Наталія Мартишевська – бойова медикиня та інструкторка бойової медицини. Брала участь у бойових діях в Донецькій та Луганській областях. З початку повномасштабного вторгнення виконувала обов'язки бойової медикині роти та евакуйовувала постраждалих, допомагала пораненим, викладала тактичну медицину, чергувала на радіостанціях. Про свій досвід розповіла в інтерв'ю журналістці Суспільного Житомир Олені Ваховській.
Розкажіть, чим займалися до того, як стати бойовою медикинею? Як вирішили обрати цю професію і пов'язати життя з військом?
До початку служби в армії я мала свій бізнес. На початку 2014 року я займалася волонтерською діяльністю разом із друзями – плели сітки, допомагали 8 полку ССО і санітарній роті, яка відправлялася саме у 2014 році на виконання бойового завдання. Шили ноші їм, допомагали, чим могли, забезпечували. Потім, до моєї служби в 2017 році, я пішла на вишкіл до добровольчого батальйону "Госпітальєри". Пройшла у них вишкіл тижневий і одразу після цього підписала контракт.
Стали бойовою медикинею?
Ні. Спочатку я прийшла по відношенню в перший окремий батальйон морської піхоти, але проходила курс молодого бійця в "Десні", найбільшому навчальному центрі – в роті піхоти. Тоді саме формувався 205-й центр тактичної медицини, мене запросили туди і я набула фах бойового медика.
Чи можете розповісти, яким було навчання і що необхідно було для того, аби стати бойовою медикинею?
У мене все так складається, що в житті з'являються якісь обставини і люди, які в цьому допомагають. Я йшла на розподілення, ще в "Десні", і покійний Женя Храпко, засновник цього центру, вийшов, просто зі мною поговорив і запросив мене. І після курсу молодого бійця я погодилася пройти у них вишкіл. Він тривав чотири місяці – тривалий період, бо важкувато було і фізично, і досить багато нової інформації. Медичної освіти я не маю, тому трохи тяжко було. Але після закінчення я була однією з кращих у рейтингу, і мені запропонували лишитись інструкторкою в тому центрі. І я лишилася.
З того часу, як навчалися Ви, що змінилося у заняттях з тактичної медицини?
Той рівень, який був на початку в 205-му центрі, був дуже високий. Навіть коли приїжджали представники інших держав – американці, потім канадські інструктори, вони були вражені тим, як ми викладаємо. Тому що, окрім самого надання медичної допомоги, в нас був модуль – "Прийом пацієнтів", і за чотири місяці люди, які не мали медичної освіти, вправно могли вправлятись і в цивільному житті, і в бойових умовах.
Працювати з пораненими в "жовтій" зоні?
Так, але окрім поранених, є ще й інші – люди з соматичними захворюваннями, амбулаторні хворі, хворі спини і все інше. Тому орієнтуватися в фармакології кожен міг.
З того моменту щось змінилося у викладанні тактичної медицини?
Коли ми навчали і я сама навчалася, курс тривав чотири місяці. Пізніше його скоротили до двох з половиною місяців, тому що не досить ефективно було. У нас дуже строгий відбір і вимоги до курсантів, тому скоротили до двох з половиною місяців, аби ми більше курсів за рік могли проводити.
Зараз же ми проводимо навчання тривалістю місяць, після якого курсанти, які пройшли і здали екзамен – тести і практичні навички, отримують посвідчення бойового медика і запис у військовому квитку. Але сертифіката і свідоцтва вони не отримують, а можуть його отримати лише після того, як пройдуть курс бойового медика тривалістю два з половиною місяці.
Що стосується змін у протоколах з викладання курсу бойового медика, то раніше ми викладали при боротьбі з шоками застосування колоїдів і кристалоїдів. За новими протоколами, ми від цього відмовилися. Зараз ми вливаємо тільки кров, але виходимо з наших обставин і обставин бойових дій, бо не завжди бойовий медик на нулі буде мати кров, підігрівачі, гемакони. Переважно кров використовується в евакуаційних екіпажах, на стабпунктах. Тому ми викладаємо й інфузійну терапію колоїдами і кристалоїдами, і кров.
Ви ще згадали про високі вимоги. Розкажіть про них. Що треба людині, яка хоче стати бойовим медиком?
Перш за все бойовий медик – це боєць, стрілок. Він виконує свої обов'язки і функції, підпорядковується командиру роти або взводу, якщо це взводний медик, і виконує місію того підрозділу, в якому він перебуває. Якщо йде бій – бойовий медик подавляє вогневі точки противника, бо насамперед він боєць. Він стає бойовим медиком саме тоді, коли з'являється поранений. Тому, по-перше, мотивація має бути, по-друге, фізична підготовка і взагалі підготовка як звичайного бійця.
Чи пам'ятаєте перший бій, у якому брали участь?
Я все пам'ятаю. Безпосередньо перший такий бій – коли ми відкотилися зі Станиці Луганської, де ми перебували в заповіднику Луганському, під Сєвєродонецьком. Наші хлопці були на виїзді групами. З ними я не виїжджала, просто надавала допомогу пораненим там, де базувалася наша рота. Потім ми переїхали в Сіверськ, і там у мене було декілька днів наче як відпочинку, перед тим як поїхати на першу лінію, в ті села, де ми мали тримати рубіж оборони. Там у мене була можливість підготувати декілька нештатних медиків, бо я була одна на всю роту і досить важко було б мені справлятися з такою кількістю бійців. Тому я за п'ять днів підготувала двох бійців, які супроводжували групи, що виїжджали. Після цього ми заїхали в Коровій Яр, перебували там визначений період, зайняли рубіж оборони. Там були обстріли позицій наших, як завжди це відбувається, і так трапилося, це якраз було на Великдень, що противник зайшов дуже рано з тилу, і по наших вулицях вже йшла піхота. Артилерія їхня не працювала, бо противник був в самому селі, і в нас були ближні бої. Я, як бойовий медик, не маючи поранених, виконувала обов'язки і допомагала командирам своїм – коригувала мінометний розрахунок, подавала координати по радіозв'язку. І два моїх командири теж слідкували, щоб не покинули всі позиції, трималися. Це був такий перший бій, де були ближні бої, де був противник на малій відстані.
Ми відкотилися з села, зайняли позиції, думали робити зачистку. Але почала працювати артилерія, їхня перевага була в артилерії… Не вийшло нам повернутися туди. Шкода, тому що я там залишила деякі медичні препарати. Ну нічого.
У тому бою доводилося когось рятувати?
Були загиблі на дальніх позиціях, деяких ми не змогли витягнути. Тоді поранених як таких не було, бо їх одразу вивозили, повз мене. Там були й інші бригади, а я була разом із хлопцями. Рятувати у мене пізніше була нагода. Але це, дійсно, був перший бій, де я побачила близько усе, де свистіли кулі.
Чи пам'ятаєте людей, яким надавали допомогу?
Перші такі люди були в Новосіловці, коли ми зайшли туди і зайняли позиції. Там були маленькі будиночки і школа. І коли був обстріл наших позицій, привозили хлопців і я надавала допомогу. Ті контрактники, з якими я проходила службу, звичайно, я їх пам'ятала. Але нас доукомплектовували мобілізованими, й іноді я їх і в очі не бачила, тому що коли поранених привозили, я навіть не знала хто це. Просто надавала допомогу і вивозила на евакуацію. Машини евакуаційної у нас взагалі не було, було декілька БТРів, і нам допомагали хлопці – туристи. Тобто я надала допомогу – і їх одразу вивозили. До нас медпункт на той час не доїжджав, бо проходив бій і це було досить небезпечно. Деяких хлопців ми не могли евакуювати навіть по три дні. Загинуло дуже багато моїх товаришів і друзів із сусідніх підрозділів, які нам допомагали. Це найтяжчий період був, можна сказати.
Це було вже після початку повномасштабного російського вторгнення?
Так, спочатку був Коровій Яр, потім Новоселівка. Ми відкочувалися, і за кожне село був бій. В самій Новоселівці, коли вони заходили до нас, ми дали бій нормально. Наші хлопці їх там відбили, робили зачистки цього села, ми думали, що все буде нормально. Ну в росіян така тактика – якщо вони заходять і не можуть захопити, програють цей бій, то наступного дня вони артилерією просто зносять усе село. І досить неприємно було, коли місцеві жителі до нас не дуже добре ставилися. Під час бою таке було, що вони приходили і казали: "Ідіть звідси, якби вас тут не було, не було б війни". І це було майже в усіх містах, де ми були.
Це Луганщина і Донеччина?
Так. А в Новоселівці, коли у мене був поранений, і ми затягли його в двір, вийшли бабця з дідусем, які ховалися там у підвалі. У пораненого була черепно-мозкова травма, він ще нормально ходив, але важко було. І коли я надавала допомогу, весь цей одяг в крові, який я зрізала, вони сказали, що треба закопати, спалити, тому що сусідка через тин сказала: "Вас розстріляють". І сусід через дорогу сказав: "Наші прийдуть і вам гаплик". А вони були проукраїнські, пішки хотіли звідти вночі йти з песиком. І ми їх вивезли.
Окрім тих місцевих, які не дуже добре ставилися, чи було щось таке позитивне і хороше? Чи стикалися з умовним "партизанським" рухом, людьми, які допомагали?
Ні. Єдине, що в тому ж селі, коли я на базарчик пішла, думаю, хлопцям треба щось купити, то деякі просто давали безоплатно продукти. Просто мовчки. Вони нічого не говорили. Партизанського руху не зустрічала, більше вони здавали наші позиції. Навіть оці тітоньки… Підходили впритул до позицій наших хлопців. Хлопці мене питали, що робити. Я кажу, ідіть, поговоріть з ними, скажіть, що ми їх захищаємо, що все буде добре. І потім цю позицію просто розбомбили.
Скільки часу за останніх півтора року ви провели на фронті і скільки присвятили інструкторській роботі?
Інструкторська робота моя основна була з 2017 по 2020 рік – перший контракт. Коли я прибула на посаду бойового медика в роту охорони, мене почали залучати до навчання бойових медиків, бо я була інструкторкою за першим контрактом. І десь з жовтня я переважно виконую обов'язки інструкторки.
Чи вистачає зараз бойових медиків і охочих ними стати?
Їх дуже мало. Медик один на цілий взвод, і його треба берегти, відправляти десь на 200 метрів поза позицією, можливо, трохи далі, але не на самих позиціях. Сам медик має настільки підготувати своїх бійців в підрозділі, щоб вони самі могли надати собі першу допомогу, а медик вже буде їх стабілізувати і готувати до евакуації. Це головне. У мене були бійці, яких я готувала саме в Дружківці, де мені надавалося п'ять днів на те, аби я могла їх, мобілізованих, підготувати. Я пишаюся цим, тому що у мене був боєць, він сам міг замінити собі турнікет на тампонаду з тиснучою пов'язкою. І якби він його не замінив – йому б ампутували ногу, бо не було можливості його евакуювати, настільки були щільні обстріли.
У зв'язку з цим, як оцінюєте домедичну підготовку самих бійців?
Вона має бути на першому місці. Аж до постановки декомпресійної голки, заміни турнікетів, стабілізації пораненого, якщо немає можливості його евакуювати. В наших бойових умовах дуже важко евакуювати людину з самих окопів, з "нуля", бо не кожна машина туди під'їде. А своїми силами – теж треба, аби старший позиції визначив кількість людей, які понесуть цього пораненого, і це вже буде ослаблена позиція. Тому тактична обстановка враховується. Але хто перший надасть допомогу? 90% життя пораненого залежить від нього самого. І якщо неефективна перша допомога надана, потім ніякий лікар – ні хірург, ні бойовий медик не допоможе.
Яка доля волонтерів у постачанні необхідного бойовим медикам?
Доля волонтерів усе ще залишається дуже великою. Те, що я бачила у своїй роті, то все волонтери. Квадрокоптери, машина для евакуації поранених – тут дві тисячі євро зібрали люди нам, ще чотири тисячі – зібрала моя сім'я. Хлопці пригнали її, перефарбували, затонували вікна і вона у нас досі там працює.
Чи є у вас якісь історії, які запам'яталися за час служби у війську?
Скажу, що там от, на Донбасі, де ми були, багато містичних історій. Містика полягає в тому, що якби не оця містика, може я б з вами тут зараз і не розмовляла, якби не допомогло щось вище. Як то кажуть, хто не вірить в Бога – той повірить. Коли ми заходили в Білогорівку біля Сіверська автівкою – я, командир і водій – їхали по полю і бачили піхоту, яка рухалася назустріч нам. Ми мали змінювати іншу бригаду, і я кажу командиру: "Щось мені не подобається, що вони звідти йдуть, а ми туди їдемо". І от ми заїхали в крейдяний кар'єр, а в мене одразу думка з'явилася про те, що не хочеться тут загинути. Ми знали, що ситуація там була напружена. Командир пішов приймати позиції – і нас одразу почали накривати касетними снарядами. Він вибіг і сказав, щоб ми їхали в посадку трохи вище. Ми сіли в автівку, під цими обстрілами, розвертаємось і тут вона просто глохне. І за 20 метрів перед нам вибухає касета. Цей чорний дим, вогонь. І я собі думаю – якби ми не заглохли, якраз би вона в нас і прилетіла. Водій, Андрюша, дуже зляканий – нам усім було страшно – починає заводити автівку, вона не заводиться нормально, і зі швидкістю п'ять кілометрів за годину ми під цими обстрілами виїжджали в посадку. Багато такого було. Буває, займаєш позицію, лежиш там сама з тим автоматом – в ірисах, я пам'ятаю, біля дому, і думаєш: "Боже, невже я когось буду вбивати". І молишся Богу.
Наостанок розкажіть про те, чим любите займатися в мирному житті і що б хотіли робити після перемоги?
В мирному житті я займаюся спортом. Коли я приїхала з Донбасу, одразу записалася в спортзал. Але в березні їздила за кордон, в Чехію, і трохи розслабилася. А зараз у мене знову є сили і натхнення цим займатися. Спорт – це моє. Нікуди я не ходжу, не люблю шумних компаній. В мене є дім і робота. І все. Я після цього всього не можу ходити в ці всі кафе і все інше.
А після перемоги я б найперше хотіла поїхати на місця, де ми були. В Станицю Луганську дуже хочу, ми провели там вісім місяців. Хочеться поїхати туди і побути там. І також хочеться зібратися з хлопцями – тими, хто лишився живий, щоб згадати тих, кого немає, зі всіма своїми. Я постійно з ними підтримую зв'язок, допомагаємо їм, чим можемо. Я скучила за ними дуже.
Дивіться більше інтерв'ю
на YouTube-каналі Суспільного Житомир
- З початку повномасштабного вторгнення в госпіталі на Житомирщині пролікували вісім тисяч військових.
- Лідер гурту «Kozak System» Іван Леньо: зараз ти або в ЗСУ, або для ЗСУ – третього немає.
- «Знову потрібні черги у військкомати, донатами війну не виграєш» – військовий і поет Павло Вишебаба.
- «Не було жодної паніки», – начальник Житомирського військового інституту про початок вторгнення РФ.
- «Стаємо сильнішими, але, на жаль, втрачаємо найкрутіших» – офіцер ЗСУ з Житомира Леонід Мацієвський.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
