Віцепрезидент Федерації шахів України житомирянин Артем Сачук після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну мобілізувався у Збройні сили України. До 24 лютого Артем Сачук працював в Рфісі реформ Кабінету міністрів України та мав власний бізнес. Про військові реалії, своє російське походження та використання шахів для імітації бою Артем Сачук розповів в інтерв'ю кореспондентці Суспільного Ользі Степуренко.
Ви зараз вдома. Які емоції від перебування тут?
Ностальгія. Дивлюся вдома на дитячі речі і хочеться обійняти дітей – вони з дружиною за кордоном вже чотири місяці. Друга емоція – це подив від того, що на сигнали тривог реагували лише я і мій товариш, з яким ми приїхали. Тобто цивільне населення якось ніби забуло, що в нас війна. Може не в повній мірі, але мене дивує, що не реагують на сигнали небезпеки.
Артеме, розкажіть про ваше рішення мобілізуватися в ЗСУ.
Я прокинувся вранці в Києві, були сирени. Перший день я просто спостерігав, що відбувається. Потрібно було приймати рішення. Я мав два варіанти: або записуватися в тероборону Києва, або їхати в Житомир, де я прописаний, як військовозобов’язаний. До обіду роздали 60 тисяч гвинтівок і я зрозумів, що в Києві, в принципі, нічого робити. На наступний день я поїхав в Житомир. Ми виїжджали цілий день. І потім я пішов у військкомат. Мене спочатку не взяли тут, в місцеву частину, тому що я військовою мовою "піджак" – я закінчував військову кафедру. Але з третьої спроби взяли і відправили в ту військову частину, де я знаходжуся зараз. Я дружині одразу сказав, що вона з дітьми має їхати за кордон. Я не казав, що йду у військо. Коли вони долетіли до Мадейри, мене вже взяли у військову частину. Причому я не хотів їм казати – я обмовився. У нас є один з робочих чатів в моїй компанії, де я написав, що я у війську і забув, що там була дружина. Це викликало сильний подив: як так? Кажу: ну так, все.
Не маючи практичного військового досвіду, наскільки важко було у перші місяці, тижні?
Можливо, у перший місяць. І то – у нас дуже швидко відбулася адаптація, бо сьомого березня я прибув до військової частини, а 13 березня до нас "прилетіли" вісім "Калібрів". У нас загинув комбат, начальник штабу, ще двоє офіцерів, людей з 15 були поранені. Тому моя адаптація швидко закінчилася. За перший місяць ми отримали весь спектр емоцій, які можна було отримати у війську. А далі – служба і виконання обов’язків. Це досить перебільшено, що потрібно служити багато років, щоб щось зрозуміти. По-перше, чимало процесів у війську далекі від ідеалу – мені з управлінським досвідом у понад 15 років це досить очевидно, тому з багатьма процесами по мірі можливостей ми десь "боремося" і направляємо їх в правильне русло. А є якісь типові завдання, які ти раз зробив і далі їх просто повторюєш.
А як в плані психологічних моментів?
Навіть, коли був обстріл, то в мене сильнішою була цікавість, ніж страх. Страх безумовно був, але за рахунок того, що я біг у правильному напрямку і повів за собою взвод, то ми це спостерігали з достатньо безпечної відстані. І зізнаюся, що я не виконав наказ "шикуйсь", який був після перших прильотів. Я не повів свій взвод на шикування, і це зберегло нам життя і здоров’я.
Коли ви працювали в Кабміні, чи говорили в урядових колах, коридорах про повномасштабне вторгнення?
Ні. До останнього ні. Буквально вечір перед нападом ми з товаришами, які працюють на різних позиціях в Кабміні, ходили на більярд, обговорювали. На той момент увечері була інформація, що одна депутатка з правлячої партії знімала гроші. Не буду називати прізвище, бо я сам не бачив – мабуть, це некоректно. Тобто я так розумію, що і вони дізналися в останній день про те, що точно буде напад.
Артеме, вас з Росією пов’язують безпосередні родинні стосунки. У вас там зараз живе дідусь. Розкажіть, чи спілкуєтеся з родичами?
Я народився Росії, в Магаданській області. Шість років ми там прожили, ще до набуття незалежності ми приїхали сюди, 30 років я прожив в Україні. Дідусь живе в Курській області, яка до 1956 року була в складі України. Там в селах "балакають". Ми з одним моїм колишнім другом дитинства їздили на велосипедах через кордон у 2013 році перед початком агресії на Донбасі. То там в селах багато хто говорить українською мовою. З дідусем я після лютого не спілкувався – до того якось рік назад, коли мама йому дзвонила. Цікаво, що в мене по маминій лінії всі двоюрідні, троюрідні дядьки вони військові – переважно у відставці – ніхто з них не подзвонив і не написав. Єдиний, хто мені написав – це колишній друг дитинства, і то з таким посилом, що давай поп’ємо пивка в Курську. Мовляв, він хоче після війни попити пивка в Києві, на що він був відправлений туди, куди і рускій корабль. Моєму дідусю вже 86 років, він дитина війни. Для нього, мабуть, це трагедія, як і для моєї мами. Моя теща теж з Росії, і вона всіх своїх родичів просто послала туди, куди і російський корабель, тому що вони їй почали говорити, що ж ви там робите, ви самі себе бомбите. Вони настільки промиті пропагандою – одна частина, друга частина – залякані, а третя – просто сидить. Тому все, про що ми з ними можемо говорити, це мова зброї і щоб вони забиралися до себе назад.
Як із забезпеченням армії, у тому числі, волонтерським? Волонтери багато працюють і допомагають – наскільки вистачає цієї допомоги і коли вона доїжджає до вас?
Я дивився інтерв’ю міністра оборони Олексія Резнікова – до речі, толковий чоловік, я свого часу мав можливість спілкуватися з ним і його командою та був втішений, що його призначили на цю посаду. То він говорить, що зараз 95 чи 99 відсотків потреб військових закриває держбюджет. Але, в той же час, робота волонтерів дуже важлива. Потік волонтерської допомоги зменшується. В мене знайома працює радником міністра зовнішніх справ і вона відповідає за цей процес в державі. То вона мені ще місяць тому казала, що цей потік все менше і менше. Це логічно, що все має переходити на бюджет. Але цю роботу (волонтерську – ред.) потрібно продовжувати, тому що держзакупівлі не можуть оперативно відреагувати на всі потреби, які виникають.
Ви – віцепрезидент Федерації шахів України. Знаю, що шахи з вами і на війні теж.
Я шахи використовую для того, щоб пояснювати бойові порядки і порядок дій підрозділу в тій чи іншій ситуаціях, тому що у військо приходять люди з різним рівнем освіти і різним світосприйняттям. Є люди аудіали, які сприймають на слух, є візуали, яким потрібно дивитися і є кінестетики, яким потрібно спробувати. І тому треба по-різному пояснювати людям. І коли ти показуєш "клин", "шикування в бойову лінію", "підкову", рух двійками, трійками або рух в бойовій колоні, відповідно, як правильно скеровувати вогонь, тому це наочно, це зрозуміліше. Шахи – це, насправді, військова гра. Це імітація військового конфлікту і вони мають абсолютно прикладне значення. Багато шахістів зараз захищають Україну в складі різних підрозділів – не лише ЗСУ.
Чи слідкуєте за урядовими проєктами, в розробці яких ви були задіяні? Зокрема, тих, які стосуються індустріальних парків.
Прийнятий другий пакет законопроєктів, до яких я мав причетність. Це по підтримці індустріальних парків. Податкові митні пільги – вже підписаний президентом цей законопроєкт, який вже став законом. Те, чого не вистачає – виділеного ресурсу на інфраструктуру індустріальних парків. Зрозуміло, що ми зараз на стадії, коли скрізь може прилетіти, але я вважаю, що в нас все одно немає іншого вибору, ми все одно маємо створювати індустріальні парки, як і всі країни, які пройшли цей повійськовий шлях. Взяти Туреччину, Південну Корею, яка була знищена після війни зі своїм північним сусідом, вони так само будували індустріальні парки, тому що це дозволяє швидко створювати нові підприємства, робочі місця і сплачувати податки, а це вкрай важливо.
Що ви, знаючи ситуацію зсередини, можете порадити нам, цивільним, щоб вижити?
Я вважаю, що війна надовго. Мої очікування, що ще десь два з половиною або три роки ми воюватимемо в цій фазі, і я передбачаю, що через років 10 ми матимемо повторення агресії. Якщо ви під час тривог знаходитеся у місті, ви маєте зважати на сигнали тривоги, шукати сховище. Це не мають бути панельні будинки, бо це "братські могили", шукайте бомбосховище. Якщо ви живете в приватному секторі, зробіть собі сховище у дворі. Будь-яка, навіть маленька ямка може врятувати вам життя. Якщо стався обстріл, одразу залягайте, закривайте руками голову, відкривайте рот, щоб не було контузій. І бережіть себе і близьких, працюйте на нашу спільну перемогу.
А ви, будь ласка, бережіть себе, дякуємо вам.
Більше інтерв'ю на YouTube-каналі Суспільного Житомир:
- "Бійці попросили мене не кидати їх", – житомирська волонтерка Юлія Толмачова.
- Ми знали, що буде війна, і готувалися – керівниця волонтерського штабу житомирського ПЛАСТу Катерина Лозинська.
- "Це треба було зробити" – міський голова Новограда-Волинського про повернення місту історичної назви.
- "Найважливіше в поїздках на фронт – бачити очі наших військових" – волонтерка Тетяна Гарилюк.
- "Ми не мали ні грошей, ні транспорту, але розуміли, що треба допомагати" – волонтер Ігор Андрусенко.
- «Повернуся, коли Маріуполь знову буде українським», – лікар-хірург з Маріуполя Олег Шевченко.
- "Завдяки донорству я познайомився з дружиною" – рекордсмен Житомирщини зі здачі крові Сергій Ващенко.
- "Новини, які змушують сміятись", – житомирянин Ігор Харькін про те, що надихнуло на створення пабліку "Регіоналіті".
Читайте головні новини Житомирщини у нашому Telegram, Instagram та Viber
