Майже три роки російського полону пережив військовий з Бердянська Запорізької області Владислав Самбур. Його та ще 24 захисники повернули в Україну в січні цього року. У полоні, окрім постійних побоїв і знущань, чоловік захворів на відкриту форму туберкульозу та, за діагнозом російських лікарів, на "рак четвертої стадії". Українські медики онкологію не підтвердили. Нині 31-річний Владислав проходить реабілітацію.
Про життя, полон та плани бердянського бійця — читайте в матеріалі Суспільного.
Владислав жваво говорить та жартує. Попри все пережите, навіть сам, не очікуючи, заряджає оптимізмом і нас.
Про життя до полону
Розповідає нам, що з дитинства мріяв бути десантником. І тому дуже зрадів, коли дізнався, що в його рідному місті є десантно-штурмова рота. Сім років тому він доєднався до військово-морських сил ЗСУ. Згадує:
"Ми з моїм товаришем прийшли до морської піхоти в нашому Бердянську. У липні 2018 року підписали контракти. Служили в десантно-штурмовій роті 501-го окремого батальйону морської піхоти. І ви знаєте, дуже мені подобались традиції, "здача на берет": це і не тільки цікаво, але й перевірка на міцність самого себе".
Повномасштабну війну чоловік зустрів за 20 кілометрів від Маріуполя:
"24 лютого 2022 року о 5:00 ранку ми з товаришем були на чергуванні, почалися сильні обстріли артилерійські. Ми стояли там чотири чи п'ять днів. Потім нам дали команду відійти до Маріуполя на передислокацію. То ж ми одразу приїхали на завод Ілліча. Але ми заїхали з КПП, на ньому було написано “Азовмаш”. Там я весь час майже й пробув".
Полон
Під час розповіді про події четвертого квітня чоловік помітно стає сумнішим та починає говорити повільніше:
"Із заводу ми вийшли вже без зброї. Нас вивезли на мікрорайон Мирний, ну це околиця Маріуполя. Там вже зустрів російський спецназ... Обшукали, ми здали всі речі, які в нас були, залишилися тільки сигарети, запальнички... Все інше забрали..."
Після цього Владислава та його побратимів привезли в селище Сартана Донецької області, а звідти перевезли в сумнозвісну виправну колонію в Оленівці, де морпіх пробув близько двох тижнів:
"Декого возили на допити, збирали особисту інформацію, фотографували, татуювання фотографували, особливі прикмети... Умов ніяких не було. Спали ми на підлозі. Води не було зовсім, приносили по чашці на кожного. У нас там було 260 людей – місця просто не було. Взагалі ніяких умов не було".
Проте через два тижні "мандри" Владислава продовжилися. Тепер вже "КамАЗами, згідно зі списком, де були вказані прізвища полонених, їх відвезли до Таганрога. Розповідаючи про цей етап, до Владислава повертається властива йому посмішка:
"Там теж була в'язниця якась. Ми приїхали туди. Нас там всіх дуже “тепло прийняли”, так би мовити".
Полонені провели там ніч, потім їх літаком направили до міста Валуйки Білгородської області:
"Так само з нами у Валуйках “привітались”. І вже десь через дві доби нас відправили до СІЗО у Старому Осколі, це також Білгородська область. Там була та сама процедура: знову "вітання", знову побої... Але трішки слабіше. Там ми пробули десь пів року".
За словами Владислава, за цей час, з 19 квітня до 29 вересня 2022 року, росіяни провели необхідні їм слідчі дії:
"Я намагався не виділятись, бо ті, хто виділявся, тим обов'язково щось приписували, були постійні гумові камери, штрафні ізолятори..."
Розповідаючи про ставлення росіян до полонених українців, Владислав зітхає та знов помітно стає сумнішим:
"Як відкриваються двері в камеру, то це 100% хтось отримає побої. Чи по ребрах отримаєш, чи по нирках. Більшість били руками, ногами... Видавлювали очі... Аби щось зробити так, щоб було максимально боляче. Били щодня...що-дня (говорить по складах — ред.) пів року..."
Також чоловік ділиться, що тригером для росіян була українська мова, за яку били безжально:
"За нашу мову нас теж били дуже сильно, тому мені й досі важкувато перемкнутись. Між собою забороняли розмовляти українською мовою. Вони її не розуміють, і це їх злить..."
Особистий архів Владислава СамбураТак, у Старому Осколі Владислав провів шість місяців і 29 вересня 2022 року його з побратимами перевезли у виправну колонію №4 у (ВК-4) міста Олексіївка Білгородської області. Розповідаючи про цей відрізок часу, чоловік сумно посміхається:
"Там я провів основну частину полону – до 10 грудня 2024 року. Ми приїхали туди, нас одразу “дуже тепло” прийняли. Наступного дня з нами ще "знайомились". Це було ще гірше, ніж вітання. Бачили ви колись синіх людей після побоїв? Ми були дуже сині. Починаючи від верха спини і майже до п'ят. У декого був струс мозку. Ті, хто міг пересуватись самостійно, носили хлопців, бо били дуже сильно".
Стримуючи кашель, Владислав розповів історію, яка вразила його в полоні:
"Одного дня хлопцям, які працювали на промзоні, росіяни принесли підгорілі пельмені у великому ТВНТВН — термос військовий, що носять літрів на 50. Росіяни взяли декілька перцевих балончиків і "напшикали" в цей ТВН повністю, а потім сказали з'їсти. Хлопці їли й блювали, їли й блювали, а росіяни стояли та сміялися з цього..."
У цій колонії Владислав та інші полонені працювали на швейному цеху. Вони шили одноразові костюми та медичні халати. На відміну від російських ув'язнених, для українців встановлювали чіткі норми:
"Нам в обов'язковому порядку треба було виконувати норму. У них (росіян – ред.) була норма – 60 штук на день, а нам спочатку поставили 80, а потім, коли побачили, що ми справлялись, то змінили на 100. Деколи й без вихідних працювали".
За словами морпіха, в Олексіївці перебували й цивільні українські ув'язнені:
"Близько 40 людей в Олексіївці було. І майже усі з Харківської області: Ізюм, Вовчанськ, Харків. Один дід з Ізюма, 48-го року народження. Він їхав на пасіку і йому інкримінували, що він здає українським військовим позиції російських блокпостів і розташування російських військових".
Про хворобу
У російському полоні Владислав захворів на відкриту форму туберкульозу. На його думку, цьому сприяли умови проживання:
"У нас в казармі, де ми жили, спочатку були зафарбовані й закриті вікна. Вони прямо закручені були, а в нас понад 100 людей було, тобто це постійна волога. Постільну білизну нам приносили мокру. Ми розвішували на ліжках, сушили все в приміщенні. Волога залишалася в цьому приміщенні. Там усі стіни були в грибах, була постійна пліснява".
"До того ж на таке приміщення забагато людей. Спочатку захворів один хлопець, який потім пів року десь лікувався в ізоляторі, проте його ж виявили не одразу, а в мене виявили туберкульоз десь перед тим як хлопця цього виписали – за місяць або два. Але й це ще не все..." — ділиться Владислав.
Чоловік каже: на його думку, помилковий діагноз встановили через флюорографію, яка показала, що "щось є":
"Ми мили підлогу хлоркою і, я думаю, що я просто попік легені хлорними парами. Через це й подумали за онкологію. Якщо по хронології, то до грудня 2023 року я був у лежачому стані та дуже схуд. У березні я важив 75 кг, а в грудні, коли мене клали в ізолятор, то я важив вже 49 кг. Я пробув там вісім місяців – до серпня 2024 року. Далі я амбулаторно приймав ліки до листопада 2024 року".
10 грудня 2024 року Владислава з деякими іншими військовополоненими перевозили в іншу колонію у Володимирську область:
"Ми знов приїхали у в'язницю і знову “вітання”, але ці вітання були, я вам скажу, порівняно з попередніми, теплими. Кричали, лаялись, але ніхто нікого не бив зовсім. Тобто там ставлення зовсім інше. Я не знаю, чому воно так відрізняється, але там годували нас нормально. Зранку відкриваються двері, вийшли на ранкове шикування, перевірились і зайшли в камери. Місяць і п'ять днів я пробув там".
Повернення в Україну
Коли починаємо говорити про останні дні полону, Владислав стає жвавішим та радісно каже, що саме цей період пам'ятає до дрібниць:
Говорячи про той час, чоловік не може стримувати посмішку. Тож і ми посміхаємося разом з ним.
"Ввечері, десь після 22:00, зайшли, вивели мене, зв'язали руки, наділи маску й завантажили в автозак. Їхали ми майже всю ніч. Потім нас погрузили в літак і ми ще летіли... І я все одно не вірив. І повірив, тільки коли відкрилася рампа літака, і я побачив цивільні автобуси й машини швидкої", — розповів Владислав.
Про теперішній стан та плани
"Ви знаєте, те що тримало й надавало сил, то це розуміння, що тебе чекають вдома. Це звучить може якось просто, але це дійсно допомагало. І я, на щастя, не розчарувався, рідні зрозуміли, а всі мої друзі стали ще більшими друзями для мене. Дехто пішов так само служити. Брат мій молодший також пішов служити".
Також чоловік ділиться, що допомагали в полоні розмови про плани, майбутні справи, що будуть їсти вдома після повернення. А потайки співали рідні пісні:
"Ми співали самі для себе українські пісні, згадували, хто що знає. Іноді нас змушували співати те, що вони нам давали, але це різні справи. Згадували моменти, які вдома не помічали й не цінували...".
Нині Владислав перебуває в госпіталі, скільки ще триватиме лікування – не знає. Проте з посмішкою запевняє, що почувається добре.
Особистий архів Владислава Самбура
А от щодо власного майбутнього, з сором'язливою посмішкою ділиться, що ще не визначився.
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube
