Катерина Трохимчук — журналістка з Житомирщини, яка нещодавно отримала премію "25 до 25: молоді та зухвалі" від Media Development Foundation. Нею нагороджують молодих журналістів-початківців. Таким чином талановитій українській молоді надають потужніший голос і допомагають отримати нові можливості для кар’єрного розвитку.
В інтерв'ю журналісту Івану Чепайкіну для Суспільного Катерина розповіла про власний шлях до успіху, про роботу в судовій журналістиці, про натхнення і мотивацію у роботі та про те, чого не вистачає Житомиру для того, аби зацікавити молодь.
Розкажіть про те, де ви народились, зростали й здобували освіту.
Я народилася і зростала в невеликому селі на Житомирщині. На питання, звідкіля я родом, завжди відповідала – з батьківщини відомої поетеси Лесі Українки. Від 10 класу я почала готуватися до іспитів, аби вступили на омріяну спеціальність – журналістика. Ще тоді я хотіла навчатися у Львові — в ЛНУ ім. І. Франка, але з об’єктивних причин обрала університет зі схожою назвою тільки в Житомирі. Майже з першого курсу бакалаврату я горіла журналістикою, стажувалась і не втрачала можливості практикувати свої навички. На другому курсі для студентів проводили Школу журналістики розслідувань, я тоді вперше спробувала себе в цьому напрямку. Відтоді почалась моя журналістська діяльність, яку поки не планую припиняти. Попри навчання в університеті, я завжди прагнула більшого, деколи неможливого, як тоді мені здавалось. Після завершення навчання в Житомирі я спробувала свої сили в Школі журналістики та комунікацій Українського католицького університету (УКУ — ред.), отримала стипендію на магістерську програму.
Щодо рідної місцевості: у Житомирі досить спокійно й затишно. Але там мені не вистачало культурного простору для молоді, якогось дозвілля чи цікавих місць, де можна гарно провести час. Наприклад, у Львові такого дуже багато. Проте в Житомирі красива природа, річка, і мені не вистачає цього у Львові.
24 лютого 2022 року розділило життя кожного з нас на "до" і "після". Де ви були того дня, чим займалися у перші дні й тижні великої війни?
У перші дні повномасштабного вторгнення я була у Львові, в колегіумі УКУ. Це був мій останній семестр навчання. Ми всі безтурботно готувалися до захисту магістерської роботи, ходили на заняття тощо. Мені зателефонувала подруга з Києва, яка намагалася виїхати з міста. Вона говорила про обстріли та початок великої війни, але в той момент я не хотіла в таке вірити, мій мозок не приймав цю ситуацію. Вранці я почула перші повітряні тривоги, тоді не знала, як діяти, але в колегіумі УКУ ми всі згуртувались. Через декілька днів поїхала до рідних, і ще тоді не розуміла масштаби війни, в голові все змішалось. На вокзалі у Львові бачила тисячі людей, таке враження, що була вся Україна. Свій потяг я чекала лише декілька годин, присівши на валізу в куточку. Біля мене було багато людей, як і всюди – хтось спав на карематах, а хтось шукав потяг до Польщі. У потязі їхала майже одна, зі мною ще була жінка до Сум, якій говорили, що максимум, куди доїде потяг – Київ.
Вже вдома мій мозок усвідомив, що в країні почалася велика війна. Перший звук ракети я почула, коли на кухні готувала тортик, у такий спосіб я відриватися він поганих новин. Ракета так швидко пролетіла, що по звуку здавалося ніби це дуже близько, й відтоді я часто чула свист ракет або вибухи. За перший місяць мого перебування вдома час ніби зупинився, я постійно читала новини або переглядала TikTok, який мене відволікав. Я почала знімати свого кота та викладати в мережу, це психологічно мені допомагало.
Який досвід вам дало навчання в університеті?
Львів та УКУ – це для мене ніби новий та кращий етап в житті. Я познайомилась з багатьма прекрасними людьми, цікавими та багатогранними. Від навчання я багато почерпнула — повірила в себе та свої сили, розкрила свої таланти та практикувала отримані навички. В університеті мене оточували талановиті та амбітні молоді люди, які спонукають кожного дня рости та ставати кращим. Зізнаюсь, що до вступу я погано знала англійську мову, але, отримавши стипендію, яка, до речі, покрила все моє навчання в університеті, я мала змогу значно покращити свої навички іноземної.
Яка робота є пріоритетною для вас сьогодні? Де черпаєте мотивацію?
Зараз я приділяю багато часу висвітленню злочинів, пов’язаних з війною. У Львові я ходжу на судові засідання, слідкую за перебігом судових справ, зокрема, тих, які стосуються державної зради. Прагну, щоб кожен, хто якимось чином завдав шкоди національній безпеці України, поніс покарання.
Черпаю мотивацію, коли бачу результати своєї роботи. Коли мені важко чи настає емоційне вигорання, я кажу собі бути сильною, оскільки на фронті нашим військовим набагато важче.
Чи є молодь України сьогодні рушійною силою прогресу, на вашу думку? Чого молодим людям бракує, аби дійсно змінювати країну та світ на краще?
Звичайно, що так. Молодь є рушійною силою в історії України. Зараз майже вся молодь, яку пострадянські люди називали втраченим поколінням, захищає нашу землю та державність у війні проти Росії або всіляко допомагає в боротьбі проти агресора. Мені дуже прикро усвідомлювати, що зараз на фронті гинуть хлопці та дівчата, які за віком навіть менші за мене. І також сумно бачити значну кількість ухилянтів, які тікають за кордон від війни. Я не можу говорити, чого зараз бракує молодим людям для змін світу на краще, оскільки вони роблять все можливе. Кожен на своєму місці. Я хочу лише сказати, що нашим молодим людям бракує світу, де немає русні.
Яким бачите власний внесок для своєї аудиторії, рідної країни у ці часи?
Я б хотіла висвітлювати російсько-українську війну, більше писати про це матеріалів. Для мене важливо, щоб моя робота мала сенс. Хотіла б працювати надалі як воєнна журналістка, робити різного роду розслідування, які власне наближатимуть нашу перемогу у цій війні. Хочу бути "ближчою" до війни, бо тут у Львові, чесно кажучи, ти живеш в певній бульбашці, де все може бути прекрасно, і часом забуваєш про всі ті проблеми, які в нас досі є через війну.
Де бачите себе після нашої перемоги? Як хотіли б провести той день й що мрієте зробити тоді?
Я не думаю, що буде так, типу почуємо "ми перемогли", й опісля всією країною почнемо святкувати. Життя вже ніколи не буде таким, як до початку великої війни. Ми втратили багато наших людей, захисників, які мали продовжувати нашу історію. З цим неможливо спокійно жити далі. Але ми можемо робити усе те, що в наших силах, аби не тільки зберегти Україну як державу, але й розвивати її після війни.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
