Переселенка з Чорнобаївки Оксана Шевченко разом з матір'ю та двома дітьми змогла виїхати із окупованого села. Оксана каже, що дуже сумує за домом, тому звістка про звільнення з окупації росіян Херсону стала для неї справжнім святом. 12 листопада вона разом із іншими людьми вийшла на центральний майдан Житомира, аби заспівати гімн України на честь звільнення Херсону.
24 лютого о четвертій ранку Оксана – матір двох дітей, яка з родиною проживала в Чорнобаївці, – прокинулася від телефонного дзвінка подруги.
"Вона мені каже: "Ксюша, почалася війна". Я спочатку спросоння не зрозуміла, що почалося. Вона: "Війна почалася, всі військові частини, запущені ракети по всій Україні". Я розбудила маму і сказала їй, що почалася війна. Потім розбудила чоловіка. Ми заклеїли вікна скотчем, вибігли на вулицю і дивимось, що наша військова частина димить. Потім дізналася, що це склад паливно-мастильних матеріалів. Було страшно", – говорить Оксана.
Мати Оксани Тетяна Чигіна пригадує, як одного разу під час повітряної тривоги вони змушені були бігти у сусідній будинок, щоб сховатися в підвалі. Понад усе, каже, переживали за дітей, але й самим було страшно, бо бігли просто під кулями, які летіли над їхніми головами.
Зі слів Оксани, з дітьми у підвалі було дуже важко. Старші ще сяк-так трималися і трохи спали, пересиджуючи у підвалах, а от менші не витримували таких психологічно важких ситуацій.
Старший син Оксани Назар погано пам'ятає той час, коли жив у підвалі. Перше, що згадує – це те, що там було вогко і всюди були павуки. Але павуків Назар не боявся – одного з них він навіть назвав своїм умовним другом. Коли треба було довго лишатися у підвалі, він просто сідав і дивився на того павучка.
В Чорнобаївці родина Оксани протрималася під обстрілами до шостого квітня, а сьомого – вирішили все ж таки виїхати з міста.
"Як все помістити в одну сумку? Дитяче, своє – ну як його помістити? Я ще прихожу до мами і кажу: мам, візьмемо альбоми – там татові фотографії є. Тата уже немає, але мама каже: не беремо (плаче – ред.). Отак ми і виїхали. Дуже важка була дорога. На півдорозі колона стала і стоїть, ніхто не рухається. Потім щось таке гусеничне, незрозуміле – щось таке, що ледь дибає, приїхало з автоматчиками. Вони наставили дула на всю колону і сказали: або ви звідси виїжджаєте, щоб ми вас не бачили, або ж можете заночувати, але ми вас усіх тут розстріляємо – всю велику колону повністю", – згадує Оксана.
"Мені було страшно, коли ми виїжджали, – каже мама Оксани Тетяна Миколаївна. – Я так боялася, так боялася... Думала: Господи, їм же нічого не вартує розстріляти нас чи ще що-небудь. Це такий страх і жах. А коли ми міст переїжджали, переїхали через Василівку, воно вискочило таке, як мавпа – їх було двоє з торбою – і ходить біля машини. І ти сам собі думаєш: щоб ти подавився, але даєш йому якесь печиво, щоб він тобі нічого не зробив".
Із Чорнобаївки Оксана з родиною спочатку виїхала у Вінницю, а потім – у Житомир.
"Коли ми уже виїжджали, сини приголубилися до мене: один з одного боку, а другий – з іншого, і почали мене ділити. А я їм кажу: у мене рук всього двоє і я ваша мама на двох. А вони мене все ділили, боялися, коли ми їхали, що втратять мене", – розповідає Оксана і додає, що, коли врешті стало відомо про звільнення Херсону, то від цієї звістки вона розплакалася.
"12 числа (листопада – ред.) ми зібралися на майдані Перемоги: співали Гімн України, "Червону калину" – у мене навіть фото на згадку лишилося. Додому дуже хочеться. Особливо, коли надсилають фотографії з дому. У мене ж там троянди, хризантеми – все таке рідне-рідне. Яке б гарне місто не було, все одно своя домівка є ріднішою", – розповіла Оксана.
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber
