано під час акцій, бо це біль. Це те, що можуть зрозуміти ті, хто перебуває у подібній ситуації, або ж люди, які вміють співчувати. Я нікому такого не побажаю. Вдячна своїм друзям, які сьогодні приїхали підтримати мене з різних міст та областей — із Житомирщини, Вінниці, з Хмельниччини, Ірпеня, Києва. На цих акціях найбільше підтримують якраз друзі. Що ще важливо — офіційно вже давно перестали навіть згадувати, що такі акції буцімто можуть чимось нашкодити. Якби такі акції шкодили, до нас би не виходили і не доєднувалися представники того ж таки Коордштабу", — каже Тетяна Гойдик.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
