Ярослава Сулімова 40 днів прожила в окупації в Новій Каховці Херсонської області. В квітні Ярослава із сином переїхала до Житомира. Про переїзд, волонтерство, мітинги під прицілом та життя в окупації Ярослава розповіла в інтерв’ю Суспільному.
Ярославо, як ви влаштувалися в Житомирі, скільки вже тут проживаєте?
В Житомирі я вже три місяці, влаштувалася непогано. Я, навіть, знайшла роботу, працюю юристом в благодійному фонді. Місто дуже подобається, комфортне.
Після початку повномасштабної війни яка була ситуація в Херсонській області?
В нас була окупація з першого дня війни, я б сказала з перших годин. Близько 11 години я вже бачила їхні БТРи в нашому місті. Ми просто ховалися десять днів по підвалах, бо ми не розуміли, що нас чекає, що буде і як буде все відбуватися. Ми просто розуміли, що нас захопили і ми не маємо права голосу. Ми, навіть, на вулицю не виходили, бо дуже боялися, дуже багато їх було. Вони бомбили села, які поруч, це кілометрів 13-15 від Нової Каховки. Там все горіло. Багато людей виїхали, ті, хто мав змогу – виїхали з перших днів. Ми не мали такої змоги, тому ми залишилися. Тоді в окупації я познайомилася з дуже гарною людиною, організаторкою волонтерської громадської організації "Україночки". Ми разом допомагали людям: розносили їжу, чим могли, тим і допомагали.
Перебуваючи в окупації серед російських військ, ви волонтерили ще й з такою промовистою назвою. Як вам це вдавалося?
В мене, навіть, бейджик був "Україночки", і я його ховала. Мені потрібні були фотозвіти, бо нам дуже допомагали з Європи коштами і нам потрібно було для звітів з цими бейджиками фотографуватися. То я його ховала по кишенях. Йду з сумкою, бачу БТР, ховаю бейджик і далі йду. Активістів забирали, викрадали, і волонтерів теж. Чоловіка людини, яка організувала волонтерський фонд ("Україночки", – ред.), його спіймали, викрали, і де він зараз – невідомо.
Чи приходили до вас?
Ні, мене не знайшли, слава богу. Я була дуже обережною, я розуміла, що це таке.
Як ви виїжджали, скільки днів це тривало?
Це був своєрідний шлях життя. Я дуже швидко прийняла рішення виїжджати – за добу. Пощастило, що мій брат за два тижні до війни купив своїй дружині машину, але в неї не було досвіду водіння. У мене був досвід невеликий, але сім років тому. І в мене було водійське посвідчення. Я сказала брату, що я впевнена, я можу сісти за кермо і вивезти їх до Миколаєва. Ми вирішили, що я сяду за кермо – з його дружиною, з трьома дітьми, з нашою кішкою поїдемо в Миколаїв, а він нас там зустріне. Я боялася першого блокпосту, але я більше боялася машиною проїхати через змійку. Думала, що я там машину брату зіпсую. Але проїхала. Ніякого обшуку не було, телефон не брали, хоча взагалі телефони у всіх перевіряли. Потім ми ще проїхали 24 блокпости, навіть був пост кадирівців. Там у нас була неприємна розмова. Вони мені сказали: "Чого ви тут роз’їжджаєте?". Я їм сказала, що я виїжджаю, покидаю місто, бо там неможливо жити. А вони мені кажуть, що чого це тобі там неможливо. Бо дуже складно, відповідаю. А вони мені – скоро все буде нормально. Після цієї розмови вони забрали в мене паспорт, щось там записали, повернули, перевірили багаж і відпустили. Ось так ми проїхали аж до Миколаєва. А в Миколаєві, коли ми вже проїжджали Баштанський район, ми зустріли ЗСУ. В мене був такий стан, після 40 днів окупації, коли я побачила наш прапор, бо в нас там всі прапори цих орків, то в мене було таке відчуття, що я вже вдома. Побачили ЗСУ, хотіли вибігти з авто і їх обійняти. А діти питають, а чи можна вже казати "Слава ЗСУ"?. Кажу, звісно можна, кричіть.
40 днів в окупації, що за цей час для вас стало найстрашніше?
Страшно було усвідомити, що ми втрачаємо. І не можемо ніяк на це вплинути.
З перших днів в Херсоні, на Херсонщині люди виходили на вулиці, постійно під прицілом автоматів росіян піднімали український прапор. Як ці мітинги відбувалися зсередини?
Я була на такому мітингу, п’ять тисяч людей зібралися в Новій Каховці. Це офіційно, а неофіційно навіть більше. Ми були з прапорами, ми співали Гімн України, ми його кричали просто. Вони почали стріляти вгору, попередження, а потім вони почали кидати сльозогінні засоби, які ще й оглушують. Нас глушило, осколки потрапляли людям в ноги, але при цьому ми не розбігалися, ми стояли і стояли. А коли почалися вже автоматні черги, тоді ми потихеньку почали відходити, але ми стояли, кричали Гімн, і це відбувалося не одну годину.
Це який місяць був?
Це був березень.
Скільки таких мітингів в Новій Каховці вдалося провести?
Точно знаю, що було два таких мітинги, я на двох була. Також було дуже багато спроб, але їх швидко розганяли.
Як діяла місцева влада?
В нас в перший день мер міста віддав ключі від свого кабінету, він сказав, що не хоче, щоб люди постраждали. Я не слідкувала, як він себе поводив, мені було настільки все одно тоді, був дуже сильний біль від того, що взагалі моє місто більше не моє, що його взяли і відібрали. Вони відразу поставили свої прапори і заявили, що тут Росія. Наші ЗСУ – вони намагалися, вони обороняли нас, більше з боку Херсона, а потім потихеньку вони вже почали відходити, бо ці так гатили… Дуже багато наших хлопців загинуло через це.
Забезпечення продовольчими товарами, ліками, лікарні, як увесь цей час вашого перебування в Новій Каховці все це працювало?
Працювало перші тижні. Десь вже в середині березня ліків не було. Були черги по дві-три-п’ять годин. Дуже швидко люди все викупили. Дефіцит в кінці березня вже відчувався.
З ким ви приїхали в Житомир?
З дитиною.
З ким ви залишали вашу дитину в той час, коли, наприклад, ви волонтерили?
Дитині дев’ять років, він у мене молодець. Я його з собою не брала, але він дома був, чекав на мене. Він все знав, я йому все пояснювала. Він звісно травмований (психологічно – ред.), але більш менш він в мене спокійний. Він повів себе як маленький чоловік.
Чи маєте зв’язок з рідними, знайомими, хто там лишився. Чи знаєте, яка ситуація там зараз?
Я спілкуюся з вчителькою мого сина, вона там лишилася. Вона каже, що дуже психологічно та морально тяжко. Вони вірять в те, що деокупують нашу територію і повернуть.
Перебуваючи вже три місяці в Житомирі чи змогли ви емоційно заспокоїтися?
Коли я сюди переїхала, я психологічно почувала себе, як після холодного душу. Але після того, як минув тиждень-другий, я почала сумувати. Просто я не знаю, що буде з містом і як воно буде. І знаючи, що сталося з Маріуполем, і знаючи, що нас будуть деокуповувати, ми дуже цього чекаємо і розуміємо все, але якою це буде ціною. І усвідомлюючи все це, просто якось важко дуже. Я живу з думкою, як там Херсонська область. Тут мені спокійніше, але на душі – ні.
Ви зараз працюєте, ваш син готується піти в школу?
Так, ми вже записалися в школу. І я працюю, допомагаю людям, тому що люди зараз потребують юридичної допомоги. Дуже багато людей, які постраждали. Поки що ми тут. Нам би хотілося залишитися в Україні, ми не хочемо виїжджати за кордон. Раніше ми знали, що наш дім в Новій Каховці, а зараз наш дім – це вся Україна. Тому, де нам жити в Україні, для нас не принципово. Визначимося. А коли визначимося, не знаю…
Читайте також
- "За благодійні концерти ми привезли 5-6 тонн гуманітарної допомоги", – народні артисти України Назарій і Дмитро Яремчуки.
- "Підготовка, яку я мав, допомогла мені вижити", – десантник, житомирський пластун Ігор Макарчук.
- "Поки війна – з війська нікуди не піду", – Сергій Куропятник, боєць однієї з частин Житомирщини, оператор Суспільного.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- Назарій та Дмитро Яремчуки передали на Житомирщину медпрепарати та засоби для військових.
- "Бійці попросили мене не кидати їх", – житомирська волонтерка Юлія Толмачова.
- Ми знали, що буде війна, і готувалися – керівниця волонтерського штабу житомирського ПЛАСТу Катерина Лозинська.
- "Це треба було зробити" – міський голова Новограда-Волинського про повернення місту історичної назви.
- "Найважливіше в поїздках на фронт – бачити очі наших військових" – волонтерка Тетяна Гарилюк.
- "Ми не мали ні грошей, ні транспорту, але розуміли, що треба допомагати" – волонтер Ігор Андрусенко.
- "З росіянами можна говорити лише мовою зброї", – шахіст із Житомира Артем Сачук, який воює у ЗСУ.
- «Повернуся, коли Маріуполь знову буде українським», – лікар-хірург з Маріуполя Олег Шевченко.
- "Завдяки донорству я познайомився з дружиною" – рекордсмен Житомирщини зі здачі крові Сергій Ващенко.
- "Новини, які змушують сміятись", – житомирянин Ігор Харькін про те, що надихнуло на створення пабліку "Регіоналіті".
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber
