Про тур маленькими містами Житомирщини, російські пісні, волонтерство, зйомки у серіалі "Ботоферма", дебют у якості фотомоделі та любов до дітей – про це все Анастасія Приходько розповіла в інтерв'ю журналістці Суспільного Надії Олейник.
В рамках туру містами України, на Житомирщині, ви відвідаєте понад сім містечок. У деяких з них ви вже побували і попереду ще три концерти. Як приймала Житомирщина, чим запам'ятались міста і чому ви обрали саме такі невеличкі містечка?
В тому то й справа, що люди в нас всюди, і треба поважати кожного, тому що дуже багато прихильників є в таких маленьких містах. Вони хочуть побачити, почути, поспілкуватися та взяти автограф. Тому концерти у мене проходять у дуже сімейній атмосфері. Мені запам'ятався Звягель, Бердичів, Словечно та Коростень – такі міста, де я була сама вперше від 2014 року. Ми поспілкувалися і вирішили командою, що треба їхати в такі маленькі міста і підтримувати їхніх мешканців. Бо великі міста, то є добре, але маленькі міста також хочуть побачити артиста. Ці люди нічим не відрізняються від інших, тому треба поважати. Якщо ти артист, будь ласка, їдь до всіх і співай всім. Я не ношу з собою корону і не вдягаю її, у мене немає 350 чоловік охорони, 350 лімузинів і райдера з червоною та чорною ікрою. Я дуже раділа, коли мені люди в Словечно самі вирішили зробити бутерброди з ковбаскою, чай, каву, печиво, цукерки. Вони дарували мені пальми, кактуси – ось це є українська щирість.
Назва вашого туру "Степом". Вперше цю пісню ви виконували ще в п'ятнадцятирічному віці. Чому саме ця пісня?
Мене виховував дідусь, який пройшов Другу світову війну, і я пригадую ті пісні, про які він розповідав мені і які він любив. Особливо запам'яталась пісня про посів огірочків і пісня про степ. І я чомусь так хотіла діду зробити приємно, що взяла цю пісню на міжнародний фестиваль у місті Варна, Болгарія. Але мені сказали, що я вибрала абсолютно не конкурсну пісню. Мені тоді дали третє місце. Я пішла до членкині журі, Алли Попової, я маленька стукаю до неї в номер і кажу: "А що не так? Що сталося? В чому питання?". І вона почала пояснювати мені, що мені ще потрібно працювати над собою, що голос не поставлений і таке інше. Пізніше, коли я вступила до музичного училища імені Глієра, я прийшла до Валентини Яківні Чоботенко, яка займалася народним співом. Вона сказала, що не буде ставити мені голос, бо це його зламає і я втрачу весь свій окрас, який маю. Тому, каже, залишайся самородком і можеш просто приходити співати пісні, які я тобі дам, але займатися я з тобою не буду. Тому мій голос залишився таким, яким він був у п'ятнадцять років. Після подій 22 лютого я знову згадала цю пісню і зрозуміла, що вона, на жаль, стала актуальною й сьогодні.
Ми вже згадали про повномасштабне вторгнення і, зокрема, як змінилася ваша творчість з того періоду?
Вона не змінилася. Війна для мене триває з 2014 року. Усі пісні, які я створювала протягом цього часу, починаючи з 2014 року, і ті, які ми вже створили в 2022 році, зараз включені у цю програму і я їх показую. Мені було важко просувати українську пісню в період з 2014 по 2016 роки. Тоді було багато російських зрадників-артистів, які таємно їздили туди-сюди. А зараз вони там несуть українські прапори. Усе це я знаю. Постійно було не на часі, були російськомовні пісні і таке інше. Але я продовжувала писати пісні. Не здавалася, не зраджувала себе. Усі пісні, які були написані протягом дев'яти років, входять у мою програму і тепер я їду з нею містами України. Я не співаю російськомовних пісень. Я не займаюсь дурнею перекладати російські пісні на українську мову. Це минуле. Ми це вже прожили. І це не треба нести у нову Україну. Зараз гинуть хлопці, жінки, діти. Нащо ті пісні треба, щоб асоціювати їх з минулим, коли я співала "Безответно" з Валерієм Меладзе чи ще щось. Все це смітник. Я не боюся, бо я постійно рухаюся вперед і не тягну за собою нічого. Сьогодні так, завтра буде інакше. Я готова приймати всі умови, які є в нашій країні, щоб вона була нова, могутня і сильна Україна.
Чи не задумувалися ви, як деякі українські артисти, за кордоном давати концерти, збираючи кошти для нашої армії та для наших військових? Якщо так, то в якому місті?
Є пропозиції, які ми зараз розглядаємо, і все це ще поки в перемовному процесі. Я обов'язково розкажу, якщо все буде так, як ми хочемо і якщо та сторона буде зацікавлена. А зараз скажу так: добре, коли артисти їдуть та збирають гроші, але не всі можуть це робити. Я обираю трохи іншу позицію. Звісно, якщо треба буде я поїду, але чому ми почали цей тур містами України, тому що я вважаю, що ще потрібно дуже багато працювати в Україні, з людьми через українську пісню. Те, що я вам зараз розповідаю, я розповідаю на концертах, і це дуже важливо. У 2014 році я навіть двох слів не могла зв'язати українською мовою. І постійно хтось брав інтерв'ю на російській, хтось на українській — це постійні стрибки. Тому потрібно створити одну чітку лінію, по якій буде рухатися вся Україна. А це можна зробити, зустрічаючись з людьми, спілкуючись, розповідаючи свої історії, бо все ж таки дивляться на публічних людей, їхні вчинки є зразком для наслідування. Тому кожного разу я кажу: думайте, що ви робите. Не думайте лише про себе та свої гроші. Якщо ви дійсно болієте та переживаєте за Україну, то робіть крок за кроком ті справи, які артист повинен робити через українську пісню та спілкування. Не бійтеся маленьких міст, де можна розповісти, перетягнути на свою сторону світла і все таке інше, і вибивати все те, що люди так бояться втратити. Це минуле, тому це теж велика робота в Україні, яку повинен робити кожен на своєму місці.
Щодо вашого волонтерства, яке ви розпочали ще в 2014 році. Як ви можете підсумувати, що за ці роки вже масштабно зроблено вами та які потреби на сьогоднішній день ви закриваєте?
Почнемо від мирського, як то кажуть, концерти. Ми сплачуємо ПДВ у державу. Ми працюємо тут, платимо тут, допомагаємо ЗСУ. Я їзджу до хлопців у шпиталі, я їздила в частини та продовжую це робити. За ці роки, єдине зараз мені дуже і дуже болить, коли я бачу міста, в яких я була, коли їх звільняли. Це Сєвєродонецьк, Попасна, Кремінна, Щастя, Лисичанськ. Ну дуже багато міст. В мене такий біль від того, що я спілкувалася з тими людьми. Я ж пригадую, як ми зустрічалися, як вони раділи, я тільки но приїжджала у звільнений Сєвєродонецьк. А в місті Сватово, як мені мер годинник дарував і там написано "місто Сватове" у мене до сих пір цей годинник. Я, коли на це все дивлюся, це дуже великий біль, і ви навіть не уявляєте, як зараз переживаю за ЗСУ, за наших хлопців, за добровольчі батальйони. Я не знаю, як можна допомогти, що можна зробити, але зараз це тільки молитва, віра, щоб найшвидше ми перемогли, щоб весь цей жах закінчився. Най Господь Бог береже кожного, хто там зараз.
Не так давно ви повідомили користувачам соціальних мереж, цитую: "Вже скоро на екрани вийде серіал "Ботоферма", як то кажуть мій дебют у кіно". Чи вийшов вже серіал? Про що він? Яка ваша роль?
Цей серіал ще знаходиться в процесі монтажу. Я хочу сказати, що це моя перша професійна роль, незважаючи на мою участь у мюзиклі "Казаки". Мюзикл був скоріше маленькою репетицією, а цей серіал – це вже справжнє професійне кіно, серіал з чотирма серіями. У мене буде одна серія, де я граю роль артистки. Цікаво, що існують деякі паралелі: головна героїня хотіла померти, і не вірила в себе, і їй все було складно, і вона пила – ну така ж мені перша роль повинна була дістатися. Проте, я хочу сказати, що у нас дуже професійна команда, і я їм дуже вдячна. Вони знали, хто я є, і вірили в мої акторські здібності. Коли я читала сценарій, я думала, "О, мій Боже!". Але режисер і команда допомогли і ми впоралися. Коли серіал вийде, тоді я почую відгуки від наших громадян, чи вдалося мені справитися з цією роллю чи ні.
Яку б головну роль хотіли зіграти?
Стовідсотково – це драматична, на даному етапі з веселощами в мене щось поки взагалі складно. З початку я завжди мріяла стати актрисою, але у моїй сім'ї всі театральні критики і вони мені сказали, що тільки через наш труп ти підеш в Карпенка Карого. Тому я вирішила спробувати себе в співі. Проте, мені дуже подобалась професія актора і я бачила закулісне життя акторів. В нашому домі постійно були різні актори, і ця двіжуха мені подобалась.
На вашій сторінці у мережі фейсбук ви написали: "Просто журнал, який вийшов в Іспанії та Америці!" та виставили світлини, які, я так розумію, і є обкладинка журналу. Чия це була пропозиція? Чи був там закладений головний меседж? Про що він?
Це також мій дебют, як моделі. Я була приємно здивована, коли побачила себе на шести розворотах цього журналу. Але потім мене здивував дзвінок від мого стиліста: "Ти мене вб'єш". Я запитую: "Що ти зробив?" Він відповідає: "Я відправив фотосесію туди". Я питаю: "Чому ти це зробив?" Він каже: " А вдруг". А потім я дивлюся, що цей журнал вийшов у Іспанії та Америці.
Не можу сьогодні не згадати про вашу сім'ю і про ваших діток. Якщо дивитися ваші дописи у соціальних мережах, то в мене складається така думка, що ви щаслива мама трьох дітей і знову ж таки вас процитую: "Хочу сказати що любов до доньки – одна, до сина – інша! І це саме той випадок, коли мама знає хто найулюбленіший". Чим вас так підкуплює Лука?
Я не знаю, так не можна казати, але можливо, якась матуся почує мене і знайде себе в мені. Я не знаю, як пояснити. Коли він підходить до мене і каже: "Мама, не пали", я не палю. Коли він каже: "Мама, поїхали туди", ми відразу їдемо. Коли я дивлюся на нього, я не розумію, як я змогла створити таке божество. Він якийсь мій, от мій він. Не Нана, не Гордій так не лащитися до мене, як він. Вони можуть тискати, обнімати, але це всього кілька хвилин і все, вони кудись побігли. Він, як сяде на руки, то може годинами лежати, повзати по мені, міняти свої позиції. Він водить мене за руки всюди. Він мій всесвіт. Напевно, це пов'язано з тим, що коли я народила Нану – я працювала, часто була в гастрольних турах по Росії. І певний час вона залишалася з нянею, і я пропустила цей період. А Гордій народився в 2015 році, АТО, і я поїхала туди. А Лука народився, і я сказала, що годуватиму грудьми так довго, як зможу. Він завжди був зі мною на зйомках. Я вирішила, що з третьою дитиною я буду поруч. Мені треба надолужити материнську любов, бо я провела з ними дуже багато часу, не будучи поруч. Я виню себе, бути матір'ю – це велика відповідальність. Але я розумію, що якби я не їздила, то в якій би вони державі жили. Я вдячна всім волонтерам і людям, які допомагали під час АТО. Ми всі боролися за нашу державу, і мені важливо тут жити. Я хочу, щоб мої діти жили тут і навчалися. Перед Наною і Гордієм я дуже винна, бо я провела з ними дуже мало часу. А з Лукою я вирішила, щоб не було, він завжди буде поруч зі мною. Зараз, у такий час, я з дітьми постійно. Я всіх забираю і кудись їдемо відпочивати, наприклад, в Карпати. Раніше я хотіла відпочивати без них, але зараз я розумію, що вільний час без них – тільки після того, як вони виростуть.
Анастасія, підводячи підсумок нашої розмови, із наступного, що для вас головніше: артистка, акторка, політик чи мама?
Мама на першому місці, щоб не відбувалося. Співати завжди можна, навіть через 20 років. Це не проблема, навіть якщо кажуть "випасти з обойми", про тебе всі забудуть, хай йому грець. Але коли твої діти ненавидять або не люблять тебе, це є найстрашнішим, і ти ніколи не зможеш цього виправити, незалежно від того, що робиш. Якщо ти стала матір'ю, віддавай себе дітям, оскільки та любов, яку вони дають, і та жага до життя, яку вони проявляють, є незамінним. Коли ти знаходишся на межі зламаності, вони підходять і маленькою долонькою, гладять тебе і дивляться тобі в очі. Ти відчуваєш бажання перевернути весь світ лише для того, щоб побачити їх посмішку. І це можна робити без кар'єри співачки, їм дуже мало. Любов, вона безкоштовна, просто дай і все.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube
